Із початку повномасштабного вторгнення Буковина стала тимчасовим притулком для багатьох мешканців інших регіонів України. Частина з них оселилася тут на певний період, інша – поволі обростає корінням і планує лишатись надовше. Особливо ті, будинки й сім’ї яких знищені окупантами, й повертатися цим людям просто немає куди.
Допомогти вимушеним переселенцям адаптуватися в новому середовищі взялися у чернівецькій МКУ «Резиденція молоді». У квітні тут стартував розмовний клуб з української мови, на перше заняття якого записалося 150 учасників.
«Після засідання я підійшла до жінки, вимушеної переселенки, старшого віку, – розповідає директорка МКУ «Резиденція молоді» Світлана Олексійчук, – і запитала про її враження. – Мені дуже сподобалось, – відповіла вона. – Коли виїжджала з окупованого Маріуполя, де довгий час перебувала у сховищі, то дала собі слово: якщо вирвусь – почну вчити українську мову».
Як виникла ідея створити розмовний клуб для вимушених переселенців
До нового етапу війни МКУ «Резиденція молоді» разом із молодіжним парламентом та управлінням молоді та спорту ОВА проводили неформальні курси української мови «За філіжанкою гербати», але з 24 лютого цей проєкт, як і майже всі інші, довелося закрити. З того часу установа почала працювати як волонтерський штаб, куди люди зносили гуманітарну допомогу, а всі охочі могли її отримати. Сюди ж приходило багато волонтерів, які хотіли допомагати. Але от проблема – не всі розуміли українську мову, якою спілкувалися в штабі. Тож вони почали цікавитися, де її можна вивчити.
«На Буковині є свої мовні особливості та діалектизми, – говорить Світлана Олексійчук, – тож це цілком закономірно».
Ініціативу підтримала і міська рада. Через велику кількість охочих як із України, так і з сусідніх країн, де опинилися наші біженці, організатори почали записувати стріми з занять у Facebook.
Від першого дня існування розмовного клубу його лекторкою стала кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури та мистецтва Іванна Стеф’юк. Саме їй під час однієї з повітряних тривог написала Світлана Олексійчук і запропонувала співпрацю. Відтоді двічі на тиждень протягом трьох місяців відбувалися заняття розмовного клубу.
Наймолодшому учасникові 5 років, найстаршій – 74
Багато людей на початках існування проєкту плутали мовні курси, які проводять в університеті, та розмовний клуб. Перші базуються на систематичному вивченні правил, норм та виконанні завдань. «Розмовний клуб фокусується на вивченні української мови, – говорить його лекторка Іванна Стеф’юк, – але, крім цього, ми пізнаємо культуру й історію. Все в комплексі. Також ми зупиняємося на окремих правилах – тих, які корисні людині, що вже має певний базовий рівень володіння українською».
У групі частина учасників добре знали мову, але не розмовляли нею у побуті. Вони спеціально вчили українську в різному віці в силу певних обставин: хтось із професійних міркувань, для когось це була справа принципу. Були й такі, що почали вивчати мову суто для себе з 2014 року (особливо представники Чернігівщини, Київщини, Харківщини). Іванна Стеф’юк розповідає, що більшість учасників клубу вказували на проблему – дорослі бояться помилятися.
«Якщо дитині легше перейти на українську, коли навколо всі так говорять, – зазначає лекторка, – то дорослий боїться, що буде виглядати смішним. Особливо людина, яка звикла бути публічною. Це, швидше, психологічна проблема, знайома всім, хто вивчав іноземні мови».
Перші заняття клубу відвідувало 40-50 людей, були і зустрічі на 15-20 осіб, залежно від теми. Організатори жодним чином не фіксували, хто скільки занять планував відвідати. Адже серед гостей клубу в основному були ті, хто опинився в Чернівцях тимчасово – або перед поверненням додому, або перед переїздом кудись далі. Це, зокрема, вимушені переселенці з Київської, Чернігівської, Черкаської, Харківської, Запорізької та Одеської областей. Відвідували заняття і кілька чернівчан, яким були цікаві теми занять, особливо ті, що стосувалися звичаїв, традицій та історії мови.
До клубу долучилися також бійці білоруського батальйону ім. Кастуся Калиновського, які воюють на боці України.
«Вони хотіли за таким принципом вчити українську, – говорить Іванна, – мати можливість заглибитися в середовище. Тож слухали заняття в записі. Не знаю, наскільки це було для них ефективно, бо військові доволі нерегулярно були на зв’язку».
Наймолодшому учасникові клубу 5 років, найстаршій – 74. Для очільниці МКУ «Резиденція молоді» Світлани Олексійчук стало несподіванкою, що його відвідувачами була не так молодь, як люди старшого віку. Саме від останніх організатори отримали найбільше запитань та уточнень. «Хотілося б, щоб молодь активніше цим цікавилась», – додає організаторка.
На першому занятті розгадували секрет паляниці
Заняття в клубі були переважно двох видів – лекції та практичні на доволі привабливі теми української культури. У такий спосіб авдиторія заглиблювалася у мовне середовище. Практичні заняття складалися з вправ на переклад, з риторики, стилістики, історії та культури мови.
Під час мотиваційного мовного заняття «Слова-акумулятори: як навчитися заряджати людей» у МКУ “Резиденція молоді”
Найбільше учасникам та організаторам запам’яталися мандрівні заняття. Це були усні екскурсії тими місцями, які вони відвідували до нового етапу війни. Були в рамках клубу й виїзні заняття у Буковинському центрі культури та мистецтва.
«У майстерні-світлиці, – говорить Іванна, – можна наочно побачити, як виглядає тайстра, кептар, що таке ткацький верстат. Така наочність дуже важлива, особливо на заняттях із діалектології, а також при вивченні звичаїв і традицій». Тут клуб проводив і захід до Дня вишиванки. «Головною героїнею була репресована сорочка, яку її власниця вишила у засланні», – додає лекторка.
Під час занять лекторка зумисне намагалася уникати травматичних тем. Більшість клубів за інтересами починають заняття з того, звідки людина.
«Думаю, що для тих, у кого знесло снарядом пів домівки, – міркує Іванна, – це питання буде недоречним. До певного часу ми не говорили про війну, пострадянський досвід, окупацію – тобто, все, що могло людину травмувати. Так тривало доти, поки не стали друзями і я побачила, що група починає ділитися спогадами з дитинства, довіряти, питати щось подібне мене». Тоді вони й стали спілкуватися на серйозні теми про роль мови у війні, геноцид українського народу тощо.
Одне з занять було присвячене віршам сучасних українських письменників, які так чи інакше відреагували на події в Києві, Бучі, Харкові. Під час заходу присутні читали поезії Сергія Жадана, Ігоря Растівського, Світлани Дідух-Романенко та інших.
«Група обирала собі для читання ці тексти, – говорить Іванна, – і ми рефлексували над прочитаним. Одній із учасниць клубу пані Олені родом із Бучі випав вірш Влада Молодіда «Танго у Бучі». Вона щиро зізналась, що місяць після тих подій не могла не те що читати поезію, а навіть близько говорити на цю тему. А ось лірика зняла ці больові блоки».
Останнє заняття першого сезону клубу було присвячене радянським анекдотам як методу пропаганди. На нього прийшла велика кількість нових людей, які раніше не відвідували заняття, а просто зацікавилися темою. «Ми зробили зустріч у форматі випускного, – говорить Іванна, – зі смаколиками, жартами, спогадами. Вони були дуже здивовані, що такі заходи проводилися систематично».
Без примусу вся група перейшла на українську
Учасники після заняття розмовного клубу з української мови «Подвійне дно радянських анекдотів. Чому це небезпечно?»
На одному з перших занять учасниця клубу Людмила з Київщини зізналася, що їй дуже важко говорити українською, оскільки боїться робити помилки. Середовище жінки – російськомовне, і вона не почувається впевнено, говорячи українською. Людмила зазвичай казала два-три слова і робила паузу. На заняття-відеомандрівку одяговими і весільними традиціями різних регіонів Іванна Стеф’юк підібрала ті приклади, звідки родом її група.
«Коли Людмила побачила обряд із Васильківського району Київської області, – розповідає лекторка, – й почула ще кілька цікавих слів, які побутують тільки на її батьківщині, то відразу, сама того не помітивши, хвилин 10 розповідала свої дитячі спогади українською. «Пані Людмило, ви ж розумієте, що зараз українською говорите?» – запитала я її. – «Ой, справді», – щиро здивувалась та». Лекторка донині спілкується зі своєю колишньою ученицею, і та зізнається, що намагається в усіх можливих ситуаціях спілкуватися українською і що їй подобається та впевненість, яка виникає, коли це виходить.
Одним із учасників клубу був засновник і фронтмен рок-гурту «FARBA KINGDOM» Данило Фарба з Одеси. Надихнувшись заняттями, присвяченими українській культурі, музикант і його дружина Єлизавета створили кілька авторських пісень українською мовою, а також зробили рок-версії відомих народних композицій «Чорна рілля ізорана» та «Душко моя».
Іванна помітила, що під впливом розмовного клубу вся група без примусу перейшла на українську мову. «Хтось на першому-другому занятті, – додає лекторка, – хтось тоді, коли відчув, що подолав бар’єр, хтось, коли почув про звичай чи традицію, що побутує виключно в його регіоні».
Уже в серпні стартує другий сезон розмовного клубу, участь в якому безкоштовно можуть взяти всі охочі. Для Іванни найважливіше – щоб людям подобалося говорити українською.
«Припускаю, що менторська позиція «ви повинні» може багато кого відштовхнути, – запевняє лекторка. – Тому я навіть не виправляю, коли людина звертається до мене російською. Для мене важливо, щоб вона сама перейшла на українську». З цією метою викладачка намагається в кожне заняття вмістити максимально можливу кількість цікавих фактів із української культури. «Курси не мають вікових обмежень, тем чи підтем, які були би табуйовані, – підсумовує Іванна. – Це клуб тих, хто любить українську. Звідки учасники родом – їхня особиста справа».
Лілія Шутяк, Чернівці
30.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS