8 грудня у прес-центрі УКМЦ відбулася остання дискусійна панель на тему «Життя та реалізація людей після травми. Історії тих, хто став сильнішим духом». Вона пройшла у форматі онлайн.
Засновник Доступно.UA та модератор дискусії Дмитро Щебетюк надав можливість висловитися кожному спікеру — розповісти про себе та відповісти на питання «що з вами сталося?», яке можна почути від незнайомих людей, що хочуть задовольнити свою цікавість.
Першим узяв слово Ігор Безкоровайний — ветеран ЗСУ, член збірної України на «Іграх Нескорених» у Гаазі.
«Сталася війна, яка почалася, по суті, з Майдану. Я потрапив на протитанкову міну своїм транспортним засобом і підірвався. Я вижив, отримавши поранення внаслідок якого втратив лише частину лівої ноги. Її запротезували, і я погнав далі. У моєму випадку могло бути набагато гірше. Все почалося з розуміння, що мені дуже пощастило», – поділився Ігор Безкоровайний.
«Відновлення було довгим, я не можу сказати, що воно колись закінчиться, тому що це подорож, яка триватиме все життя. Мені знадобився рік, щоб вийти на рівень впевненого користувача протеза й комфортно себе почувати. І тільки через 5–6 років після операції я зробив собі якісний протез, який є універсальним для щоденного використання», – розповів ветеран.
Дискусію продовжив Антон Дацко — фехтувальник на кріслі колісному, майстер спорту України міжнародного класу розповів про своє сприйняття травми.
«У мене була важка травма спинного мозку. Довелося заново переосмислювати життя і адаптовуватися до нього. Мені допомогла віра в Бога й розуміння, що мене хтось оберігає. Я усвідомив, що мені потрібно рухатися далі й розвиватися», – наголосив Антон Дацко.
«Інколи людям, які починають пересуватися на кріслі колісному, некомфортно бачити себе в такому стані, але я на це не зважав. Одразу потрапив до хороших реабілітологів, які сказали, як треба відновлюватися. Незважаючи на травму, я повинен усе робити самостійно. А найкраща реабілітація — це заняття спортом. Коли я зайнявся фехтуванням, це була неперервна праця над собою, у якій я отримав нові здобутки. І досі продовжую цей процес», – зазначив спортсмен.
Про сприйняття себе розповіла Юля Миронюк — громадська активістка, консультантка з інклюзивності, експертка з фізичної доступності, правозахисниця.
«У мене є інвалідність із дитинства. Був період, коли я нічим не відрізнялася від інших. Потім пішло загострення, я перестала ходити. У підлітковому віці я тихенько плакала з думкою про те, як жити далі. Із часом це минуло. Я почала займатися творчістю, також мені допомогли в місцевому центрі реабілітації дітей та молоді з інвалідністю. Через декілька років здійснилася моя мрія — я почала займатися танцями на візках. Згодом зрозуміла, що можу більше, я можу бути корисною. Я пішла в університет. Потім почала долучатися до громадської діяльності й займатися питаннями доступності», – згадала Юля Миронюк.
Також про свій досвід розповів Микита Васильченко — волонтер, активіст, студент.
«На великі дистанції я використовую візок, на маленькі дистанції — милиці. Це травма з дитинства, змалечку треба звикати до цього. Здебільшого я сам брав себе в руки й намагався справлятися з кожною ситуацією. Морально в цьому допомагали люди, які мене оточують. Ідіть уперед та ніколи не здавайтеся — це мій принцип. Я намагаюся знаходити щось, що мене зацікавить, рухатися вперед», – розповів Микита Васильченко.
Протягом дискусійних панелей працював Ігор Шавро, перекладач жестової мови.
