У лютому 2026 року Левада-Центр зафіксував абсолютний історичний максимум: 67,2% росіян висловилися за початок мирних переговорів з Україною, і лише 24,3% – за продовження бойових дій. Втім запит на переговори ще не означає готовності російського обивателя платити за мир реальну ціну. На поточному етапі йдеться радше про глибоку втому від війни, ніж переоцінку її цілей чи визнання провини.
Достовірність опитувань думки росіян в умовах жорсткого авторитарного режиму та воєнної встановити практично неможливо. Криміналізація «дискредитації армії» закріплює ефект фальсифікації: респонденти озвучують «затверджені» зверху відповіді, приховуючи власні погляди. Однак попри об’єктивні обмеження, довгостроковий моніторинг дозволяє виявити стійкі тренди, головний з яких – наростання запиту на дипломатію за одночасного збереження максималістських уявлень про умови миру. Отож візьмемо за основі для аналізу дані Левада-Центру.
Динаміка настроїв не була лінійною. У перший рік повномасштабного вторгнення російське населення здійснило «транзит» від початкового шоку до консолідації. Згідно даних Левада-центру, вже у травні 2023 року мілітаристські настрої сягнули піку – 48% за продовження війни проти 45% за переговори. Далі вектор змінився: до жовтня 2023 року 55% уже виступали за переговори. Протягом 2024 року в суспільстві кристалізувалася втома – половина росіян були готові підтримати виведення військ і початок переговорів навіть без досягнення заявлених цілей «СВО».
У 2025–2026 роках підтримка мирних переговорів у Росії досягла максимуму: у 2025 році вона становила в середньому 62,6%, а в лютому 2026-го, за даними Левади, зросла до 67%. Водночас частка прихильників продовження бойових дій впродовж двох попередніх років зберігалась близько 25%. Британська ВВС у своєму моніторингу констатувала, що підтримка війни в Росії впала до абсолютного мінімуму, а значна частина населення взагалі втратила інтерес до подій в Україні.
Запит на мир має чітке соціальне обличчя. Найгучніше його артикулюють ті групи, які несуть найбільший тягар війни: жінки (71%), молодь до 40 років (74%), жителі сільської місцевості та люди з нижчою освітою (по 72%). Натомість ядро мілітаристів формують ті, хто найменше ризикує особисто. Це чоловіки старше 55 років (32% за війну) – класичний «диванний мілітаризм», що живиться ностальгією за статусом наддержави без особистого ризику. Несподівано високу підтримку війни демонструють особи з вищою освітою (29%), значна частина яких інтегрована в держапарат, бюджетну сферу та військово-промисловий комплекс і є прямими бенефіціарами перерозподілу ресурсів.
Окремий феномен – Москва (40% за продовження війни): столиця акумулює ресурси країни, а її середній клас був де-факто захищений від масової мобілізації й спостерігає за війною переважно через екрани.
«Мир» на російських умовах
Ключовий парадокс полягає в тому, що росіяни хочуть миру, але категорично не готові платити за нього ціну поступок. Запит на мир у Росії – це, по суті, запит на «переможний мир». За даними «Russian Field» (лютий 2026), «обов’язковими» умовами угоди більшість вважає офіційне визнання Донбасу російською територією (75%), юридичну відмову України від вступу до НАТО (71%) та повне зняття санкцій (70%). Водночас 46% росіян категорично проти повернення Україні будь-яких окупованих територій.
При цьому максималістські вимоги не є жорстким бар’єром для самого Кремля. Один з найважливіших висновків досліджень 2025–2026 років – тотальна готовність суспільства підтримати будь-яке рішення влади, що припинить війну. За даними «Russian Field», від 76% до 83% росіян підтримали б рішення Путіна підписати мирну угоду «завтра», а 56% – навіть угоду про негайне припинення вогню без жодних попередніх умов. Близько половини опитаних морально готові прийняти формулу «мир, але не перемога».
Ці цифри розкривають глибинну деполітизацію та патерналізм російського соціуму: громадяни масово знімають із себе відповідальність за перебіг і результат війни, делегуючи її особисто лідеру. Єдиною умовою легітимізації навіть невигідної угоди є публічна згода керівництва та відсутність явних, трансльованих медіа маркерів приниження держави. Отож переважна більшість росіян готова прийняти будь-який фінал, який пропаганда оголосить «перемогою».
Економічна межа терпіння
Головним каталізатором втоми стає економіка. За оцінками, дефіцит федерального бюджету РФ лише в першому кварталі 2026 року сягнув близько 4,6 трлн рублів, що в рази перевищило закладений на весь рік показник. Уряд вдається до розпродажу золотого запасу та підвищення податків – базову ставку ПДВ з 1 січня 2026 року підняли з 20% до 22%. Корпоративний сектор стикається з кризою ліквідності та зростанням масових звільнень. Якщо у 2022–2023 роках пропаганда успішно просувала наратив про «неефективність санкцій», то до 2026 року майже половина дорослих росіян відкрито визнає їхній негативний вплив на повсякденне життя.
Найпоказовіше – зміщення фокусу звинувачень. Коли респондентів запитують, хто винен у погіршенні рівня життя, дедалі частіше називають не Захід чи НАТО, а власний федеральний уряд і особисто президента. Навіть провладні центри фіксують повільне зниження рейтингів Путіна. Десакралізація влади свідчить про ерозію негласного «соціального контракту», який понад два десятиліття був фундаментом режиму: обмін лояльності на стабільність більше не працює, бо стабільності немає.
Загалом рекордний запит росіян на мир варто розглядати не як готовність до компромісу, а як симптом виснаження. Більшість росіян втомилося від війни, санкцій і невизначеності – звідси безпрецедентні цифри підтримки переговорів. Водночас укорінені пропагандою імперські наративи, небажання визнавати помилку та страх поразки блокують здатність до реальних поступок. Показово, що на випадок провалу переговорів 59% росіян підтримують не дипломатію, а ескалацію ударів, сприймаючи насильство як інструмент примусу до «вигідного» миру. Це створює парадоксальну конфігурацію: народонаселення Росії, яке палко прагне завершення війни, водночас мовчазно готове до її продовження на виснаження – доти, доки Кремль не вирішить інакше.
