У центрі уваги авторів спеціального проєкту «Навколо книги» опинився Богдан Грушецький – кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, експерт Кримської платформи з гуманітарної політики і також викладач історії Всеукраїнської школи онлайн.
Кілька років тому у видавництві «Фоліо» вийшли дві його книги «Гетьманат» та «Українська автономія та утворення УНР”, які і стали однією з тем розмови.
Говорячи про ці видання, автор відмітив, що намагався спиратися на ту джерельну базу, яка в нас існує. Це і законодавство, це і періодика, це як мемуари Грушевського, Винниченко, так і менш відомих діячів. Справжнім відкриттям для нього стали мемуари Миколи Галагана, який був відомим політичним діячом та одним із перших дипломатів в тодішній Україні.
«Не стояла мета зробити якісь певні відкриття. Скоріше, мова йде про власні висновки, про власні роздуми над тим, як розвивалася динаміка подій того часу і як за картиною якихось окремих дій побачити загальну тенденцію, яка потім призведе і до перемог, і до поразок Української Революції», – пояснив Богдан Грушецький.
За його словами, бачення будь-якого історика проходить певний еволюційний шлях.
«Він абсолютно має право коригувати власні підходи, власні позиції, чого, на жаль, багато хто соромиться зробити. Ну, як же заявити, що 20-30 років я розробляв якісь питання і доводив, що було саме так, а нові обставини, що відкрилися, вони показують зовсім по-іншому? Дійсно, якщо згадати початок моєї діяльності і роботи над цими темами, то спочатку здавалося, що це такі два непримиренні табори, у яких було абсолютно різне бачення щодо України, які ні в чому не могли зійтися», – продовжив автор.
В подальшому до нього прийшло розуміння, що ми не маємо ділити цих людей на своїх і чужих, на тих, чиї погляди нам подобаються, а чиї не подобаються.
«Якщо подивитися, то Гетьманат Скоропадського був найбільш успішним у реалізації саме тих напрямів, які вже розпочиналися за часів Центральної Ради. Це питання українізації шкіл, українізації вищих навчальних закладів, відкриття нових університетів, створення академії наук. Якщо ми говоримо про дипломатичне визнання України, те воно почалося з Берестейського мирного договору, – нагадав історик. – Це політика приєднання Криму до України, яка почала формуватися ще взимку 1918 року за часів Української Центральної Ради. І не випадково Скоропадський в першому ж зверненні до німецького посла фон Мумма піднімає це питання. Бо Скоропадський, він був людина військова. Він не був дипломатом. Поруч були люди, які допомагали йому розвивати цей напрям, той же саме і Дмитро Дорошенко, який починав із Центральної Ради, потім перейшов до уряду Скоропадського. Коли була така послідовність, ми бачимо найбільш успішні приклади».
Тому Богдан Грушецький не бачить сенсу ділити українську історію на окремі види державності.
«Це одна держава, це незалежна Україна, яка проголосила свою незалежність в січні 1918 року, яка втратила останні підконтрольні території в 1921 році. Це лише окремі етапи цієї державності», – додав він.
