Вся країна простягла руки, зустрічаючи маріупольців. У Львові, Дніпрі, Запоріжжі, Вінниці, Києві, Одесі, Кропивницькому, Хмільницькому, Івано-Франківську, Калуші відкрилися центри підтримки переселенців “ЯМаріуполь” .
У Запоріжжі запрацює Маріупольська школа підприємництва. Протягом 4 тижнів слухачі отримають необхідні знання і навички для успішного ведення власної справи. Найкращий проєкт отримає мікрофінансування у розмірі 1500€ від міжнародної організації Finance in motion.
Сайт міста Маріуполя 0629 пише, що вчителі 56 маріупольської загальноосвітньої школи, які не погодились працювати на окупантів, створили власну онлайн школу в Києві. Не всі з педагогів змогли врятувати свої ноутбуки та планшети з Маріуполя. На допомогу їм прийшла волонтерська ініціатива. Колишні випускники маріупольського технічного ліцею об’єднались в громадську організацію, яка надає допомогу маріупольським вчителям.
Виїжджали з однією ціллю – залишитись живим та зберегти те, що кожна людина вважає для себе найважливішим.
Мешканка Маріуполя Анна Працкова вивезла з-під обстрілу 12 собак. Нині вона разом зі своїми улюбленцями перебуває у Польщі, орендує будинок, шукає роботу. Історія її порятунку та життя після початку війни – з перших вуст.
До війни я працювала журналістом. Собаки були моїм хобі. Я любила виставки, любила підбирати племінні пари, любила маленьких цуценят. Саме з цієї причини восени 2020 року купила будинок у Маріуполі – щоб моїм улюбленцям жилося комфортно.
Коли 24 лютого почалася війна, я їхала поїздом із Києва до Маріуполя. Везла додому собаку, якому щойно зробили складну операцію. Пригадую, як мене розбудив дзвінок: «Аня, Маріуполь бомблять, почалася війна». Я дивлюсь, а поїзд стоїть у чистому полі. Провідник повідомив, що їхатимемо назад, бо Маріуполь обстрілюють. Але я не могла їхати назад – адже вдома залишалося ще 11 собак.
В екстремальній ситуації голова починає працювати інакше. Почала думати, як повернутися до Маріуполя, де знайти транспорт. Але мені пощастило – поїзд таки вирішив їхати початковим маршрутом, і о 13:00 я прибула до Маріуполя.
На той момент ще працювали таксі, щоправда, ціна була вже дуже високою. Але тоді це мало хвилювало. Я пам’ятаю великі черги біля банкоматів, магазинів, паніку серед людей.
Вже вдома ми з моїм хлопцем вирішили, що нікуди не поїдемо. Тоді здавалося, що війна закінчиться швидко. До того ж мій будинок знаходився на протилежній стороні від лінії розмежування. Сюди вони точно не дійдуть – здавалося тоді. Я почала облаштовувати маленький льох розміром 3 квадратні метри. Хлопця відправила до магазину за продуктами та водою.
Цінні речі, документи та собак спустила до льоху. Також віднесла туди їжу та трохи води. І цей льох став нашим домом на 23 дні: інколи він здавався нашим порятунком, інколи – могилою.
Перші п’ять днів у нас були електрика, інтернет, вода та газ. Вдома було тепло та світло, а обстріли чулися лише віддалено. Тоді я ще могла вигулювати собак, спершу по два, потім по одному. Але незабаром усе змінилося. Спочатку зникла електрика, потім вода, інтернет та газ. У хаті стало дуже холодно. Але в льоху було тепло. Звучить дивно, але собаки справді гріли. Починаючи з сьомого дня війни, ми більшу частину часу проводили у підвалі. Обстріли не припинялися, часом було страшно вийти в туалет.
На щастя, собаки мали корм, хоча пайку довелося урізати вдвічі. Їжа та вода для нас також були. Саме тому ми жодного разу не залишили територію будинку, хоча багато сусідів ховалися у підвалі лікарні, де був генератор. Але залишити собак у будинку, а самим ховатися в лікарні я не могла. Якби щось трапилося, тварини загинули б від спраги та голоду. Тому я обрала спати з піднятими догори ногами, тому що лягти повністю було неможливо.
Але найважчим для мене була відсутність зв’язку, коли ти не знаєш, що діється на сусідній вулиці. А ще тобі здається, що найсильніші обстріли біля твого будинку, а в іншій частині Маріуполя спокійно та безпечно. Якогось дня ми зловили сигнал радіо «Республіка», це пропагандистське радіо «ДНР». Там говорили про що завгодно, тільки не про Маріуполь. Ніхто не розповідав, що місто стирають з лиця землі.
Обстріли тільки посилювалися. Деколи я накривала себе і собак ковдрою і голосно молилася. Мені здавалося, що якщо щось обвалиться, я зможу їх захистити таким чином. Пам’ятаю, як просила Бога, щоб наступний снаряд не прилетів до мого дому, і в цю ж секунду згадувала, що у будинку поряд – семеро маленьких дітей. Тоді я додавала, щоб снаряд падав у чисте поле.
Якось я прокинулася о 5-й ранку під обстріл із «Граду». Пам’ятаю звук, як розбивається скло, і відчуття, ніби за твоєю спиною якийсь залізний велетень вставляє в землю металеві шипи. Мені здавалося, що це кінець.
Але нам пощастило. Будинок уцілів. З пошкоджень – лише підсобні приміщення та лобове скло автомобіля. Сам автомобіль цілий. І саме завдяки цьому я змогла вивезти із Маріуполя 12 собак.
Порятунок
18 березня до нас прибіг сусід, повідомив, що люди їдуть автомобілями з написами «Діти», що зараз можна виїхати в селище Мелекіне, розташоване за 20 кілометрів від Маріуполя, і там не стріляють.
Я навіть не думала – почала збирати в автомобіль ковдри, теплі речі, воду та їжу. В останню чергу посадила собак, чим здивувала сусідів. Вони не розуміли, чому я забираю їх із собою. А для мене вони були найціннішим.
Коли ми виїхали з провулку, я побачила страшну картину. Зруйновані будинки, повз які ходять люди. Маленька дитина на велосипеді. Веселі підлітки, які спокійно йдуть по розбомбленій вулиці. Наче життя і смерть переплелися воєдино.
На виїзді з міста була величезна черга з автомобілів, тому блокпост ми проїхали о 18:00, коли вже стемніло і почалася комендантська година.
У той момент з’явився мобільний зв’язок, і ми зрозуміли, що виїхати можна не лише до окупованого селища Мелекіне, а й до Запоріжжя, де вже Україна. Того вечора ми вирішили їхати до Бердянська, щоб заночувати там. Але не вдалося – до ранку ми стояли на блокпості на в’їзді до міста.
Дорога до Запоріжжя зайняла більше доби. Нам довелося пройти понад 20 блокпостів. Але нам пощастило. Більшість російських солдатів посміхалися, коли бачили собак в автомобілі і не влаштовували поглиблених перевірок.
Щоправда, дорогою у нас таки забрали воду та цигарки хлопця – «на потреби «Донецької народної республіки». Але на шляху ми також зустріли волонтерів, які нагодували нас оладками, домашніми яйцями і напоїли гарячим чаєм. Також оладки покуштували й всі мої собаки.
Як знайти житло з 12 собаками
Скажу чесно – найбільший страх полягав у тому, що я не зможу знайти будинок із 12 собаками. Я розуміла, що багатьом людям не захочеться надати нам житло. Але, як виявилося, собачники – дуже велика сила. Перший наш притулок був у Дніпрі у будинку заводчика мого старшого собаки. Там ми прожили три тижні.
Я пам’ятаю, як уперше мила голову після Маріуполя. Мені здавалося, що доведеться стригтися налисо, тому що волосся не виходило розчесати. Але шампунь урятував ситуацію. А ось шерсть виставкових собак дуже постраждала. Та тоді це не мало значення, головне – ми були живі.
Але психологічний стан був дуже важким. Я не знала, чи мої родичі живі. Я не розуміла, де знайти сили жити далі. Тоді вперше я зрозуміла, що бути заводчиком собак – це те саме, що бути мамою 12 дітей. З одним але – дітям завжди допомагає держава, а собакам можуть допомогти лише звичайні люди.
На той момент дуже сильно допомогли заводчики з України та Європи. Надійшло багато пропозицій щодо допомоги. Дому у нас не було. Орендувати житло з такою кількістю собак здавалося дуже складним. А ще я дуже боялася обстрілу. Навіть якщо вибухи лунали далеко, я впадала в паніку. Мені здавалося, що Маріуполь може повторитись. І тому вирішила вивозити собак за межі України.
Я розмістила 12 собак та 4 цуценят, які народилися у Дніпрі, у маленький автомобіль «Peugeot 206» і сама вирушила у подорож. Мій хлопець лишився в Україні. Ніколи раніше я не їздила на великі відстані за кермом, але в цьому випадку не було варіантів.
Дорога була дуже важка і зайняла більше трьох днів. Першого дня мені вдалося дістатися міста Хмельницький, де я зупинилася на ночівлю. Наступну ніч я провела на кордоні, де простояла 30 годин. Проблема була в тому, що я вивозила 12 собак, а за правилами одна людина може завезти до 5 тварин. Я робила комерційне ввезення до Польщі, оплачувала мита й офіційно мала пройти карантин. Проблема виникла тоді, коли довідалися, що я з Маріуполя. Напередодні мого приїзду Єврокомісія заборонила ввезення вантажів із Маріуполя, бо він вважався окупованим містом. На щастя, згодом мені таки дозволили заїхати, але за документами я везла собак із Дніпра, що частково було правдою.
Польські заводчики зробили все, щоб допомогти мені. Вони знайшли для мене будинок, купили корм, іграшки, ветеринарні препарати для моїх улюбленців і оточили увагою та турботою. Ніколи б не могла подумати, що чужі люди можуть поставитися до мене так тепло. Також для мене було організовано збір коштів.
Нині я змогла орендувати будинок за ці гроші. Не скажу, що це було просто. Знайти житло з 12 собаками дуже нелегко, тим більше, що в Польщі зараз дуже високий попит на житло. Але зараз я маю де жити, що їсти. У моїх собак є корм та ветеринар. Ми в безпеці. Я можу сміливо сказати: навіть коли ти думаєш, що нікому не потрібен у цілому світі – це не так. У світі багато добрих людей, які тобі допоможуть. Навіть якщо ти самотній, навіть якщо у тебе 20 собак чи котів, ти не залишишся сам.
Ганна Крівуца
