З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Кіровоградщина прийняла понад 90 тисяч вимушених переселенців, 20 тисяч із них осіли у Кропивницькому. Жителі Луганської, Донецької, Харківської, Запорізької, Херсонської областей переїжджають подалі від бойових дій у відносно спокійні центральні регіони України. Жителі Донеччини і Луганщини стверджують: для них війна почалася не 24 лютого цього року, а ще в 2014-му. Саме відтоді триває війна і для Ірини Бесіди з селища Нью-Йорк Торецької міської територіальної громади Донецької області. Вісім років вона жила поряд із лінією фронтового розмежування, а коли біда постукала у двері, разом із родиною переїхала до Кропивницького.
Тетяна Бесіда разом із чоловіком за віком уже на заслуженому відпочинку. Втім, чоловік ще продовжував працювати на одному з підприємств селища. Коли ж російські війська почали просуватися Донеччиною з боку раніше окупованих територій, у Нью-Йорку всі підприємства зупинили свою роботу. Люди почали масово виїжджати, адже добре знали, що з собою несе «руський мір».
Це для більшості українців відлік війни почався з 24 лютого, а для нас вона почалася ще в червні 2014 року. Коли російські бойовики увійшли на територію області, українські військові чинили їм опір. Так сталося, що зіткнення між ними відбулося саме в нашому селищі. Зав’язався жорстокий бій. Літали літаки, вибухали бомби, були постійні обстріли. Ми майже тиждень сиділи у підвалі і не виходили на вулицю. Було дуже страшно. Ось тоді вперше ми зрозуміли, що таке війна – страшна і невмолима, зовсім інша, аніж ми про неї читали у книжках і бачили в кінофільмах, – згадує Тетяна Бесіда.
Жінка каже, попри пережитий страх, тоді не наважилися покинути рідну домівку. Лінія фронту відкотилася далі, і селище залишилося на території, підконтрольній Україні. Хоча війна насправді далеко не відійшла. Умовний кордон пройшов за Горлівкою, яка всього за кілька кілометрів від Нью-Йорка, залишивши її в окупації. Люди жили фактично біля лінії фронту. Вибухи, обстріли, прильоти – все це стало буденністю, до якої швидко звикли.
З наших вікон було видно так звану «ДНР». Майже щодня чули і бачили обстріли, інколи долітало й до нас. Але ми звикли до цього, загалом у нас було все нормально: підприємства, магазини, школи, заклади культури працювали, ми жили в Україні. Увесь цей час навіть не думали, що агресор просуватиметься далі, адже українські Збройні Сили добре тримали оборону. Але 24 лютого знову здригнулися від моторошної звістки – війна. Із завмиранням серця стежили за новинами – що відбувається на Київщині, в Чернігові, Сумах. Було зрозуміло, що ворог, який за крок від нас, просуватиметься далі. Так і сталося. З кожним днем у все більше сіл і містечок нашої області заходили окупанти. Поводилися як варвари, грабували, стріляли у людей просто на вулицях. Ми побачили, що це зовсім інша поведінка ворога, аніж була у 2014-му. Дуже злякалася за дітей, тож донька із зятем та онуками поїхали одразу. У Кропивницькому живе доньчина подруга, яка допомогла знайти житло, тож вирішили їхати туди. А ми з чоловіком ще лишилися вдома, бо там живе моя 83-річна мама, яка навідріз відмовилася кудись їхати. Сподівалися, що найгірше нас омине. Аж до 28 квітня,.. – скрушно зітхає жінка.
28 квітня російські окупанти завдали ракетного удару по Нью-Йорку. Кілька людей загинуло, ще багато отримали поранення, вибухами зруйнувало підприємство і будинки цілого житлового кварталу. Це були звичайні люди і їх житло. Після цього артобстрілу Тетяна Бесіда вирішила їхати подалі від війни. Рішення далося їй дуже важко, адже у селищі лишилася її літня мама, яка вирішили прийняти долю такою, як вона є. За нею зараз доглядає сусідка, яка теж не покинула своє обійстя.
Чоловік дуже не хотів полишати рідну домівку, але все ж наважився. Зібрали речі у валізи, взяли трьох собак і поїхали у Кропивницький до доньки. На щастя, дорогу здолали нормально. Доїхали до Дніпра, а звідти сюди. Поки добиралися, у Кропивницькому добрі люди нам уже знайшли житло, зустріли дуже тепло, допомогли з усім необхідним. Тут облаштувалися. Раніше ніколи не були в цьому місті у центрі України і дуже шкодую про це, бо воно дуже гарне, компактне, з гарною старовинною архітектурою. Люди привітні і чуйні. Але як би добре тут не було – серце не на місці від хвилювання за рідних, за свою домівку. У Нью-Йорк окупанти ще не зайшли, але обстрілюють часто. Тільки прислухаюся до новин – де обстріляли, скільки загинуло, що зруйновано, – продовжує співрозмовниця.
Про повернення додому жінка думає постійно, але коли це станеться, каже, одному Богу відомо. Зараз жити у селах і містах Донецької області неможливо. Там майже повністю зруйнована інфраструктура, немає газу, води, електрики. Найбільше лякає зима, бо всі розуміють, що тепла в оселях не буде, та й житло здебільшого зруйноване. Щодня жінка телефонує рідним і знайомим, які ще лишаються у Нью-Йорку, розпитує, як вони тримаються. Звістки засмучують.
Розповідають, що в селищі залишилося ледве з тисячу жителів, а раніше було понад 12 тисяч. На моїй вулиці вціліли зо три будинки, решта – розбиті. Душа болить за рідний дім, – каже жінка.
Тетяна Бесіда вірить, що її селище і всі окуповані території України звільнять. Каже, зруйноване житло, міста і села відбудують, головне, щоб люди були живими, щоб усі наші військові повернулися додому. Вона свято у це вірить, а поки будує життя зі своєю родиною у новому місті.
Ми думали, що переїдемо ненадовго, навіть теплих речей із собою не брали. Віримо у нашу перемогу і дуже сподіваємося, що так і станеться. Але навіть якщо доведеться зимувати тут, вірю, що добрі люди нас у біді не залишать. Зараз донька шукає роботу, внуки збираються до школи, оптимізму не втрачаємо, – з надією каже пані Тетяна. – Це хибна думка, що більшість населення у Донецькій області хотіли жити в росії. У селах живуть люди з українською позицією, говорять на суржику, але ж українською! Навіть ті, хто думав, що, відділившись від України, буде краще, тепер розуміють, як добре було до окупації. Була робота, всі працювали, сміливо будували своє життя. Молодь мала перспективи вчитися і заробляти. Навіть те, що селищу Нью-Йорк торік повернули його історичну назву – теж свідомий вибір молоді. До цього воно сімдесят років мало радянську назву Новгородське. Люди більшістю підтримали рішення про перейменування, бо мали чітку проукраїнську позицію. Звісно, були й противники цього, але вже всім стало зрозуміло, що росіяни несуть нам тільки біль, сльози, руїну. Ми переживемо цю війну, але такими, як раніше, вже ніколи не будемо.
Тетяна Бесіда дуже сумує за рідним домом, але переконана – рано чи пізно всі війни закінчуються. Головне, щоб рідні люди залишилися живими. Каже, оптимізму їй додає мама, яка на своєму віку вже пережила і війну, і голод.
Моя мама каже: «Я пережила війну з німецькими нацистами, хоч і була дитиною, переживу й війну з російськими рашистами». Дуже хочу, щоб мамина віра у перемогу справдилася. Вона підтримує і наш дух. Не знаю, коли зможу обійняти її, але дуже цього хочу і вірю, що це вже скоро станеться. Вірю в наші Збройні Сили і в Україну, – додає насамкінець Тетяна Бесіда.
Любов Попович, Кропивницький
5.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS