Для України має бути українське рішення, що робити з тоталітарною спадщиною. Але без «суспільної угоди» не буде того рішення, яке враховує волю усіх громадян – дослідниця Мирослава Хартмонд про «ленінопад» і декомунізацію

Для України має бути українське рішення, що робити з тоталітарною спадщиною. Але без «суспільної угоди» не буде того рішення, яке враховує волю усіх громадян – дослідниця Мирослава Хартмонд про «ленінопад» і декомунізацію

В Університеті Ессексу (Велика Британія) вже місяць відкрита виставка «ПАДІННЯ: Революція – Пропаганда – Повалення ідолів» до 100-ї річниці більшовицького перевороту, присвячена створенню та розвінчанню культу особистості Володимира Леніна –  від ранніх витоків СРСР до його остаточного знищення під час «ленінопаду» на початку і після Революції Гідності. Пропагандистські твори митців радянського авангарду (Олександра Родченка, Густава Клуціса та Сергія Ейзенштейна) та соцреалістів представлені поруч із роботами сучасних фотографів Нілса Акермана і Дональда Вебера, які задокументували декомунізаційні процеси в Україні останніх років. Кураторками виставки виступили Джессіка Твайман [Jessica Twyman], директор галереї Art Exchange в Університеті Ессексу, і Мирослава Хартмонд, науковий співробітник Центру міжнародних досліджень Оксфордського університету та власниця київської галереї Triptych: Global Arts Workshop. Мирослава Хартмонд, крім того, написала вступне есе до книги «У пошуках Леніна» – фінального оформлення проекту Нілса Акермана і журналіста Себастьєна Гоберта про «ленінопад» в Україні, яка вийшла англійською і французькими мовами у травні цього року.

В інтерв’ю Українському кризовому медіа-центру ми розпитали пані Мирославу про ідейне наповнення виставки, реакцію на неї британської громадськості і мистецького середовища, а також про її точку зору як дослідника тоталітарного мистецтва щодо декомунізаційних процесів в Україні у контексті світової дискусії про те, що робити із «незручною спадщиною».

– Як виникла ідея такого формату виставки – поєднання монументів Леніна та фотографій сучасних, які документують процес декомунізації? Хто ініціював таку виставку?

Усі цікаві історії починаються із випадковостей. Ідея цієї виставки народилася ще в Україні. Мене запросили на телебачення взяти інтерв’ю у іноземного фотографа. У студії Першого каналу я і познайомилась з Нілсом Акерманом, з яким ми говорили про його «Білого ангела» – фотокнигу про підлітків, які зростали поблизу Чорнобиля. Втім у перервах між зйомками виявилося, що ми з ним водночас працюємо над темою декомунізації: він готує під грифом «цілком таємно» нову серію знімків повалених Ленінів, а я досліджую тему монументальної спадщини соціалізму в Україні в межах моєї наукової роботи для Оксфордського університету – збираю інформацію, виступаю на міжнародних наукових конференціях, пишу наукові і публіцистичні статті… Ми не втрачали зв’язок, ділились ідеями, а одного дня мене запросили на зустріч до офісу британських видавців FUEL Publishing, де мені запропонували написати вступне есе для книги Нілса Акермана і Себастьєна Гоберта «У пошуках Леніна». Моїм завданням було розповісти, чим наш український «ленінопад» відрізняється від інших хвиль повалення статуй диктаторів. Для України це вже фактично третя хвиля повалення Ленінів, тому що перша була ще наприкінці 80-х, потім за Ющенка, у 2005 році, і остання, яка почалася у 2013 році з повалення Леніна на бульварі Шевченка і  завершилася державною програмою декомунізаційних законів 2015-го року.

Для мене це був дослідницький проект, я не думала, що він перетвориться на виставковий. Я мала взяти участь у науковій конференції, яка проходила в Університеті Ессексу. Конференція була присвячена сторіччю більшовицького перевороту – «Переосмислення Російської Революції 1917 року: глобальна подія у локальних контекстах», і мені дуже хотілося, щоб українська версія цієї історії також якось висвітлювалася. Тому я звернулася із пропозицією включити у план конференції виставковий елемент – виставити декілька соцреалістичних полотен у такому критичному контексті. На той час видавничий проект вже набув певного розголосу, тож мою пропозицію передали директору виставкого майданчика Art Exchange, кураторці Джессіці Твайман. Вона на той момент саме читала цю книжку, і зрозуміла, що я – та сама людина, яка написала це есе. Так народився повноцінний виставковий проект про меморіальний простір сучасного міста на прикладі «ленінопаду».

І це гарно  вписалося у контекст дебатів, які точаться зараз на Заході. Ми бачимо те, що відбулося у США, коли зняли з п’єдесталів пам’ятники лідерів конфедератів, і у Британії представники лівого ліберального крила інтелігенції підняли питання, що можливо варто зняти з колони Нельсона на Трафальгарській площі, тому що він був рабовласником, застосовував сексуальне насильство до жінок, які його оточували, і в цілому він не є іконою сучасної Британії.

Тому український кейс видався цікавим для британської інтелектуальної спільноти як ключ до розуміння, що таке статуя, яке її символічне значення, що відбувається, якщо намагатися очистити місто, але при цьому не залучати повністю всю громаду, що є звільненням символічного простору міста, а що є вандалізмом. У кожної країни своя незручна спадщина – dissonant heritage, unwanted heritage. Ленін є небажаний для України, країни, яка обрала іншу модель розвитку. Для Росії Ленін не є небажаною спадщиною – у Росії його пам’ятники майже не демонтовували.

Повна назва виставки – «ПАДІННЯ. Революція – Пропаганда – Повалення ідолів» (FALLEN: Revolution – Propaganda – Iconoclasm). Це слово, iconoclasm, – символічне насильство, яке інколи приймає таку форму. Назву виставки запропонувала Джессіка Твайман. Їй хотілося зробити назву такою, щоб вона була універсальною: і географічно, і хронологічно. Тобто, ми можемо говорити про революцію 1917 року, або більшовицький переворот, і також ми можемо говорити про Революцію гідності в Україні – це слово, «революція», дуже багатозначне. Так само «пропаганда»: ми можемо говорити про більшовицьку пропаганду у перші роки режиму і в подальшому, як частину тоталітарної системи, або можемо говорити про російську, або проросійську пропаганду у контексті російсько-української війни. І повалення ідолів: з одного боку, йдеться про Леніна, зі іншого – про ті статуї, які знищили більшовики у перші десятиліття.

Один із цікавих експонатів – це 4-метрова модель пальця Леніна для його статуї, яка мала прикрасити так і не збудований Палац Рад. Але Палац Рад мали будувати на руїнах Храма Христа Спасителя, який потім відбудували за часів сучасної Росії. Ми вже не говоримо про всі пам’ятники Ніколая ІІ, які підірвали. Або Олександра. Або Катерини ІІ. Це таке колесо історії, і ми, зосередившись на п’єдесталі, можемо дивитися назад – що там було, і вперед – що там має бути і чи має там взагалі щось стояти, у контексті сучасного міста, коли публічна скульптура, public art, витіснила монументальну скульптуру як таку. В Азії ще майже щодня продовжують зводити якісь пам’ятники, меморіали, статуї, від Мао Цзедуна до Конфуція і правлячої еліти. Це метод дуже неєвропейський, недемократичний і несучасний – зводити статуї. Тому якраз про це ми хотіли поговорити в рамках цієї виставки.

Цей проект –  не тільки виставка, а й ціла програма заходів: лекторій, кінопокази, дискусійна програма, програма для студентів і навіть дитяча програма. Галерея Art Exchange розташована в університетському містечку, має широку аудиторію. Вона відома своєю сміливою міжнародною програмою. Відкрили ми цю виставку 15 вересня, у перший вечір конференції. Серед доповідачів були такі відомі імена як Стів Сміт, один із провідних британських істориків, який вивчав радянську епоху, не тільки в СРСР, але й в КНР.

– Наскільки широка публіка зацікавилася проектом?

Гадаю, більш точна статистика буде, коли проект завершиться. Важливо враховувати, що проходить ця виставка не в столиці. Хоча від Лондона це всього година електричкою, але концептуально це «далеко». На жаль, в України на сьогодні немає такого сильного лобі, щоб настільки провокаційну, складну, критичну виставку могли провести в Лондоні. Я зверталася до різних майданчиків з пропозицією зробити такий проект, який критично ставиться до проблематики 17-го року, сторіччя Жовтневої революції, місця України у цій історичній і геополітичній проблематиці.

У Лондоні відбулася цікава виставка у Королівській Академії, «Revolution: Russian Art 1917 – 1932», де були представлені багато картин з фонду Третьяковської галереї, інших великих культурних інституцій Росії. Звісно, там не обійшлося без російського лобі і не обійшлося, що вкрай важливо, без фінансування – будь-який масштабний міжнародний проект у британській столиці обов’язково вимагає цих двох складових. І політичної волі.

Важливо, що проект «ПАДІННЯ. Революція – Пропаганда – Повалення ідолів» не фінансується урядом Росії, російськими фондами, організаціями російсько-британської дружби.

– До речі, хто фінансує проект?

Проект фінансує University of Essex. Тобто, проект фінансується безпосередньо з бюджету університету. Університет Ессексу – це цікаве місце. Це сучасний університет, його заснували у 60-х роках. Він завжди був і є радикальним і критичним.

Важливо, що співкуратором виступила сама директорка цієї галереї. Вона багато місяців готувалася, досліджувала тему, а потім запропонувала побудувати виставку таким чином: від порожнього п’єдесталу – фотографія Дональда Вебера, яка висить на початку поруч з описом виставки, ми проходимо від соцреалістичних полотен до фотографій авангарду і архівних роликів навколо величезного пальця Леніна.

Зокрема, там є ролик із майстерні Сергія Меркурова, який створив першого Леніна, якого повалили у 2013 році у Києві. Він був і автором проекту скульптури Леніна для Палацу Рад.

Експозицію можна оглянути тут.

– На Вашу думку, ці майданчики, які завагалися, не захотіли з міркувань, що це не буде цікаво публіці, чи щоб не спровокувати різку реакцію російських лобістів?

Це поважні інституції, це адекватні люди, але всі посилались на те, що проект занадто політичний з огляду на сучасний стан речей. Фотографії Нілса Акермана фактично документують серійний акт вандалізму. Це насильство, над неживою істотою, але все одно це проблематичний момент. Це жест руйнування у контексті геополітичних реалій, тому що Ленін став символом не тільки більшовицького режиму, але також режиму Путіна і Януковича. На Леніна спрямовувалася агресія проти історії, і також проти сучасності і тієї версії майбутнього, якої ми не хотіли.

– До речі, на Заході серед широкої громадськості превалює сприйняття «ленінопаду» як акту вандалізму чи того, що можна виправдати, з огляду на символічне значення цього пам’ятника для українського суспільства у теперішніх реаліях?

У мене склалося враження, що західні медіа показували перше повалення Леніна, на бульварі Шевченка, як вандалізм, але зі знаком «плюс». Це було абсолютно виправдано контекстом подій, і меседж був проєвропейський, а не антикультурний. У контексті медіапокриття до «ленінопаду» на Заході ставилися як до чогось скоріше позитивного. Інше питання, чому цих Ленінів було так багато в Україні. У 91-му році у Росії було 7 тисяч Ленінів, а в Україні – 5,5 тисяч. Тут питання не тільки про повалення цих Ленінів, але про факт їх існування там. Це дискусія досить широка і, звичайно, ми не могли включити у наратив виставки абсолютно все. Тому за концептуальну вісь проекту ми взяли порожній п’єдестал.

– Мені одразу згадується проект фонду ІЗОЛЯЦІЯ, який вони роблять із постаментом Леніна кожного року, і те, як на це реагує громадськість. У нас дискусія явно відкрита.

Реакція громадськості і є частиною цього проекту – він називається «Суспільна угода». Це гра з цими очікуваннями і реакцією публіки. До речі, я про цей проект згадую у статті до книги. Для мене важливо було висвітлити, як реагують на «ленінопад» різні верстви населення, не тільки у столиці, а й у містечках. І це те, що Себастьєн Гоберт робив також – до книжки увійшли висловлювання різних людей, з якими вони спілкувалися, коли мандрували.

– На Вашу думку і думку Ваших британських колег, якою має бути подальша доля цих пам’ятників? Уже давно іде мова про музей тоталітаризму, і вже є конкретні пропозиції щодо ВДНГ, але питання в тому, що саме туди помістити. Адже у нас по Леніну – чи не в кожному місті.

Мені здається, для кожного пам’ятника має бути проведений аналіз, який не йде врозріз із законодавством про захист культурної спадщини. Наприклад, пам’ятник Леніну Меркурова, який  повалили першим, мав цікаву історію: виставлявся у радянському павільйоні у Нью-Йорку, в 1938 чи 1939 році, його особисто Сталін подарував Києву. Не скажу, що це була чудова подія для міста, але, з огляду на цей історичний контекст – цілісність арт-об’єкта краще було б зберегти для подальших досліджень, професійно демонтувавши. Це моє бачення як дослідкика, як науковця.

Я не в праві говорити Україні, що робити з Леніними. Я дослідник, науковець. Я підготувала наукову статтю для International Journal of Heritage Studies, яка порівнює досвід різних країн, як інші країни поводилися зі своєю незручною спадщиною – наприклад, країн Балтії, НДР, Угорщина. «Ґрутас Парк» (Литва) і «Мементо Парк» (Угорщина) – це яскраві приклади вдалої музеєфікації. Але там не тільки Леніни, там різні експонати. По-друге, обидва проекти – це ідея конкретних особистостей, які взяли на себе місію створити парк, цікавий і для туристів, і для місцевих мешканців. Це дуже креативні кейси, не директива «згори» звезти в одне місце усі пам’ятники. Це інституції, які мають свою соціальну місію, економічну модель існування, дуже правильний промоушен. Нам є чому повчитися і в наших угорських «братів по соціалістичній спадщині», і країн Балтії. Єдине, що я скажу – для України має бути українське рішення, що робити з тоталітарною спадщиною. Україна потребуватиме нової моделі, і якраз із досвіду інших країн ми можемо подивитися, які аспекти нам підійдуть.

Мій головний меседж – ще потрібно дискутувати, ще потрібно працювати, рішення ще не є очевидним, і це нормально. Треба якомога більше залучати громадськість, тому що без «суспільної угоди» не буде того яке враховує волю усіх громадян. Це заклик до демократизації шляхом дискусії. У нас люди трохи апатичні. Я читала в аналітиці з цього приводу, що там, де голосували на місцях, як перейменовувати вулиці, був дуже низький рівень залучення до голосування: 80% в середньому просто мовчали – «перейменовуйте у що хочете».

– Чи плануєте Ви везти цю виставку в інші міста на Заході? Чи, можливо, в Україну, тому що у контексті декомунізаційних процесів, і того, наскільки вони політизовані, вона була б цікавою для української аудиторії.

Зараз тривають перемовини про те, щоб ця виставка подорожувала іншими університетськими галереями Британії, не тільки на півдні країни, але й, можливо, на півночі, у Шотландії, тому що там питання спадщини дуже актуальне – де проводити цю делімітацію між різними країнами, які історично входять у союз. Cлід наголосити, що якраз патронат такої дослідницької інституції – університету – дуже важливий, щоб  було менше можливості маніпулювати цим проектом, і було простіше відстоювати рівновагу та науково-критичну об’єктивність. Моя місія скоріше культурно-дипломатична та інтелектуально-критична – я розумію, чому цей проект є важливим для України в Британії і як комунікувати з британською спільнотою. В Україні є багато інших цікавих проектів: була величезна виставка сучасних художників «ДЕ НЕ ДЕ», яка була результатом резиденції і чисельних обговорень; вийшла книга видавництва «Основи» про мозаїки, фонд «ІЗОЛЯЦІЯ» проводить проект «Суспільна угода». Тобто, в Україні є люди, які професійно займаються фасилітацією і обговореннями на цю тему. Звичайно, було б цікаво, якби ця виставка, помандрувавши різними галереями у Британії, приїхала в Україну, вже маючи цей контекст і контент. Мені, скоріше, хочеться, щоб вона подорожувала за межами України і представляла українську позицію: і історичну, і політичну.

– Чи були різко негативні, критичні відгуки на проект?

Ні, на сьогодні усі відгуки були позитивні, і вони якраз посилалися на незаангажованість проекту, тому що це – скоріше не меседж, а запрошення до дискусії. Ми намагалися найбільш об’єктивно представити український кейс, і загалом це і є місія цієї книги – показати, що декомунізація по-різному сприймається різними людьми, що вона відбувається по-різному, що доля цих пам’ятників дуже різна, і що Україна ще в процесі формування свого українського рішення для цієї проблеми.

– Було б цікаво подивитися на проблему п’єдесталів і ідеологій у більш широкому контексті, тому що ХХ сторіччя цілком можна назвати сторіччям масового запаморочення і безумств на тлі якоїсь ідеології. Звичайно, між більшовизмом, фашизмом і нацизмом ставити знак рівності некоректно, але, водночас, вони мають дуже багато спільного. Чи не думали Ви з колегами зробити настільки масштабне поєднання?

Особисто я дуже цікавлюся цією темою. Я вивчаю роль культури у комунікації політичних меседжів, і мене дуже цікавить мистецтво пропаганди, народжене тоталітарним режимом, або мистецтво, яке існувало попри наявність тоталітарного режиму. Тому у власній дослідницькій роботі я, скоріше за все, продовжу досліджувати цю тему. Що стосується більш масштабних проектів, час від часу цю тему піднімають. Років 15-20 тому була виставка у Hayward Gallery у Лондоні, “Art and Power: Europe under the Dictators 1930 – 1945”, і там було представлене мистецтво Радянського Союзу, нацистської Німеччини і фашистської Італії. І, до речі, головний куратор цієї виставки, Дон Ейдс (Dawn Ades), запрошена нами прочитати лекцію у рамках лекційної програми. Це людина, яка присвятила не одне десятиліття вивченню теми мистецтва і геополітики, і ми якраз хотіли, щоб вона розповіла про власний досвід кураторства цієї виставки. Виставка була дійсно дуже резонансною, і нам буде цікава її оцінка нашого проекту, її досвід і як вона бачить значення тієї виставки сьогодні, хоча була вона у 1990-х роках. На той момент ця тема здавалася абсолютно історичною, такого сучасного забарвлення вона набула тільки зараз.

– Чи плануєте видати за підсумками лекційної програми проекту невеличкий збірник, де ті, хто не відвідав виставку, міг би ознайомитися з матеріалами?

Гадаю, що так, за підсумками буде якась публікація, або у формі спецвипуску наукового журналу, або у  PDF-буклеті, який можна завантажити і прочитати. І мені дуже хотілося б, щоб був переклад українською чи російською мовою. Але, скажу відверто, я писала багатьом українським журналістам, зверталась у провідні ЗМІ з пропозицією висвітлити цей проект і зіткнулася із тим, що в Україні не було бажання про це говорити. І це мене здивувало.

Проект триває до 4-го листопада. Сподіваюся, про нього широко дізнаються в Україні.

Розмовляла Марія Ємець, Український кризовий медіа-центр

 

Поділитися у соцмережах

Twitter
Більше новин по темі