З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну в селі було більш-менш спокійно. А потім почалися обстріли: гинули люди, тварини, горіли будинки. Потрібно було рятувати життя. Але родина не хотіла залишати господарство, особливо своїх годувальниць корів. У результаті мама Ірина з сином Олександром вивезли усіх: котів, собак, корів, кроликів, птицю. Це ціла історія, яка триває й досі.
Життя під обстрілами
Вони родом з Антонівки Мар’їнського району Донецької області. З 2014 року на власні очі бачили війну. І хоча вісім років тому їхнє село оминуло горе, воно не зазнало значних руйнувань, та жителі постійно допомагали та підтримували наших захисників.
«Помагали солдатам речі попрати, покупатися, їсти готували та розвозили своїми силами. Завжди найнеобхіднішою була вода. Ми багато допомагали нашим військовим, тоді їм потрібна була всебічна підтримка. І на той момент чимало людей чекали «руській мір», – розповідає Ірина.
З 24 лютого життя жителів Антонівки перевернулося. Багато будинків розбомбили, на подвір’я та в городи прилітали касетні снаряди. Одного такого дня уламки ракети розлетілися й неподалік пасовища, де поранило Олександра та вбило двох корів.
«Ми до останнього трималися. Майже всі люди з села виїхали одразу з першими ворожими пострілами. Багато селищ навколо нас уже були розбиті. У нас дуже велике господарство, тому ми лишалися вдома. Гляділи худобу, покинути її саму ми б ніяк не змогли. А коли вже «прилетів» і до нас снаряд і вбило двох корів, зрозуміли, що треба втікати, – говорить жінка.
В Антонівці майже всі родини тримали худобу. Це один з основних способів заробітку та проживання для жителів села. Коли почалися обстріли околиць, люди залишали домівки, покидали й господарство, бо немає можливості та коштів вивезти худобу.
«Страшне, що неможливо було вийти з дому. У сусідньому селищі попали в ферму, багато тварин просто ходять вулицями без нагляду, люди їх залишили і поїхали. У нас і так своїх багато, можливості когось забрати не було, – згадує Ірина.
Для мешканців селищ Мар’їнського району домашнє господарство – взагалі спосіб виживання.
«Усе життя тримаю господарство, працювала в магазині продавцем, Олександр механіком на СТО. Прийшли наші «старшиє братья», позбавили нас роботи – завдяки худобі, корівкам і виживали. Потім бомбардування – розбили школу, у лікарню пряме попадання, на щастя, ніхто не постраждав. Якось о восьмій ранку бомба впала – лишила яму вісім метрів глибиною,– розповідає Ірина.
На тихій землі
Найважливішим для матері з сином було вивезти свою худобу, але тут з’явилася проблема. У родини 4 корови, двоє телят, козлик Яшка, кролики, птиця, собака, коти. Залишити вдома не могли нікого. А вивезти самим не було належного транспорту. Тому через редакцію звернулися по допомогу до мешканців Петропавлівщини. Чотири дні – дзвінки, перемовини. Шукали для Ірини та Олександра перевізника, та не було бажаючих поїхати в місце, де відбуваються обстріли. Але на чергове оголошення допомогти родині відгукнувся житель Петропавлівки Ігор.
Дуже вдячні Ігореві, що не злякався небезпеки, відгукнувся на прохання врятувати нашу худобу. Приїхав до нас в Антонівку, навіть переночував з нами під обстрілами, а зранку помістили всіх тварин у вантажівку та причеп і вивезли до Петропавлівки, – продовжує Ірина.
Знайшли їм хатину в Петропавлівці: дім з пасовищем для корів. Домівка – порожня, тож роботи було чимало. Мама з сином усе полагодили, повикошували та повигрібали, побудували літній душ, для господарства зробили загороди. Усе як має бути. За декілька днів поприбирали, облаштували собі умови, провели воду тваринам та в будинок. Навіть встигли город засадити.
Дякуємо всім, хто нам допомагав, – каже жінка. – Нам не потрібні були шикарні умови, аби було де спокійно жити. Ми як виїхали з дому, нарешті змогли спокійно поспати вночі без страху.
Вже в Петропавлівці своє господарство поповнили: купили ще курчат та каченят, а собака народила цуценят, тому двір Ірини та Олександра повен домашніх улюбленців. Хазяї потрохи заспокоюються: «Ми давно могли б вже сісти та поїхати. Але їх куди діти? Життя тварин врятувати було дуже важливим для нас».
Після пережитих страшних обстрілів корови Рябуха, Дана, Білка та поранена касетним снарядом Зорька нарешті спокійно можуть гуляти на пасовищі.
І все було б добре: домашні улюбленці звикали б до спокою, мати з сином не хвилювалися, і ця історія могла би мати гарне закінчення, але з’явилися інші труднощі. Побачивши будинок без бур’янів та прибраним, власниця захотіла його продати. Не проживши місяця, мати з сином знову думають про житло.
Стільки зробили і в будинку, і на подвір’ї. Треба було бачити, яким тут все було. Коли нам пропонували будинок, то про продаж нічого не говорили. Ми наразі не маємо можливості викупити будинок, – говорить Олександр.
Сьогодні Ірина та Олександр у пошуку нового будинку. Ми розповіли людям про ситуацію з помешканням, і жителі активно долучилися до пошуку нового житла. Будинок знайшли, знову – переїзд, знову треба обживатися на новому місці. Сподіваємося, що їх історія все-таки матиме гарне продовження, і родині більше не доведеться шукати нового місця для себе та своїх тварин. Обидва вірять, що повернуться додому, дуже хочуть до рідного місця. Олександра мотивують наші військові. Каже, що хлопці-захисники у гарному настрої: «І вони, і ми віримо в перемогу України», – підкреслює він.
Ірина Ситнік, Петропавлівка, Дніпропетровська область
15.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
