Військовий капелан Артем Гришин: «Бог любить наш народ і Україну, і перемоги нам дає»

Отця Степана Суса, відомого у Львові військового капелана та для багатьох людей, зокрема молоді, морального наставника і авторитета, одного разу запитали: «Отче, що означає бути капеланом?»

«Капеланство, – сказав він у відповідь, – це є особливий вид душпастирства, це завжди вихід за межі власного комфорту. Що я маю на увазі? Ми звикли до служіння в храмах, у парохіях. Коли люди переступають поріг церкви, то знають, що у ній існують свої правила. Однак капеланство – це є не тільки церква. Потрібно йти назустріч різним групам людей, віруючих і невіруючих, тобто до тих, які ходили до церкви і знали щось про Бога, і до тих, які взагалі нічого про Нього не знали. Я вважаю, що капеланство – це один із методів та способів донесення правди про спасіння до всіх людей».

Відповідно до наказу Міністерства оборони України, кожна релігійна організація самостійно здійснює загальну богословську підготовку кандидатів на посади військових священиків (капеланів). Разом з тим, вони проходять курс навчання за відповідною програмою, яка включає основи військової справи, військово-гуманітарну та військово-психологічну підготовку.

Капеланів не вистачає

Артем Гришин – військовий капелан із Житомирщини, який багато років опікується військовослужбовцями з різних частин, єднаючись з ними не лише молитовно, а й своєю безпосередньою присутністю у найгарячіших точках охопленої війною України.

Як і чому священник Православної Церкви України, який має церковне ім’я Силуан, став побратимом і духовним наставником для військових на передовій, він поділився під час нашої розмови.

Отець Артем родом з Києва, та понад двадцять років тому потрапив до міста Малин Житомирської області.

«Ми будували монастирі. Приїжджали з батьками, коли я був підлітком, відроджувати релігійний центр – урочище «Кип’яче» біля Чоповичів Малинського району. Придбали будиночок, щоб бабуся могла там поселитися, щоб ми могли приїжджати. З того часу так зв’язки потрошечку й налагоджувалися. Вже я на Малинщині років двадцять», – пригадує священник.

«Події, які спонукали до капеланства, відбувалися ще в 2013 році і навіть раніше. Коли ми зрозуміли, що церквою як інструментом політичного впливу почала маніпулювати тодішня влада, то не погодилися з цим. У ті часи зароджувався Майдан. Почалася активна фаза спротиву українців в усіх сферах, де тільки можна. Там були мої друзі і близькі, і я теж долучився.

А далі – війна. Багато знайомих і друзів, які в подальшому стали побратимами, пішли на фронт боронити країну. Війна була незрозуміла: хто проти кого, проти чого, важка була перша фаза. Несформоване військове командування, нічого не було. Почали з добровольчих підрозділів, які затим узаконили. Я був там із 2014 року як духовна особа, тому що підтримувати хлопців завжди потрібно. Я сам напросився в капелани. Військових капеланів на фронті, на жаль, не вистачає. Дуже мало тих, хто на передовій, – це насправді відчайдушні святі люди».

Жахи війни очима священника

«24 лютого. Гостра фаза. Ми знали, що вторгнення буде, і готувалися. Створили свою команду, яка була в повній готовності. У нас були карти місцевості, розуміння лісів і що де знаходиться. Здружилися з командуванням однієї з бригад і виводили військових лісами, стежками. Проводили роботу з місцевими людьми. Підтягнули лісівників. Наша задача була – техніку виводити з трас, з відкритої місцевості. Вивозили цивільних людей із Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Немішаєва. Це була дуже велика проблема. Населення не було попереджене, був повний хаос. Забирали, кого вдалося знайти. Люди плакали. Сиділи в погребах, ховалися по лісах. Везеш навмання повну машину врятованих і не знаєш, що з ними буде далі. Коли ворог відступив і в населені пункти зайшли наші війська, те, що ми побачили, був суцільний жах. Розвалені мости, будівлі. Все було всіяне тілами», – розповідає отець Артем.

Чи можна бути до такого готовим? Отець Артем говорить, що ні. Від побачених жахів просідала навіть військова психологія. До священника зверталися військові психологи – навіть у них був зрив. Вони теж не були готові до такої кількості трупів, вони втрачали побратимів – усе це дуже важко, це неможливо передати.

«Мені доводилося відспівувати одночасно понад 300 загиблих. Я не знаю їхніх імен, хто вони і звідки, куди їх завезуть. Я не знаю, хрещені вони чи нехрещені – йшов у прострації повз їхні тіла і мовчки молився. Очима плакав та душею. Мені зараз надзвичайно тяжко на похоронах. За цю війну я стільки відспівував, що, певне, жоден парафіяльний священник стільки не відспівав. Я зрозумів, що те, що було в 2014 році, – то були «стрілялки». Звісно, тоді були важкі і дуже важкі моменти. Але те, що відбувається зараз, – це страшна бійня».

Де брати сили, щоб усе витримати?

Капелан зізнається, що бувають моменти слабкості, коли йому важко. Але він знову береться до роботи, бо не може падати духом, адже іншим потрібна його підтримка. А в телефонних розмовах із мамою завжди намагається жартувати бадьорим голосом.

«Я мамі кажу: «Все добре. Я ситий і в шапці, нікуди не лізу, я розумний і хитрий, десь там скраєчку. Люблю, цілую». Вона почула мій голос – і вже спокійна, – розповідає Артем Гришин. – Я би, певне, не витримав, якби не виривався всіма силами десь послужити і помолитися – в окопах, на фермах, у лісах ми з хлопцями служили Літургії, я причащав їх і сповідав. І, що дивно, всі ті, хто там були, вижили».

«Як тривога – то до Бога»

«У нас народ дуже повільно будиться. На жаль, у нас така тенденція: як тривога – то до Бога. Храми, де я служив, були повні військових. У воїнів запит на потребу Бога більший. А людей із сіл – обмаль. Ракети над ними летять. Діти їхні призиваються. Незрозуміла тенденція і, на жаль, сумна. Але, можливо, якась частина народу все ж таки прокинулася. В цей час почали молитися навіть атеїсти. І такий феномен є. Коли побахкало, війська відійшли, ракети вже не літають – народ знову в зимову сплячку впав. Прийдуть ковбасу на Пасху посвятити, воду – на Водохреще. Не знаю, що з народом нашим. Але Бог любить наш народ і Україну, і перемоги нам дає».

Стріляти – непросто

Будучи на передовій, священник не стріляв зі зброї, але з досвіду спілкування з бійцями знає, що це непросто і дуже впливає на психіку людини. Тому якщо є можливість поранити, а не вбити ворога, на його думку, краще обрати перше.

«Стріляти – непросто. Я сповідаю військових, тому знаю, що це таке. Ти можеш виправдати себе, що ти Батьківщину захищаєш. Але ти все життя будеш жити зі страхами і враженою психікою. Ти вбив людину. Ти зробив правильний крок, захищаючись. Але все одно ти вбив. Пораненого ворога можна обміняти на наших полонених захисників і захисниць. Таким чином ти зменшуєш накопичення зла. Це кращий метод», – вважає духівник.

«Війна показала, що немає нічого важливішого за життя людей. Це основне. Україна – це щось таке прекрасне. Але ми воюємо не стільки за землю – зрештою усі отримаємо два на два метри. У першу чергу захищаємо людей. Ми бачимо, що можуть зробити окупанти з нашими дітьми і жінками. Україну ми відбудуємо, бо ми з руками, ми – українці. Головне, щоб усі були живі.

Після війни ми стикнемося з багатьма проблемами, які зараз ще в суспільстві мало усвідомлюють. Коли з передової повертаєшся в тил, нерідко зустрічаєш війну з папірцями в кабінетах, бюрократію. Хочеться звідси втекти. Хочеться змінити багато чого, і зміни настануть. Ми поклали величезну жертву, тому так, як раніше, вже ніколи не буде».

Тож капелан постійно в русі, часто в дорозі. Працює на духовному фронті і в напрямку забезпечення військових, на зборі допомоги – бійці регулярно якісь запити шлють. Везе забезпечення у військові частини в різні регіони. Продовжує далі боротьбу – з непохитною вірою в Перемогу.

14.12.2022