27 червня о 15:50 росіяни здійснили ракетний удар по ТЦ «Амстор» у Кременчуку. В результаті атаки загинули 29 людей. Ще 66 осіб постраждали. Світлани Браги серед них не було. За 5 хвилин до вибуху вона від’їхала від ПТУ, яке знаходиться за торговельним центром.
Про той день згадує з жахом: «Дісталося майстерням, повилітали вікна й в основному навчальному корпусі. Дякувати Богу, ніхто тут не постраждав. А в самому ж торговому центрі було справжнє пекло. Мені майже відразу почали надходити SMS від військових і людей з питанням, чи я жива. Зрозуміло, що допомагали потерпілим, які вижили. Як можна це пробачити, як змиритися з цим російським тероризмом?»
Це був не перший удар по місту, але виїжджати наша героїня не збирається. Вона й далі продовжує допомагати людям, намагається бути корисною.
У неї – непроста доля. Рано залишилася без батька, з 16 років пішла працювати у ливарний цех у три зміни. Мріяла отримати вищу освіту біолога, але не судилося, хоча й вступила до університету. Рік провчилася, а потім цей факультет перевели на платну основу – і навчання закінчилося, бо родині не було чим платити.
«Я вважаю, що ми у 2014 році дуже легковажно поставилися до тих подій, – відмічає Світлана. – А фактично вже тоді війна й почалася. Пояснюю людям, що треба більш милосердно ставитися до переселенців. Говорю, що це у вас є свої домівки, ви спите у власних ліжках, маєте роботу і живете звичним життям. А переселенці змушені були все покинути, вмістити все своє життя в одну валізу і їхати фактично в нікуди. На жаль, не всіх вдається переконати».
Ім’я Браги доволі відоме в Кременчуці. Саме вона запропонувала на базі ПТУ № 26, де працює її чоловік Олександр, організувати виготовлення «їжаків» для укріплення міста.
«Про те, що почалася війна, ми почули з екранів телебачення. Ми не знали, що робити, як себе поводити. Ніхто нікого не скеровував, але слід віддати належне людям, вони самі почали об’єднуватися», – розповідає пані Світлана.
У перші дні люди несли все: електроди, рукавички, арматуру. Підключилися місцеві заводи, забезпечили металом. Вдалося виготовити сотні їжаків. Вони встановлені на кожному блокпосту і біля адміністративних будівель. Умільці навіть з ресор зварювали «броники» для військових, а дівчата освоїли технологію плетіння «кікімор».
Світлана також допомагала з організацією добування піску з річки Дніпро. Вийшло майже все місто. Незважаючи на зимну погоду і сніг, люди насипали лантухи піску, якими потім укріпляли не тільки блокпости, а й будівлі навчальних, медичних та інших закладів. Кременчук поступово перетворювався на місто-фортецю з певною кількістю військових та бійців Територіальної оборони. А це також потребувало організації – хоча би того ж харчування.
«У мене були дні, коли приймала по 500 дзвінків з проханнями звести людей, бо у когось є, наприклад, тканина, а у когось швейні машинки, а ще у когось самі швачки, – розказує вона. – І всіх їх треба було організувати. Через нашу маленьку кухню проходило до трьохсот людей у формі. Але у нас підібралася команда з викладачів училища, які працюють, не рахуючись з власним часом. Також ми розвозимо їжу й на блокпости. І це не враховуючи переселенців, яким надаємо гуманітарну допомогу».
У перший же місяць Світлана Брага «кинула клич» щодо продуктів харчування, речей, засобів гігієни. І люди відгукнулися. Не стояли осторонь і підприємці, до яких вона зверталася.
«Для мене найкращим подарунком до 8 березня стало дитяче харчування, яке вдалося випросити у виробника продукту. На той момент по місту його вже було не знайти, тому ми допомагали всім, і місцевим, і переселенцям, аби тільки малята були ситі, – згадує жінка. – А найзворушливішим став випадок, коли по селах збирала продукти, і вийшли бабця з дідом з двору й передали пакуночок з овочами і шматочком хліба зі словами: все, що можемо. Я вже від’їхала, а вони так і стояли, тримаючись за руки».
На базі цього ж училища влаштували прихисток для переселенців, яких також годують. Крім того, шиють для військових, виготовляють лавки для бомбосховищ і навіть формують аптечки для фронту.
«Я все життя звикла допомагати людям, так вчила мене моя бабця. До речі, вони з дідом були інвалідами війни. Слухаючи їхні розповіді, бачила їх сльози, відчувала біль, але й гадки не мала, що й у моєму житті з’явиться війна. І що сина буду проводжати на війну», – журиться Світлана, утираючи сльози.
Син Сергій нічого не сказав батькам, а вже за місяць прислав відеоролик з фронту, де пояснив, чому пішов боронити рідну землю. Дружина його підтримала, та й батьки пишаються сином, але дуже переживають.
Цій життєрадісній і непосидючій жінці довелося пережити й онкологічну недугу.
«Мене виходив мій Сашко, чоловік. Він за мною доглядав, тягав на собі до туалету, купав, уколи робив. Як говорять мої друзі, так перевіряються почуття. Ми разом вже 31 рік, без нього свого життя навіть не уявляю, мій Саша – найкращий у світі чоловік! Я дуже вдячна долі за нього», – ділиться Світлана Брага.
Історію свого знайомства з майбутнім чоловіком Світлана згадує з гумором.
«Ми зустрілися вперше у моєї подруги, якій він полагодив радіоприймач, – розповідає вона. – Потім ще раз побачилися, і я запропонувала йому провести мене додому та запросила на день народження. Ой, як зараз пам’ятаю, прийшов з гвоздичками і якимись парфумами, а під кінець свята зробив мені пропозицію. А я сказала, що не вийду за нього, бо не хочу зіпсувати йому життя. Сашко ж відповів, що як тільки мене побачив, зрозумів, що це і є його щастя, яке слід міцно тримати».
Так відтоді й разом. Разом працюють, разом дім збудували, разом виховали чудового сина, разом чекають онуків, разом полюбляють подорожувати. Зараз ще й матусю Світланину доглядають, бо травмувалася і тепер лежить – чекають на операцію.
Кажуть, що з народження у людині закладається талант. Так ось у нашої героїні таким хистом є допомога людям. Йдеться не тільки про волонтерську діяльність.
«Скільки випадків у житті було, де я тільки не рятувала людей. Наприклад, у мене машина і зазвичай я не користуюсь громадським транспортом. А тут чоловік забрав автівку, а мені було конче необхідно потрапити на роботу. Я у маршрутку і бачу, що одній з пасажирок погано. А у нас же як? Люди всі швиденько вийшли, залишилася я й водій. Бачу, у жінки повело рот. Ми з водієм двері відкрили, щоб повітря свіже було, «швидку» викликали й, поки вона прибула, розмовляли з жіночкою, аби не знепритомніла. Виявився мікроінсульт. А ще був випадок, чоловік упав на дорозі. Всі обходять, бо гадають, що п’яничка, а я візьми та й підійди. А чолов’яга вже без сил, каже, що йому погано. Викликала «швидку», виявився інфаркт. На базарі врятувала жінку, хвору на діабет… Одним словом, історій дуже багато. Тому вважаю, що раз Господь Бог дав мені пережити онкологію, то я потрібна на цьому світі. Я завжди допомагаю людям, мабуть, у цьому моя місія», – зазначає пані Світлана.
Вона не перестає працювати, не дає згасати вогнику взаємодопомоги. А ще вона щиро вірить у нашу перемогу, бо у зла немає влади і життя врешті візьме верх. Зізнається:
«Коли переможемо, мені хочеться усіх зібрати, усіх обійняти, всіх почастувати і разом відсвяткувати нашу перемогу. А вона обов’язково буде, я в це щиро вірю, бо все є Україна!»
Тетяна Сиром’ятнікова
12.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS