Ми чекаємо не тільки наближення перемоги, а й повернення майбутніх переможців – синів, батьків, чоловіків, друзів. І повинні бути готові до того, що побачимо цих людей іншими. Що маємо знати, аби посттравматичний стресовий розлад не зміг в них розвинутись?
Співробітники Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗС України, психологи Анна Баца і Ольга Еверт ще в 2015 році надали кілька порад, яких слід додержуватись для повернення захисника до самого себе.
Поки він на фронті, не розповідайте йому про свої страхи і тривоги, не плачте в трубку. Людина, яка знаходиться в зоні бойових дій, живе на межі своїх можливостей. Якщо у нього не буде впевненості, що вдома все добре – він не зможе ефективно виконувати бойові завдання.
Пам’ятайте, це вже інша людина, яка отримала унікальний досвід. Його потрібно прийняти разом з новими поглядами, знайомствами, проблемами, страхами і, можливо, проявами агресії.
Людина, що пройшла війну, стала набагато більш сильнішою, мудрішою і досвідченішою. Він повернувся. Живий. Повернувся саме до вас. Все інше — труднощі, які можна пережити, якщо ви націлені на те, щоб прожити з людиною щасливе життя.
Родичі героїв матеріалу перебувають на тимчасово окупованих територіях, тому задля їх безпеки прийнято рішення змінити імена в тексті.
Сергій народився в сім’ї головної бухгалтерки та водія в невеличкому селі Пологівського району (раніше Токмацького). Змалечку обожнював спорт: ходив на футбол, займався боксом. У школі із задоволенням відвідував уроки географії й фізкультури. А вже у більш свідомому віці вирішив, що підтримуватиме порядок на вулицях рідного села або ж деінде у Запорізькій області – стане поліцейським.
Останні вісім років свого життя 38-річний Сергій служить у найгарячіших точках російсько-української війни. За цей час отримав дві контузії, осколкові поранення руки та проблеми зі сном. Втім, чоловіку вдалося лишитися таким же добросердним й усміхненим, єдине – з’явився смуток в очах.
Нещодавно Сергій отримав 10-денну відпустку за те, що збив ворожий вертоліт. Герой не барився – за першої ж нагоди гайнув до Запоріжжя, щоб вперше зустрітися зі своєю коханою. Дізнавшись, що мій земляк у місті, я вирішила скористатися ситуацією – напросилася на бесіду.
«Щось постійно тягне на війну»
– 2015 року мене мобілізували в село Гранітне (маріупольський напрямок у Донецькій області), розташоване якраз уздовж лінії розмежування, – розповідає Сергій. – Того ж року був звільнений у запас. Побув трохи вдома. Наче все було нормально. Але… Щось постійно тягнуло на війну (сміється). Тож 2017 року пішов добровольцем у 53-тю окрему механізовану бригаду імені князя Володимира Мономаха, став кулеметником. 2020-го мене знову звільнили в запас. Знову повернувся в рідне село. Потихеньку-помаленьку намагався пристосуватися, займався фермерством, обживався. У мене з’являлася нова техніка. Деякі односельці почали говорити мені у вічі, що я «заробітчанин». Мовляв, поїхав, заробив, тепер витрачаю гроші, зароблені на війні. Так, мені платили гроші. Треба було відмовлятися?
– Сказав би: поїдьте туди, спробуйте заробити такою працею. Ти захищаєш свою країну. Їм було би легше, якби не було за що хліба купити? Держава платить – добре. Якби не платила, все одно б воював, – не витримує дівчина Сергія.
– Єдине, що я тоді відповів: «Прийде час – півень клюне в одне місце». І що? Зараз моє рідне село є тимчасово окупованою територією. Ті, хто сміявся з мене, бояться навіть вилізти з хати. Вони не можуть захистити свій дім, рідних і навіть себе. Ой, трохи відволікся. Просто неприємно, що частенько доводиться подібне вислуховувати.
24 лютого мені зателефонували: резервістів викликають першими. Сказали, що треба їхати. Десь о 3:30 мама повезла мене у Токмацький об’єднаний міський військовий комісаріат. Я був дуже спокійним. Після 53-ї бригади мене мало що може злякати. При собі мав тільки військовий розвантажувач і невеличкий рюкзак. Дуже не хотілося лякати маму – до останнього не казав, що, ймовірно, побачимось нескоро. Того ж дня дістався до Запоріжжя, а звідти поїхав на Донбас.
Сподівався, що вдасться отримати направлення у 53-тю бригаду. При собі мав всі необхідні документи. Дуже хотів побачитися з хлопцями. Так сталося, що мене направили у 54-ту окрему механізовану бригаду імені гетьмана Івана Мазепи. Ех, трохи пізніше дізнався, що моя рідненька 53-тя бригада зазнала значних втрат. Вони тоді ще тримали Волноваху. Росіяни оточили. Хлопці до останнього відбивалися. Перший батальйон ліг, вважай, весь. Шкода, що з ними тоді не гатив по ворогу. Скоріш за все, зараз не сидів би тут на дивані, але то таке. Стільки пацанів полягло…
У 54-й бригаді роблю те саме, що й у 53-й – стріляю з кулемета. До речі, до останнього не знав, платитимуть нам чи ні. Не цікавився. Ось такий «заробітчанин».
27 березня вдалося збити ворожий вертоліт – «Алігатор» Ка-52. Хороша «вертушка» – броньована, оснащена радарною системою «Арбалет», має ще купу всяких ніштякових штук. Нашій бригаді таке й не снилося, поки особливо техніки не підвезли. Коли побачив цю «чудо-птаху» – почав гасити з «покемона». Не витримав їхній «Алігатор». 7,62 мм – це конкретний кулемет. Вертоліт красиво закрутився і впав. Ми з хлопцями побігли діставати напівмертвих орків. Так вдалося отримати 10-денну відпустку.
Спочатку рвався до Запоріжжя. А коли приїхав сюди – не знаходжу собі місця. Переживаю за пацанів, як вони там без мене. Адже кожної секунди може щось змінитися.
Пригадую, зайшли ми у звільнено село. Загалом у Донецькій області нам вдалося звільнити 3-4 села, зараз не маю права говорити конкретні назви. Одні облаштувались у приватному секторі, інші у дитсадку. Туди одразу прилетіло – певно, здав хтось із місцевих. Скільки ми просили допомоги. Дзвонив керівництву в столицю, кажу: «Дайте, блін, допомогу». У відповідь: «Тримайтеся». Чекали, чекали – нуль. Довелося вистояти своїми силами. 17 чоловік полягло. Ось так… Одразу скажу: так, бувають і зрадники, але, що би там не казали, багато хто з мешканців Донецької та Луганської областей за нас. Заходиш в села, місцеві кричать: «О, наші». Вони втомилися від постійного мародерства. Якщо російські війська заходять у двори з метою наживи, наші – навпаки, готові віддати останнє.
На війні буває всяке. Там я завжди носив із собою чотири гранати, дві у бронику і дві на ногах, щоб у разі потреби можна було висмикнути чеку – і все, мене немає. Може, вдасться якогось росіянина з собою прихопити. Я ніколи не потраплю в полон. НІКОЛИ! Вже й свою дівчину попередив. Краще потерпіти 7-10 секунд, ніж потрапити в руки росіянам.
Є табуйовані теми. Важко щось слухати про дітей. Якось ми зайшли у звільнене село – школа розбита ворожим снарядом. Ми з побратимами зайшли, щоб перевірити територію, і побачили в одному з класів під партами тіла двох підлітків, десь 12-15 років. Бачив, що росіяни роблять з молодими жінками.
Після перемоги піду в госпіталь, підлікуюся і «підрихтуюсь» у психолога. Вночі не можу спати. Тільки закриваю очі, одразу виникає відчуття, що десь вибухи. Дівчина моя мене питає: «Чого ти взагалі не спиш?» А я не можу. То в телефоні сиджу, то йду на кухню щось готувати.
Коментар психологині Вікторії Петрової:
– Не обов’язково, що кожен військовий, який повернеться з війни, матиме психотравми. Статистика говорить про інше. Нам важливо показувати баланс: є люди, яким знадобиться допомога, але є й такі, що допомоги спеціаліста не потребуватимуть. Наприклад, той самий ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) проявляється щонайменше через 6 місяців після зіткнення з травматичною подією. Це один із ключових критеріїв діагностики ПТСР. А часто це – роки. Якщо говорити цифрами, у 12-20% тих, хто стикнувся з травмою, може розвинутися ПТСР.
Коли ми говоримо, що можуть бути проблеми в сфері психічного здоров’я – ми не обов’язково говоримо про якісь розлади. Це скоріше нормальна шокова реакція на зміну середовища. Спочатку людині буде важко адаптуватися до безпеки. Певний час тіло і психіка будуть максимально мобілізовані. В більшості випадків все минеться, пройде час, і психіка самостійно повернеться до звичного стану.
Якщо людина зіштовхнулася з дуже травматичною подією – вона може потребувати першого втручання. Але не всі можуть одразу звернутися по допомогу. Тому вдома треба дати собі місяць пристосуватися. Не забувати турбуватися про себе: сон, дихальні практики, повернення в «тут і тепер». Головне розуміти: реагувати гостро на якісь травматичні події – нормально. Якщо ж через місяць не вдається повернутися до звичного життя – можна вже звертати на це увагу й робити мінімальні втручання. Допомога в першу чергу полягає в психоедукації: поясненні, що відбувається з твоєю психікою, які можуть бути наслідки, пропозиціях превентивних заходів.
Потрібно розуміти, що ми живемо в умовах війни. Це в принципі ненормальна ситуація. Це страшно. Зараз змістилися межі норми. Ми не можемо чітко сказати, що таке норма. Треба дозволяти собі проявляти емоції, просто зрозуміти, як. Можна знаходити адаптивні способи: спорт, хобі, дихальні техніки, гігієна сну, неосудне ставлення до себе, доброта до себе, дистанціювання від негативних думок. Ці речі можуть допомогти знизити рівень стресу як військовим, так і цивільним.
Не треба стигматизувати категорію військових – на війні травматичний досвід можуть отримати всі. Нам треба бути більш уважними один до одного, м’якішими, доброзичливішими. Більше підтримувати один одного. Важливо розуміти, що коли людина повертається з війни, з-за кордону, виїздить з тимчасово окупованих територій на підконтрольні Україні, їй необхідно заново створювати своє середовище, адже вона зіштовхнулася з великими проблемами у своєму житті.
Пригоди Сергія та Жеки
– Війна – це не тільки вибухи й смерті. Ми там намагаємося бути на позитиві. Вірю, що маю янгола-охоронця. На мамин день народження, 1 березня, з-під Ізюма везли ми «огірки» (снаряди). Вже доїжджаємо до Богоявленки. Одному пацанчику приспічило купити цигарки. Довго шукав куриво, ми вже почали йому видзвонювати. Якби не ці пів години – хана. Орки якраз почали гатити в цьому напрямку. Нас оминув вогонь. Подібне трапляється не вперше. Хтось береже.
Волонтери дуже допомагають. У коробках з написом К2 (назва бригади Сергія) кожні два тижні привозять одяг, їжу, засоби особистої гігієни, медичні перев’язки, перекис водню тощо. На Великдень привозили паски, крашанки, розфарбовані у синьо-жовті кольори, малюнки від дітей із Канади. Я навіть сфотографував.
54-та бригада дуже хороша. Командир у нас класний. Тримається з нами на рівних. Сідає за один стіл. Буває таке, що накричить – здебільшого, коли щось начудимо таке, що загрожує нашій безпеці.
Пам’ятаю, як двоє хлопців напилися і вирішили влаштувати перегони. Влаштували. На другий день приїхав начальник штабу. Викликав до себе Кірюху та його товариша, покричав на них, трохи натовк, після чого відправив копати яму. Хлопці пішли без заперечень, розуміли, що накосячили. Ми їм приносили з польової кухні їжу та воду. Вони тоді були такі раді, плямкаючи, постійно дякували: «Ой, пацики, дякуємо».
Я сам не святий. Було, що з побратимом Жекою випивали. Перед відпусткою поїхали до побратимів у сусіднє село, якраз тоді звільнили три села. Випили там. Знайомий дзвонить, каже: «Краще зараз лишайтесь там, не їдьте назад». Ну, а ми ж – класні пацани, взяли й поїхали назад. Зайшли в хату, де ми тоді оселилися. Я одразу пішов у кімнату, заліз на ліжко, накрився ковдрою – типу сховався. Командир спочатку зловив Жеку. Потім каже: «Другий думає, що я його не знайду на другому поверсі? Сховався?» Заходить, каже мені: «Ану, обоє, виходьте надвір». Насварив за те, що в машині валялося багато зброї. Не чіпав. Тільки суворо промовив: «Більше ніяких поїздок по кєнтах. Відсипайтеся. Тільки не в будинку, а спіть надворі». Через деякий час Жека штурхає мене, сміється: «Слухай, так тут недалеко є магазин». Таке. Іноді шкодимо, як малі діти.
Інна, Сергій та кіт Патрон
– 13 квітня стало доленосним днем. Ми відпочивали, втикали в телефони. Тут Жека: «Слухай, давай тобі завантажимо Badoo, з дівчиною познайомишся». Ідея не дуже сподобалася, бо вже був певний досвід знайомств в Інтернеті. А потім вирішив – все одно немає що робити, на завдання ж не треба було виїжджати. Зареєструвався. І тут мені майже одразу попалася сама чотка дівчина. Я вирішив написати – так і закрутилося.
– Я з тимчасово окупованого села Мелітопольського району, – пояснює обраниця військового. – Бачила на власні очі, як все починалось. Як росіяни завозили техніку. Облаштовувалися, де заманеться. Крали речі. Викрадали людей. Одного дня зупинили вчителя на велосипеді. Звинуватили у якійсь зраді, одягли мішок на голову і відвезли у невідомому напрямку. Досі ніхто не знає, що з ним трапилося. А він звичайний вчитель.
У селі не можна було зайвий раз вийти з дому. Телефон ніколи з собою не брала, боялася, що знайдуть переписку із Сергієм, а він же військовий. Поміж людей треба було ретельно добирати слова, бо не знаєш, хто є хто. Запросто могли донести.
Перед тим, як вийти в магазин, телефонувала коханому: «Я йду в магазин». Лишала телефон вдома, бігла до найближчої крамнички й назад. Через десять хвилин треба було віддзвонитися, відрапортувати, що вже вдома. Він боявся за мене. Підкупив саме своєю турботою.
Дізнавшись про його відпустку, зрозуміла, що треба виїжджати з тимчасово окупованої території. Там зустрічатися – не варіант. Вирішили, що треба їхати до Запоріжжя. Дорога була важка. А тут одразу відчула свободу: грають українські пісні, банери рідною мовою, говорити можна, що хочеш, не боячись. Сергій допоміг з грошима, щоб я могла винайняти квартиру.
Перша наша зустріч в реалі відбулася, коли Сергій приїхав у відпустку. Перед зустріччю купив мені шикарний букет улюблених квітів – еустоми. Підійшов до під’їзду, дзвонить: «Підійди до вікна». Я почала бігати по квартирі, заглядати в усі вікна. А він мені говорить: «Я тут. Чого ти мені не махаєш?» Подумала, що жартує. Через хвилювання не одразу зрозуміли, що вікна виходять на інший бік, відповідно, побачити його ніяк не могла.
Було дуже хвилююче. Боялася, що не зійдемося характерами – все-таки до цього ніколи не бачились. Зараз вже розумію, що у нас все серйозно. Ми будуємо плани на майбутнє, він залишився таким же турботливим, нещодавно знову купив мені еустоми.
У Сергія та Інни з’явився новий член сім’ї – кіт Патрон. Військовий сам так назвав тварину. Дівчина взяла кошенятко ще до його приїзду. Попередньо вислала відео. Чоловік вирішив, що малого бешкетника треба назвати Патроном. Під час інтерв’ю пухнастик встиг покусати господарів та журналістку, звалити диктофон й трохи погратися з іграшкою.
Мрія Інни – жити в місті. Сергій готовий лишитися у Запоріжжі після перемоги, тим паче, що йому давно пропонують роботу у правоохоронних органах. Дівчина теж активно шукає роботу – не звикла бити байдики, хоче працювати.
Оксана Щербина, Запоріжжя
7.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
