Жителька Нью-Йорка: Для нас війна почалася ще в 2014 році

З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Кіровоградщина прийняла понад 90 тисяч вимушених переселенців, 20 тисяч із них осіли у Кропивницькому. Жителі Луганської, Донецької, Харківської, Запорізької, Херсонської областей переїжджають подалі від бойових дій у відносно спокійні центральні регіони України. Жителі Донеччини і Луганщини стверджують: для них війна почалася не 24 лютого цього року, а ще в 2014-му. Саме відтоді триває війна і для Ірини Бесіди з селища Нью-Йорк Торецької міської територіальної громади Донецької області. Вісім років вона жила поряд із лінією фронтового розмежування, а коли біда постукала у двері, разом із родиною переїхала до Кропивницького.

Тетяна Бесіда забрала з собою в евакуацію навіть хвостатих улюбленців / Фото надані героїнею

Тетяна Бесіда разом із чоловіком за віком уже на заслуженому відпочинку. Втім, чоловік ще продовжував працювати на одному з підприємств селища. Коли ж російські війська почали просуватися Донеччиною з боку раніше окупованих територій, у Нью-Йорку всі підприємства зупинили свою роботу. Люди почали масово виїжджати, адже добре знали, що з собою несе «руський мір».

Це для більшості українців відлік війни почався з 24 лютого, а для нас вона почалася ще в червні 2014 року. Коли російські бойовики увійшли на територію області, українські військові чинили їм опір. Так сталося, що зіткнення між ними відбулося саме в нашому селищі. Зав’язався жорстокий бій. Літали літаки, вибухали бомби, були постійні обстріли. Ми майже тиждень сиділи у підвалі і не виходили на вулицю. Було дуже страшно. Ось тоді вперше ми зрозуміли, що таке війна – страшна і невмолима, зовсім інша, аніж ми про неї читали у книжках і бачили в кінофільмах, – згадує Тетяна Бесіда.

Жінка каже, попри пережитий страх, тоді не наважилися покинути рідну домівку. Лінія фронту відкотилася далі, і селище залишилося на території, підконтрольній Україні. Хоча війна насправді далеко не відійшла. Умовний кордон пройшов за Горлівкою, яка всього за кілька кілометрів від Нью-Йорка, залишивши її в окупації. Люди жили фактично біля лінії фронту. Вибухи, обстріли, прильоти – все це стало буденністю, до якої швидко звикли.

Наслідки обстрілів Нью-Йорка, що сталися 28 квітня / Фото із телеграм-каналу начальника Донецької ОВА Павла Кириленка

З наших вікон було видно так звану «ДНР». Майже щодня чули і бачили обстріли, інколи долітало й до нас. Але ми звикли до цього, загалом у нас було все нормально: підприємства, магазини, школи, заклади культури працювали, ми жили в Україні. Увесь цей час навіть не думали, що агресор просуватиметься далі, адже українські Збройні Сили добре тримали оборону. Але 24 лютого знову здригнулися від моторошної звістки – війна. Із завмиранням серця стежили за новинами – що відбувається на Київщині, в Чернігові, Сумах. Було зрозуміло, що ворог, який за крок від нас, просуватиметься далі. Так і сталося. З кожним днем у все більше сіл і містечок нашої області заходили окупанти. Поводилися як варвари, грабували, стріляли у людей просто на вулицях. Ми побачили, що це зовсім інша поведінка ворога, аніж була у 2014-му. Дуже злякалася за дітей, тож донька із зятем та онуками поїхали одразу. У Кропивницькому живе доньчина подруга, яка допомогла знайти житло, тож вирішили їхати туди. А ми з чоловіком ще лишилися вдома, бо там живе моя 83-річна мама, яка навідріз відмовилася кудись їхати. Сподівалися, що найгірше нас омине. Аж до 28 квітня,.. – скрушно зітхає жінка.

28 квітня російські окупанти завдали ракетного удару по Нью-Йорку. Кілька людей загинуло, ще багато отримали поранення, вибухами зруйнувало підприємство і будинки цілого житлового кварталу. Це були звичайні люди і їх житло. Після цього артобстрілу Тетяна Бесіда вирішила їхати подалі від війни. Рішення далося їй дуже важко, адже у селищі лишилася її літня мама, яка вирішили прийняти долю такою, як вона є. За нею зараз доглядає сусідка, яка теж не покинула своє обійстя.

Наслідки обстрілів Нью-Йорка, що сталися 28 квітня / Фото із телеграм-каналу начальника Донецької ОВА Павла Кириленка

Чоловік дуже не хотів полишати рідну домівку, але все ж наважився. Зібрали речі у валізи, взяли трьох собак і поїхали у Кропивницький до доньки. На щастя, дорогу здолали нормально. Доїхали до Дніпра, а звідти сюди. Поки добиралися, у Кропивницькому добрі люди нам уже знайшли житло, зустріли дуже тепло, допомогли з усім необхідним. Тут облаштувалися. Раніше ніколи не були в цьому місті у центрі України і дуже шкодую про це, бо воно дуже гарне, компактне, з гарною старовинною архітектурою. Люди привітні і чуйні. Але як би добре тут не було – серце не на місці від хвилювання за рідних, за свою домівку. У Нью-Йорк окупанти ще не зайшли, але обстрілюють часто. Тільки прислухаюся до новин – де обстріляли, скільки загинуло, що зруйновано, – продовжує співрозмовниця.

Про повернення додому жінка думає постійно, але коли це станеться, каже, одному Богу відомо. Зараз жити у селах і містах Донецької області неможливо. Там майже повністю зруйнована інфраструктура, немає газу, води, електрики. Найбільше лякає зима, бо всі розуміють, що тепла в оселях не буде, та й житло здебільшого зруйноване. Щодня жінка телефонує рідним і знайомим, які ще лишаються у Нью-Йорку, розпитує, як вони тримаються. Звістки засмучують.

Розповідають, що в селищі залишилося ледве з тисячу жителів, а раніше було понад 12 тисяч. На моїй вулиці вціліли зо три будинки, решта – розбиті. Душа болить за рідний дім, – каже жінка.

Таким був центр Нью-Йорка до війни / Фото із телеграм-каналу начальника Донецької ОВА Павла Кириленка

Тетяна Бесіда вірить, що її селище і всі окуповані території України звільнять. Каже, зруйноване житло, міста і села відбудують, головне, щоб люди були живими, щоб усі наші військові повернулися додому. Вона свято у це вірить, а поки будує життя зі своєю родиною у новому місті.

Ми думали, що переїдемо ненадовго, навіть теплих речей із собою не брали. Віримо у нашу перемогу і дуже сподіваємося, що так і станеться. Але навіть якщо доведеться зимувати тут, вірю, що добрі люди нас у біді не залишать. Зараз донька шукає роботу, внуки збираються до школи, оптимізму не втрачаємо, – з надією каже пані Тетяна. – Це хибна думка, що більшість населення у Донецькій області хотіли жити в росії. У селах живуть люди з українською позицією, говорять на суржику, але ж українською! Навіть ті, хто думав, що, відділившись від України, буде краще, тепер розуміють, як добре було до окупації. Була робота, всі працювали, сміливо будували своє життя. Молодь мала перспективи вчитися і заробляти. Навіть те, що селищу Нью-Йорк торік повернули його історичну назву – теж свідомий вибір молоді. До цього воно сімдесят років мало радянську назву Новгородське. Люди більшістю підтримали рішення про перейменування, бо мали чітку проукраїнську позицію. Звісно, були й противники цього, але вже всім стало зрозуміло, що росіяни несуть нам тільки біль, сльози, руїну. Ми переживемо цю війну, але такими, як раніше, вже ніколи не будемо.

Тетяна Бесіда з онуком Матвієм вірять у нашу перемогу і в Україну / Фото надані героїнею

Тетяна Бесіда дуже сумує за рідним домом, але переконана – рано чи пізно всі війни закінчуються. Головне, щоб рідні люди залишилися живими. Каже, оптимізму їй додає мама, яка на своєму віку вже пережила і війну, і голод.

Моя мама каже: «Я пережила війну з німецькими нацистами, хоч і була дитиною, переживу й війну з російськими рашистами». Дуже хочу, щоб мамина віра у перемогу справдилася. Вона підтримує і наш дух. Не знаю, коли зможу обійняти її, але дуже цього хочу і вірю, що це вже скоро станеться. Вірю в наші Збройні Сили і в Україну, – додає насамкінець Тетяна Бесіда.

Любов Попович, Кропивницький

5.08.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS