Від Херсона до Миколаєва – година-півтори їзди. З невеличкою поправкою – у мирний час. Нині така подорож – або з розряду «місія нездійсненна», або може розтягнутися від кількох діб до безкінечності. Герої цієї розповіді – Оксана і Дмитро – впродовж чотирьох діб діставалися до сусіднього обласного центру.
Вони родом із села, що майже на межі між цими двома регіонами. Війну зустріли там. Оксана погодилася поділитися спогадами про пережите.
«Війна змінила не просто моє життя»
«24 лютого не забуду, скільки житиму. Особливо ту вранішню годину – з 5-ї до 6-ї. Те, чого так боялися попередні місяці, сталося. Ми з чоловіком не могли повірити, що це справжня війна. Думали, якщо навіть зайде якась там техніка – ну, постоїть, ну, спробують людей якось налякати. Щось таке. Але не могли уявити, що люди, яких раніше прийнято було вважати нашими «братьями», здатні на таке віроломство, на такі звірства. Як?!
У перші дні я нічого не могла зробити з відчуттям суцільного жаху. Інколи навіть не могла дихати. Здавалося, що це відбувається не зі мною. Через кілька днів це відчуття зникло і більше не з’являлося. На зміну прийшло розуміння ситуації і страшна туга від того, що ти ніяк не можеш її змінити.
Взяла себе в руки, і почали з чоловіком готувати підвал – перенесли туди їстівні запаси, ковдри, теплі речі», – розповідає Оксана.
Подумавши, жінка додає: «Війна змінила не просто моє життя. Вона змінила щось у мені. Я зрозуміла цінність багатьох звичних речей. Як багато значать слова «Доброго ранку» після того, як прокинулася 24 лютого… Я знаю, що означає побажання «Доброї ночі», коли ти живий на ранок. Я навчилася фільтрувати новини. І фільтрувати тих, кого раніше вважала друзями. Війна показала, на кого можна розраховувати, а кого краще назавжди забути».
Окупація
Місцеві жителі думали, що окупації села не буде. До траси – пару кілометрів, до Херсона – 18, стратегічних об’єктів немає. Але сталося не так, як гадалося. У перших числах березня рашисти зайшли в село. В основному це були підрозділи бурятів і кадирівців. Нагнали техніки. За селом розмістили «Гради». Скрізь встановили свої порядки. (Хоча які порядки, коли вони між собою ладу дати не могли!). Ходили по хатах, заходили до всіх. Звірялися за списками, хто проживає, а кого немає. Допитувалися, де відсутні члени сім’ї. Шукали атовців, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів.
Ми обов’язково повернемося, Херсоне! Фото з інтернету
Село постійно перебувало на лінії зіткнення. Наші – молодці! Шматували їх добряче! Хоча через це окупанти скаженіли – їх артилерія розбила центр. Під обстріли потрапили дитсадок, школа, сільрада, житлові будинки. У перші дні від осколкового поранення загинув сельчанин.
Вночі сиділи по холодних підвалах. Залишилися без світла і майже без зв’язку. Продуктів бракувало.
Майже два місяці провели в окупації герої моєї розповіді, поки не прийняли рішення вибиратися з рідного села. Рано чи пізно прийдуть наші, щоб вибити цю нечисть, і воно стане полем бою. А, значить, підвал уже не врятує. Наполягали на їх виїзді й обидві доньки, які на той момент із дітьми вже були в безпеці.
Оксана і Дмитро думали, що всі страхи вже пережили, а виявилося, що найстрашніше було попереду – ті наступні чотири доби. Дорога між Херсоном і Миколаєвом стала дорогою життя.
День перший
«Наша колона із сімох автівок виїжджала з Херсона з самого ранку. У перших променях сонця – гарне і мирне місто під немирним небом. Так гірко на душі було: «Кому ми і що зробили? Чому ми маємо тікати?»
Скрізь блокпости. Насправді немає ніяких офіційних коридорів, є одна дорога – полями, по бездоріжжю. Її немає на картах. І невідомо, чи буде вона завтра. Кожен їде на свій страх і ризик. Автівок до небокраю. Ми стоїмо. Довго. Нарешті виїхали.
Я була в першій машині, бо трохи знаю ці місця, тому підказувала дорогу. На автівках – білі стрічки. Без цього не можна. Проїхали блокпости, їдемо далі. Дорогою – села. Частково зруйновані. Але живі.
Ми зупиняємося. Люди виходять зі своїх домівок. У них давно немає зв’язку. «Які новини? Коли війна закінчиться?»
Місцеві жителі виносили нехитру їжу. Ділилися, чим могли. Пропонували гарячий чай. Першу ніч ми провели в автівках у селі».
День другий
«Знову їдемо польовими дорогами. Зв’язку немає, навігатор не працює. Прямуємо майже навмання. Під залізничним мостом – калюжа, як річка. Обстежили її. Вирішили, що зможемо проїхати. Одну машину «залило». Тож чекали. Ще в одному місці «сіли» в болото. Наш мікроавтобус їхав першим, із відчиненими дверцятами, бо тут – не рідкість «розтяжки». До лісосмуг звертати не можна, бо можуть бути міни. Про це попередили мешканці навколишніх сіл.
Отак зі швидкістю 10-20 кілометрів на годину надвечір ми дісталися до села в Миколаївській області. Там блокпост. На ньому – бойовики самопроголошеної «ЛНР». Ми їм категорично не сподобалися. Нас затримали. Усіх, а це близько 30 чоловік, загнали у невелику кімнату. Там ми провели ніч. Мостилися, як могли, на холодній підлозі».
День третій
«Зранку навідалися дагестанці. Ці поводилися по-людськи. Дозволяли вийти в туалет (до їх приходу це була проблема).
Ми чули, що місцева жінка принесла для нас їжу. Дагестанці передали нам яйця і картоплю. Ми запропонували жінці гроші за продукти, вона за це образилася на нас. «Їжте. Хай свої краще з’їдять, як цим дістанеться», – сказала.
Пів дня нас не чіпали, чекали на керівництво.
Я була вражена ненавистю «еленерівців» до всіх: і до нас, і до тих, на чиїй стороні вони воюють. Будь їх воля, вони би ні з ким не церемонилися.
Після обіду нас почали викликати по одному на допит. Запитували по кілька разів про одне й те саме, намагалися заплутати, вловити неточність у деталях. Налаштовані були вороже.
У всіх забрали телефони, ретельно перевіряли соцмережі, фото, повідомлення. Я свій, точніше чоловіка, вимкнула і заховала, ще як виїхали. Жаль було, телефон недешевий, тільки купили. Отак у мене одної і залишився телефон і трохи готівки. В інших усе це відібрали.
Не знаю, скільки разів за той вечір і ніч я подумки попрощалася із життям. Попрощалася з доньками, внуками, побажала обом зятям-воїнам повернутися додому живими.
Думала про різне. Прийшло усвідомлення, що життя – така крихка штука, і воно може так раптово закінчитися. Зрозуміла, що хочу ЖИТИ!»
День четвертий
«Страшна ніч минула. Відчувала спустошення. Здавалося, ніби з мене висмоктали все життя. Зранку нам сказали, що ми можемо їхати далі. Звісно, телефони не повернули. Та ми всі раді були. Живі!
На наступному блокпосту перевірили документи і пропустили. Це останній. Далі – наш! Український! Коли побачили рідний прапор, своїх захисників, то всі попадали навколішки, цілували землю і плакали від щастя. Я вперше бачила, як ридма плачуть чоловіки».
На новому місці
«Із Березнегуватого до Миколаєва дісталися швидко. Там винайняли квартиру, чоловік знайшов роботу. Тоді ще місто так не обстрілювали. Нині ж, на жаль, Миколаїв – під особливим прицілом ворога. Сердяться, гади, що не можуть «асвабадіть» його. Я вірю, що їм це не вдасться. Я точно знаю, що ми переможемо.
Я вже говорила, що війна змінила мене. Я почала більше любити життя, і я не хочу, аби хтось його в мене відібрав. Хай це і гріх, але стала більше ненавидіти – всіх, хто прийшов вбивати на мою землю, змусив покинути дім і стати переселенкою. А ще стала більше вірити в Бога… Почала більше з ним говорити, щовечора перед сном перераховую імена близьких людей і прошу миру», – додає наостанок Оксана.
Олена Фокша, Миколаївська область
22.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS