На цьому місці в далекому 1686 році українські козаки заснували Слободу Більську. Згодом її перейменували у місто Старобільське, а під час Другої світової війни воно протягом декількох днів було столицею Радянської України.
У наші дні Старобільськ – центр однойменної громади, яка в Луганській області займає велику площу – 738 квадратних кілометрів. Ще недавно за життєзабезпечення 25 населених пунктів з населенням майже 30 тисяч осіб безпосередньо відповідала Яна Літвінова. Внаслідок тимчасової окупації вона позбавлена можливості керувати процесом на місці, однак, схоже, лідером самоврядування залишається.
На посаду Старобільського міського голови її обрали у жовтні 2020 року. Обрали працювати в мирний час, бути менеджеркою, належним чином утримувати в міській громаді інфраструктуру. Ті самі класичні комунікації, дороги, під’їзди. Але працювати довелося під час війни.
Перед неозброєною, фізично беззахисною жінкою, мамою дівчини-підлітка замість буденних мирних викликів на кшталт ям на дорозі та безпритульних тварин постали виклики зовсім іншого штибу. То були чужі танки, пожежі, руйнування, обстріли, озброєні і впевнені в собі «камуфльовані» чоловіки. Проте на її боці були й залишаються патріотизм, гідність і професіоналізм.
«Ворог зайшов до нас з перших днів повномасштабного вторгнення рф, – розказує пані мер. – Ми стали одними з перших, хто потрапив в окупацію. І з перших днів мешканці громади були єдині у своїй громадянській позиції: Старобільськ – це Україна. І з квітами окупантів ніхто не зустрічав.
Проте з 24 лютого для кожного з нас розпочався відлік «після». Тотальні та масові репресії стосовно абсолютно всіх, хто мав активну проукраїнську позицію, з залякуваннями, застосуванням морального тиску та фізичного насилля змушували людей рятувати своє життя та життя своїх рідних. Однак це не змусить людей змінити свого внутрішнього переконання про прагнення жити у вільній, незалежній державі. Я категорично не згодна з висловлюваннями про те, що на сході країни чекали приходу «міра». Так, є ті, хто демонстративно радіє та розповідає про покращення, прагнучи сформувати загальну думку про всіх, але достатньо зайти у місцеві групи для розуміння проблем, з якими стикаються люди на окупованій території, для того, щоб достатньо чітко зрозуміти: про жодне покращення мова не йде».
Чимало жителів Старобільської громади – досвідчених, талановитих, професійних – тимчасово покинули свої домівки, роботу. Ті, хто залишився, на жаль, перебувають у тимчасовій окупації, де не діють українські закони, а, значить, не визнаються повноваження нашої громади, міської ради тощо.
Люди покинуті тимчасовою «новою владою» напризволяще. Не мають елементарної інформації, позбавлені нормальних цін на товари, продукти, послуги. Дуже важко сказати, скільки з них залишилось без роботи, постійного доходу і коштів для життя, бо немає конкретної цифри, скільки людей покинуло громаду.
Інтернет на території громади працює з перебоями, під забороною певні соцмережі та месенджери. У громаді є колаборанти, і цим людям заочно вже оголошено підозру в державній зраді.
Окупаційна влада бореться проти громадських активістів. Їх викрадають, проводять з ними «бесіди». Про багатьох викрадених немає жодної інформації. Людей залякують такими акціями. У громаді відчувають шалений психологічний тиск.
Одним словом, жодних кроків, що були б спрямовані на розвиток міста, громади та забезпечення комфорту для мешканців, окупанти не роблять.
Космічні ціни на господарську групу товарів, відсутність необхідних ліків, падіння рівня надання всіх послуг, а подекуди і повна відсутність необхідних людям адміністративних послуг, неможливість зняти готівку у гривні без процента, який штучно встановлюють ті, хто на цьому заробляє, – все це сьогоднішній Старобільськ. У ньому живуть в остраху. Багато людей, які працювали в бюджетній сфері, бояться виходити з дому через постійний тиск та виклики на розмову до «нової влади» з метою налагодження співпраці. Це далеко не повний перелік всіх «покращень», про які замовчують нові керманичі.
«Російська агресія позбавила людей звичних мирних благ і радощів, перетворила їх на біженців і переселенців, у тисяч відібрала найцінніше – життя. І про це ми повинні пам’ятати щодня. Тому особливо цинічними виглядають всі святкування, які проводять на окупованих територіях. Поряд гинуть люди, місто щодня зустрічало тих, хто залишився без усього, а у цей час на площі відбуваються святкування «визволення»… Ми опинилися в новій жахливій реальності. У такій, в якій ніхто не знав, як себе поводити, бо нас ніде і ніколи не вчили жити та працювати у стані війни», – зізнається Літвінова. – Та хочу зазначити, що, незважаючи на окупацію, всі культурні, освітні, медичні та інші заклади громади у березні, квітні, травні працювали (звичайно, з урахуванням воєнних реалій), а їхні працівники отримували зарплату від українського уряду, з бюджету громади. Наша лікарня працює, лікарі отримають зарплату від Національної служби здоров’я».
Вона пишається тим супротивом, який люди продемонстрували у перші дні тимчасової окупації, показавши «асвабадітєлям», що їх тут не чекали, що Старобільськ – то Україна, була, є і буде. «Сміливість людей, готовність чинити опір окупантам, «асвабадітєлям», які прийшли нас «звільняти», вражала. Тільки від чого нас мали звільняти?! Від економіки, доріг, інфраструктури? Позбавляти дитинства наших дітей?! Не уявляю, скільки буде потрібно часу, щоб відмитися від того, що зробили окупанти по відношенню до нас, українців, своїх сусідів».
Люди виходили на мітинги, голіруч намагалися зупиняти ворожу військову техніку, встановили український прапор замість чужого, ворожого.
«У перші тижні тимчасової окупації ми продовжували працювати для людей, створили пункти збору та видачі гуманітарної допомоги, налагодили роботу комунальних служб, одним словом, намагалися робити все, щоб допомогти жителям у скрутній ситуації, – розповідає пані мер. – Незважаючи на статуси, вік, і дорослі, і підлітки разом працювали на розбиранні завалів, які утворилися внаслідок артобстрілу житлового кварталу міста, відновлювали вцілілі, але частково пошкоджені будівлі, облаштовували місця для тимчасового перебування жителів інших міст та громад, які тікали до нас з місць, де тривали бойові дії».
Міська рада працювала разом з волонтерами, люди самоорганізовувалися, демонструючи величезну людяність, вміння співпереживати іншим, свою громадянську позицію. І це – той тихий щоденний героїзм, який ніколи не забути.
Те, що люди вже сьогодні говорять про відновлення громади, для Літвінової потужний стимул жити і будувати плани на майбутнє міської територіальної громади. Яна тішиться з того, що багато хто розуміє: доведеться багато працювати, але, тим не менше, дуже прагнуть цього.
«Здається, про такий мейнстрім громадського самопочуття можна говорити й у масштабах країни, – впевнена міський голова. – Кожен, хто чекає на перемогу, мріє про життя у оновленій, квітучій Україні. А, значить, має докласти до цього зусиль – разом з керівниками різних рівнів, разом зі своїми співвітчизниками та земляками. Інакше нічого не вийде. Кожен має покласти власну цеглинку у новобудову нашої країни, нашої громади. Головне – перемога у війні. Тоді буде і громада, і кошти, і нові плани, і школи, і стадіони – все буде!»
Після цих слів дійсно віриш у те, що Літвінова – чудовий мотиватор.
«Українці дуже волелюбні, вони здатні боротися за свою свободу, за незалежність своєї країни, – продовжує вона. – І ця боротьба триває впродовж сотень років. Весь час ми вимушені доводити своє право на існування. Одна знайома якось у ці дні сказала: виявляється, я так сильно люблю Україну, і навіть не здогадувалася раніше про ту силу, яка живе всередині мене».
Яна щиро вірить у Збройні Сили України та у те, що всі міста нашої держави буде деокуповано. Старобільчани також чекають на повернення української армії та на покарання колаборантів. Кожного разу вони повторюють: Старобільськ – це Україна, разом ми переможемо!
«Війна з нами весь час поруч і нагадує про себе. Та ми продовжуємо в цьому жити, любити, сподіватися. Щодня. Вже майже п’ять місяців поспіль. І вірити. Вірити в Україну, в щасливе майбутнє наших дітей. По-іншому не можна, ми мусимо бути сильними», – говорить Яна Літвінова, міський голова Старобільська, для якої вибір і свобода – найбільші цінності, які усвідомлюєш і хочеш мати лише тоді, коли тебе їх позбавляють. Вони схожі на щастя: поки є, ти їх не помічаєш.
Юлія Сабаєва, Луганщина-Кіровоградщина
13.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу