Під час публічного обговорення «Битва за правду: історія Одеси проти міфів російської пропаганди», присвяченого боротьбі з промосковськими імперськими міфами, що поширюються на Одещині, та важливості контрпропаганди в умовах війни дискусію було сфокусовано на ситуації з імперськими міфами в південному місті та їх довоєнною й післявоєнною динамікою. Також під час обговорення було продемонстровано відео «Одеса – місто України: правда про її історію» створеного в межах спеціального дослідження «Міфи та наративи російської пропаганди, які руйнують українську ідентичність на півдні та сході України. Спростування та викриття», яке було проведено фахівцями УКМЦ на основі опитування істориків, краєзнавців, журналістів, та громадських активістів в кожній із девʼяти областей, які було опрацьовано в проєкті. Захід відбувся у межах проєкту «Зміцнення інформаційної стійкості в Україні» в партнерстві з International Practitioners` Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу.
В Одесі, як і в інших містах Півдня України московська пропаганда працювала понад два століття. Тому міфи є досить стійкими і часто тільки історики можуть визначитись із датою їх походження та спростувати фактами. Так, для прикладу, міф про приналежність міста до «русского міра» своєю культурою. Проте, навіть архітектурний ансамбль Одеси, зокрема морський фасад, не є пам’ятником “російської дерев’яної архітектури”. Це європейський неокласицизм, типовий для Європи. Хоча його будівництво відбувалося за часів Російської імперії, воно здійснювалося українцями з місцевих будівельних матеріалів, з урахуванням унікального ландшафту міста. Аналогічно до інших міст, таких як Кейптаун, Нью-Йорк чи Ріо-де-Жанейро, Одеса розвивалася в умовах колоніального минулого, але це не робить її “споконвічно” російською.
Інший значний міф, який досі не подоланий у топоніміці – культ російського поета Алєксандра Пушкіна, який довго насаджувався в Одесі імперською та совєцькою владою, а потім і за часів незалежності підсилювався різноманітними російськими фондами. Причому, поряд із міфом про взаємозвʼязок Одеси і Пушкіна побутує також міф пам’ятника російському поету. Він полягає в тому, що ніби гроші на його встановлення зібрали всім світом одесити. Вірніше, так московські куратори і планували. Але за кілька років активних зборів, одесити змогли зібрати лишень чверть від тієї суми, в яку обійшовся пам’ятник. Решту покривали підприємці-гравці Одеської біржі і міській бюджет. Тобто, коли стають відомі історичні подробиці то вся помпезність міфу зникає.
Доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Тарас Гончарук переконаний, що треба, щоб була пропаганда правдивої історії, правдивих історичних знань. Україну завжди влаштовує виключно правда. На його думку, дуже добре, що з’являються такі проєкти, які дозволяють донести правдиву історію до мас населення.
Історик розповів, що в Одесі було дуже багато діячів, які просували правдиві ідеї, але їхній голос був незначним, бо не мав аудиторії.
“На жаль, наші правдиві ідеї просуваються дуже поступово, бо в нас немає засобів їх поширення. Ці ідеї правдиві, і доходять до тих, хто міркує, хто думає, хто аналізує. А росія ж діяла жорсткою агресивною пропагандою”.
Начальник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Сергій Гуцалюк констатував, що проросійські міфи в Одесі просувалися раніше і живуть зараз, великою мірою, завдяки тим, хто нині знаходиться у місцевій владі.
«Всі питання деколонізації на державному рівні вже вирішені. Просто, як в Одесі, так і в Полтаві ми наштовхнулися на шалений опір тих кіл, які представляють сучасну місцеву владу. Бо їх політична карʼєра побудована на ідеологемах «руского міра», тих міфах як були представлені в ролику УКМЦ. І тому вони різними шляхами намагаються пригальмувати той поцес, який українське суспільство домовилось між собою, через закон Верховної ради реалізовувати».
Але, за словами Сергія Гуцалюка, за останні три роки після вторгнення в Одесі відбулися кардинальні тектонічні зміни. Передусім завдяки громадським активностям.
Журналістка та регіональна координаторка Одещини від Інституту центральноєвропейської стратегії Світлана Бондар висловила власні спостереження щодо динаміки поширення і сприйняття промосковських міфів у місті. Якщо у 2022 році спостерігалася найбільша консолідація щодо пошуку історичної проукраїнської правди, то останнім часом можна побачити певний відкат. Ті ж хто становить громадсько-активну меншість, через втому не прагнуть вступати у постійні суперечки із малоосвідченими апологетами «руского міра». Водночас, за словами Світлани Бондар, ціла низка публічних просвітницьких заходів у місті, у тому числі й в Одеському музично-драматичному театрі імені В.Василька, сприяють поширенню проукраїнського наративу. Наприклад текст відомого лідера одеської громади зрізу ХІХ-ХХ століть Михайла Комарова про памʼятник Пушкіну, озвучений на урочистостях у 2024 році посприяв новому погляду одеситів на цей пропагандистський символ. Не можна утриматися, аби не навести уривок тексту частково адаптованою до сучасного правопису мовою оригіналу: “…Як і слід було сподіватись, пам’ятник вийшов не то що не величний, а й зовсім таки не показний, бо за такі гроші на вдаку чи й можна було спорудити щось ліпшого: Пам’ятник виявляє собою бюст (статуру) поета, поставлений на непомірно низькому постаменті, а коли до сього додати, що голова поета зроблена надто великою, шия теж якась надто довга і все се на низенькому, і тонкому без рук бюсті, той зовсім пам’ятник не доладний. Е! та за те, скажете ви, ориґінальний! І справді, що дуже ориґінальний! Такого напевне нігде в сьвіті немає! Дивіться: в низу постамента, заввишки від землі на втора чи два аршини с чотирьох ріжків б’ють струмені фонтану, а саме між постаментом а бюстом над лірою зроблена якась звізда, котра в середини осьвічується електричним світлом. Як бачите, сей пам’ятник разом і водограй, і ліхтарь. Се вже справді по-одеському: як маємо ставити ліхтаря та робити фонтан, то краще все се за одним заходом с пам’ятником — воно й кошту менше та разом якось і ориґінально. Шкода ще, що не догадалися в середину пам’ятника втулити катеринку або яку іншу музикальну машину, тоді воно було б ще ориґінальніще та разом і музику не треба було-б наймати для бульвару, де стоїть той пам’ятник і де щодня грає музика міська для гуляющої публіки.
Славянські діячі так об’ясняють ідею пам’ятника: оті струмені води тихо ллються і дзюркочуть, мов ті солодкомовні вірші Пушкіна, а зьвізда осьвічує навкруги, як поезія Пушкіна світила і світить людям. Отже на ділі воно виходить зовсім що іншого: вода якось не струменем витікає, а бризкає на всі боки й від сього не вся попадає в вази і резервуари (сажавки), а бризки летять дальше і роблять округ памʼятника, зовсім таки калюжу, а що до тії зьвізди, то як засьвітять її, то самого памʼятника зовсім не видно, бо сьвіт іде не зʼокола, а з середини, і виходить той памʼятник неначе якийсь стовп з ліхтарнею. Певне, що й самі орударі сії справи звернули увагу на те, що вираз заміреної ідеї вийшов не доладний, бо через кілька днів почали вже пускати воду далеко меншим струменем, що ледви дзюркотить в ті вази, а сажавки тирчать марне і мають вигляд якихсь прикрих запорошених ям, а вже того ліхтаря то й зовсім тепер не запалюють. Словом, ні ідея, ні постанови памʼятника не відповідають ні величності поета, ні тим замірам, які мали на думці панове орударі.”
Одеський журналіст Володимир Геник, висловлючи подяку УКМЦ за роботу по деміфологізації історичного і краєзнавчого простору, зупинився на ще одному усному міфові який досі лунає з уст очільників міста – про багатонаціональність міста. При тому, що за незалежної України різні національності вперше в історії Одещини отримали найбільше прав на освіту і реалізацію власних культурних зацікавлень, проросійськи налаштована частина суспільства завжди розігрувала їх як карту для підтримки московської мови, доводячи що різним національностям найлегше її використовувати для міжнаціонального спілкування.
«Російська мова – мова міжнаціонального єднання, для того вона має бути в Одесі. Цей небезпечний наратив, який потрібно розвінчувати, розганяли активно «Россотруднічєство», консульство РФ і т.д. Як тільки заходила мова про українців, одразу ж казали: що, тут же багатонаціональне місто і все таке, що ви собі, маргінали, тут дозволяєте!»
Але, крім цього абсурду, як зазначив Володимир Геник, неправдивим є також твердження про кількість національностей в Одесі, адже понад сотня із цього переліку становить менше одного відсотка населення, що не може прирівнювати їх значення у розвитку міста до українців, які становлять понад шістдесят відсотків населення.
У підсумку обговорення експерти зійшлися на думці, що позитивна динаміка у місті спостерігається і завдяки припиненню діяльності проросійських телевізійних каналів, і через вплив втрат, завданих місту військовою агресією московитів. Крім того, значна кількість матеріалів, які роблять місцеві дослідники та активісти, разом із кампанією в соціальних медіа від УКМЦ та інших деколонізаційних ініціатив мають з часом остаточно змінити культурну орієнтацію мешканців Одещини в цілковито проукраїнську.
