– Чи змінилася молодь за останні пів року? – запитала наприкінці нашої розмови.
– Змінилася, дуже змінилася, – каже Артур. – Молодь почала ідентифікувати себе. Якщо раніше прапор, вишиванка, мова – це було ніби другорядне, то тепер багато хто зрозумів цінність своїх коренів і своєї країни. І це добре, адже саме їм, молодим, будувати Україну далі. Не нам – наша роль у тому, щоб вичистити країну від всякої нечисті, від гнилі. Ще – дати наступникам правильний приклад і показати правильний напрямок. А будувати їм, молодим.
Артуру – 32 роки. Я стримуюся від зауваження, що він теж іще молодий. Розумію, який досвід відділяє його від вісімнадцятилітніх, справді – іншого покоління. Залишається лише сподіватися, що такого досвіду, як сумський тероборонівець, вони не встигнуть здобути.
Темний день
– Є день, який ти б хотів викреслити зі свого життя?
– Хотів би, щоб зовсім не було 7 березня…
Вони виготовляли «коктейлі Молотова», чи, як їх назвали в Україні, «бандера-смузі». Навіть була своєрідна експериментальна лабораторія – старі негодящі машини, на яких випробовували суміші. Артур «навішував» завдання: зробити, наприклад, терміт. Тобто, щоб і прилипало, і пропалювало метал. Із усього міста їм везли ацетон, пінопласт, ганчірки… Коли спалили першу техніку, придумалася назва «гарячі бармени». Бо ж один із друзів, Гоша, справді був барменом.
А потім якось БТР вдалося захопити, спільно, навіть мешканці села допомагали. Відремонтував майстер, який сільгосптехніку ремонтує, – за свій рахунок і за рахунок волонтерів. Пофарбували в піксель, тризуб приварили і відправили до війська…
На початку березня вони вже займалися розвідкою. Артур, який має цивільний досвід пілотування, дістав свій квадрокоптер – треба використовувати, дивитися, хто де знаходиться, хто куди пересувається. До речі, той же Гоша Цедік також був певний час пілотом дрона на агрофірмі.
Хлопці-«бармени» саме вирішили, що хочуть більшого, ніж просто розливати коктейлі, – будуть виконувати бойові завдання.
Перший виїзд, на який вони зголосилися 7 березня, мав дві адреси. На одній справилися добре, потім поїхали до Бобрика, на свій квадрат. Відлітали його, вже поверталися до Сум, трьома машинами, з інтервалом десь пів кілометра. І перша машина, в якій був Артур, в лоб вийшла на колону російської бронетехніки. Автівки у хлопців були цивільні, без жодних позначок, прапорців чи стрічок, але їх відразу шалено обстріляли. Він встиг скомандувати: «Колоні стоп, усі в укриття». З двома бійцями почали відстрілюватися; що там з іншими машинами – вже не бачили. Їх врятувало те, що колона не спинилася: обстріляли і пішли далі, не добиваючи. Почав перекличку і зрозумів: є «двохсоті». Побіг до них. Одна машина була мало, що розстріляна, її ще й протаранили. Росіяни не шукали приводу – просто стріляли. Пізніше з Бобрика подзвонили, сказали, що та колона проїхала селом і гатила по всьому, що бачила.
…Женя з Азова був ще живий. Добіг до Саші – все його тіло прошите кулями. Рома лежав віддалік і дуже важко дихав… Хлопців повантажили в машину, довезли у лікарню, але хвилин за 10 вийшов лікар і сказав: немає. Так втратили чотирьох…
Дружині розповів. Бо Гоша був і її другом – на сноубордах разом їздили. І Гоші більше немає… Вдячний їй, що підтримала тоді, бо, здавалося, емоції зашкалять…
Кілька років тому…
– …Ми два дні вдвох із командиром вибиралися до своїх. Зв’язатися ні з ким не могли. Бо коли був той останній штурм і ми відходили, залишили свої телефони, щоб у випадку чого нас ні до кого не могли прив’язати. А тоді нарешті я зателефонував батькові. І він розповів, що нас начебто вбили. Таку офіційну інформацію запустили в YouTube окупанти, ролик ще досі десь мережею блукає. І мій батько той сюжет побачив. Він не хотів вірити. І, на щастя, мамі нічого не сказав. І ще не вірив, коли я встиг йому подзвонити. …Я нікому не побажаю навіть кількох відсотків того, що довелося побачити тоді.
Ще на тій, неповномасштабній, «малій» війні, в аеропорту, в Пісках, він бачив, як убивали чи брали в полон друзів… Він повернувся. Іншим, але повернувся.
Батько після того випадку теж став іншим. Він, мабуть, якось відчуває сина. Після Майдану, коли Артур уже місяць був у АТО, зрідка телефонуючи і виправдовуючись тим, що поїхав на зйомки фільму, далеко, зв’язку немає, батько його викрив. Сказав: у мене чуйка, ти не на зйомках.
Після повернення було важко. Давалася взнаки контузія.
– …Це річ недосліджена, у кожного виходить своїм боком. Я вдячний батькам, друзям, що вони підтримували мене, радили мені лікарів. І усвідомлюю, як добре, що не закрився, що розумів: мені це потрібно. Навіть із України на певний час виїздив на реабілітацію. Бо ж знаєте, багато хто не розкривається, не хоче визнати своїх проблем, типу: «До психолога? Я що – псих?!» Це неправильно. Були у мене побратими, які так закрилися і врешті скінчили самогубством. Ні, допомога потрібна всім, хто був на війні…
Артур стриманий, але відчуваються емоції, сховані в ньому. Каже, друзі часом ображалися, що він не співчутливий. А він ніби взяв себе у броню, бо має пройти свій шлях і відповідати не тільки за себе.
Дорога до Майдану
А були ж море, така хороша робота, платня, яка в кілька разів перевищувала ту, що з попереднього місця праці!.. Попереднє магістр інженерної справи Артур Назаров мав після університету на великому підприємстві. Але там молодих спеціалістів не поважали; те, що їм вкладали в голови в Сумському держуніверситеті, ніяк не співпадало з реальністю, в якій «мальчик, ти сиди мовчки». У конфлікті зі старим кадром він ніби виграв, але зрозумів, що розвитку тут не дочекатися. Тож поїхав у Крим, став офіціантом ресторану на березі моря, в силу комунікабельності почувався на роботі чудово. А потім…
– …А потім почався Янукович, – каже Артур. Почався Майдан, і те, що говорили з телевізора, геть не відповідало тому, що розповідали хлопці, які вже були в Києві. – Я взяв камеру, зібрав речі і поїхав розбиратися сам.
…Ми говоримо про той час, про молодіжне патріотичне коло Сум і розуміємо, що говоримо про одних і тих самих людей. Згадую Андрія, він зараз воює на Донбасі, Артур зразу відгукується: «Так з Букіна все у мене й почалося!»
Тоді громадські молодіжки організовували сплав по Сейму. Ще студент Артур, не затьмарений ідеями, але «хворий» багатьма видами спорту, захотів спробувати. І дружнє середовище затягнуло його: від експерименту довести під час сплаву, що вогонь можна здобути тертям («І таки розпалили вогнище, правда, дньовка сильно затягнулася і руки хлопці в мозолі стерли»), до серйозних розмов про історію країни; від походів просто «на природу» чи трішки «на виживання» до розуміння співзвучності з людьми, в чиє коло потрапив. Так формувалася особистість. «Знаєте, по зернятку, по зернятку збиралося щось корисне, важливе, правильне, а там глянь – уже зерносховище…»
Пізніше він сам працював із молоддю у патріотичних таборах. Спочатку запрошували як фотографа. Бо спробуй ще знайти такого, який не чекатиме кадру, стоячи збоку, а скрізь ітиме за дітьми, лізтиме у всі заруби і зніматиме!
У таборі учнівського самоврядування «ТУСА» Артур став фізруком. Організатор «ТУСИ», громадський активіст Владислав Діброва згадує: «Ззовні робота в дитячих наметових таборах здається легкою прогулянкою на природі. Насправді, 14/28 днів у лісі з дітьми вимотують. Артур (Артур Олегович по-табірному) виявив дивовижне вміння заносити на високий щабель і утримувати емоційний стан підлітків. Я понад десять років займаюся таборами, але саме з Артуром вперше спостерігав, як діти летіли на зарядку всі до одного, а не відпрошувались у медпрацівника, мовляв, щось болить. Були курйози, коли медпрацівник не дозволяв іти на зарядку, а дитина рвалась і тупала ногами, що хоче!.. Ну і, повірте, – фотографій із фізруком Артуром Олеговичем у дітей було більше, ніж із будь-ким із табору».
…Щоб розібратися, що відбувається на Майдані, йому вистачило одного дня. Але залишився там на чотири місяці. Коли ж побачили, як росіяни захопили Крим, хлопці зрозуміли: доведеться йти на війну.
– …Але – не в армію. В армію я не хотів, бо принципово вважав, що вона служить для відмивання грошей. Тоді – наголошую! – тоді. Бо за ці роки армія зросла, зміцнилася і стала реально однією з кращих армій світу. Вона – воююча армія. А жодні навчання, жодні ігри на папері не дадуть такого загартування, як дає реальна війна. Коли вже не переграєш, коли аби ти, або – тебе.
Бути з першими
21 лютого Артур виступав у ефірі Сумського Суспільного. Його як учасника Майдану запросили на передачу, присвячену Небесній Сотні. Пригадати було що. Як – для «розібратися» – пішов на антимайдан і просто пофартило, що вийшов звідти неушкодженим. Як його підстрелив «беркутівець», із яким спілкувався напередодні цілком адекватно: «А тут ніби клац – наказ – і він стає іншим». Якою була згуртованість тієї маленької держави в державі, що будувалася за принципом «ти це вмієш – роби; а я вмію це і робитиму»… А ще Артур сказав: «У моєму оточенні всі чітко розуміють: росія – ворог, і вже дев’ятий рік іде війна». А на запитання, що, якщо росія все ж прийде сюди, відповів: буде земля палати під їхніми ногами.
За кілька днів, пригадуючи те інтерв’ю, хтось із знайомих сказав: «А ти не сплигнув. Як пообіцяв, так і робиш».
У нього не було рожевих окулярів. Після дзвінка вранці 24-го склав два спальника, взяв дві п’ятилітрівки води. Поки дружина збирала речі, обійшов сусідів і порадив за можливості переїхати в приватний сектор, принаймні з їхніх високих поверхів. Поїхали до брата дружини, в передмістя. Про якусь евакуацію Таня й чути не хотіла: перше – вагітна, друге – не покине, буде чекати, коли б він не прийшов. Уже пізніше він дякуватиме їй, що була з ним. А вона скаже: якби він сховався, не пішов захищати місто, країну, власне її, може, їм би виявилося і не по дорозі.
Вже наступного дня було перше завдання – забрати з місця А пальне і довезти в місце Б хлопцям, які його потребують. Де було взяти бочки чи каністри? Збирали по всій окрузі п’ятилітрові пляшки. І коли вперше заїхали до вояків і довели, що вони свої, шокували хлопців, відкривши багажник. Купа якихось невеликих ємкостей, наповнених жовтуватою рідиною. Це що? Це – вам, дизельне, 500 літрів.
А потім – ходки і ходки з різними завданнями по всьому місту, яке рішуче підтримувало своїх захисників…
«Був радий бачити Артура у ті найперші дні захисту міста, – каже один із молодіжних лідерів області Дмитро Лантушенко, тепер – військовослужбовець 117-ї бригади. – Він добровільно взяв до рук зброю, виконував усі доручення керівництва, особливо – щодо розвідування дій окупантів. Знаю його завдяки громадському життю вже не перший рік. Завжди позитивний, усміхнений, із ним легко мати справу. Бо – надійний».
Світлий день
Був травень, 17-е, поїхав на базу, як завжди. Коли дзвінок дружини: почалося. Повернувся, приїхали до пологового, оформилися. У лікарні Артуру сказали: це надовго, їдьте собі. Він знов поїхав на базу, але знову наздогнав дзвінок: таки почалося.
– Ну, кажу, хлопці, не чекайте мене… Швидко до лікарні, здав тест на ковід, перевдягнувся і до палати. Таня вже ходить туди-сюди. Бачу, важко, намагався підтримати, як міг, ну, так, щоб і під руку не потрапити… І за годину я став батьком. У мене й раніше, навіть до досліджень, чуйка була, що буде принцеса… Лікарка, яка приймала пологи, сказала: «Ну, у вас, як у військових. Прийшов, народили за годину, «відстрілялися» і поїхав». Найщасливіший день у моєму житті. Бо ж суть саме в дітях…
Вона народилася Іванкою. Були й інші імена, але це Артуру подобалося найбільше, і хоча дружина дещо критично до нього ставилася, але коли народилася доця, дискусій уже не було.
– …На кого вона схожа? На саму себе. Так і має бути… Що я хочу для неї? Хочу, щоб вона навчилася всього найкращого, того, чому, наприклад, не навчали мене. Я ж, знаєте, довго російською говорив, аж соромно тепер… Хочу навчити її, щоб вона сама могла обирати, сама розуміла, чим потрібно займатися, а чого не торкатися.
Коли закінчиться війна…
Артур хоче розвивати бізнес – прокат сапбордів, дощок, на яких плавають з веслом. Три роки тому вони з дружиною почали розвивати в Сумах цю культуру. Треба це робити й далі, тим паче, відпочинок на воді – чудове психологічне розвантаження. Але є сумніви: можливо, варто більш професійно розвиватися у війську? Адже країні не обійтися без армії. Якщо вже сьогодні так сталося, хто гарантує, що не буде нападів завтра?
Втім, як каже сам Артур, не варто занурюватися в спогади чи прогнозувати далеке майбутнє: коли будуєш ілюзорний світ, неминуче матимеш розчарування.
«Треба жити зараз. Коли ми щодня потроху, потроху, потроху збираємо цеглинки – ба, а у нас уже будинок є!»
Алла Федорина, Суми
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS