Наша мета – щоб молоді люди зазирнули у себе, розкрили свої творчі здібності. Хочеться допомогти їм і дати самостійно йти далі – куратор арт-резиденції NEW GENERATION

Наша мета – щоб молоді люди зазирнули у себе, розкрили свої творчі здібності. Хочеться допомогти їм і дати самостійно йти далі – куратор арт-резиденції NEW GENERATION

11 листопада у мальовничому селищі Хрулі, що знаходиться на березі річки Сула в Полтавській області, відкрилася мистецька резиденція. Творити у ній будуть підлітки із прифронтових сіл і селищ Донбасу, під керівництвом кураторів: Ани Бесс/Ana Bess  (США, драма-терапія), Анни Кахіані (арт-терапія), Євгенії Кузнєцової (Україна, відеопоезія) та Олександра МакКварца/Oleksandr McQuartz (Іспанія, фототерапія). Проект реалізує громадська організація «STUDENA» за підтримки Посольства США в Україні. Мета проекту – допомогти підліткам через творчіть зазирнути у самих себе, розкрити свої здібності,  пом’якшити наслідки психологічної травми внаслідок життя в умовах бойових дій. Детальніше про проект розпитали Крістіну Люльченко, керівницю проекту арт-резиденції. в інтерв’ю Українському кризовому медіа-центру.

– Крістіно, розкажіть, з чого усе почалося, як виникла ідея проекту?

Почалось усе з 2014 року, коли ми з Ксенією  разом з ГО «Новий Донбас» їздили по селах у прифронтовій зоні. Спочатку – у Миколаївку, де відбудовували школу – там я вела для дітей кіностудію, потім у Луганську область. Паралельно з цим був проект «Відкривай Україну», де я також була куратором з відділу «кіно». Ми багато спілкувалися з дітьми, переважно з підлітками, і помітили, що у селах їм зовсім немає чим зайнятися. Якщо у Краматорську, наприклад, є якісь музичні школи, то у селах лише чути, як гупає [від лінії фронту – прим.ред.]; а о  6-й  вечора – комендантська година. Ні клубу, ні музичної школи – нічого немає. Єдиний центр – це школа, де залишається до 40 учнів, по 5-10 людей у класі, і вони, вчителі і діти, як єдина сім’я. Усі розуміють, що якщо школа є – є і село, якщо школи нема – село зникає. Після поїздок на Схід було декілька проектів для цих дітей. Сьогодні Ксенія працює в театрі,  я також у театрі і  кіно. І ми подумали, що арт-терапія могла б бути найбільш корисним проектом для цих дітей. Ми багато думали та розробляли цей проект рік.

– Як ви обрали з-поміж величезної кількості тих, кому це потрібно, тих, хто візьме участь у проекті?

Ми провели анкетування. Відібрати було дуже непросто. Ми намагалися читати між рядків, тому що це підлітки – хтось напише одне речення, а у цьому реченні потрібно побачити те, що дитина хотіла сказати і не сказала. А хтось напише десять речень про себе, але й там є щось, що прикривається гарними словами.  Спілкуючись із дітьми, ми побачили таку ситуацію, що найближчі до них інститути чи технікуми – у Луганську. Вони мають родичів на тій стороні, і після 9-го класу вони поїдуть навчатися туди. Батьки, які довіряють своїх дітей нашому або іншим проектам в Україні, викликають велику повагу. Якщо вони відпускають свою дитину сюди, то  дають їй можливість вибирати. Це непростий крок для цього регіону.

– Скільки цим молодим людям?

Від 12 до 16 років, більшість – 14-16. Це 8 хлопців і 11 дівчат.

– А скільки дорослих у команді?

У нас 18 дітей, із ними двоє супроводжуючих, 4 куратори, 2 менеджери,  психолог… Загалом 9 дорослих.

– Як ви залучали іноземних кураторів і кошти на проект?

Фінансування надає Посольство США. Але ще на шляху розробки проекту  ми шукали арт-терапевта із США, тому що у них практика драматерапії і арт-терапії  дуже розвинена. Ми запросили державні інститути та організації. Після запрошення до нас захотіли приїхати багато професіоналів. Ми вели розмови з кожним, та врешті решт вибрали Ану.

– Чи вагалася куратор зі Штатів, їхати чи ні у незнайому країну?

Чесно кажучи, у неї питань не було взагалі ніяких. Коли я сказала, що у нас немає супер-умов і перекладача не передбачено, вона сказала «Нічого страшного, у мене драматерапія». У ролі перекладача буду я, менеджери також знають іноземні мови. Я її ознайомила із проблематикою цих дітей, загалом із українським контекстом, подіями останніх років.

– Загалом у резиденції буде чотири мистецьких напрямки?

Так.  Це драматерапія, де діти зможуть розкритися, виявити та показати, що їх турбує;  фототерапія, де вони можуть через  фото подивитися на себе збоку. Оскільки це село – неймовірна кількість простору, річка, лани, поля, ліси – ми вирішили зробити акцент на land art. Це створення із ландшафтів своїх творів. Ще є відеопоезія – поєднання поезії і відео, щоб вони трохи побавилися з текстами, фантазією. Це не обов’язково має бути щось завершене, там немає рамок – навпаки, це все тонкі речі, як у вірші, так і у відео. Ми співпрацюємо із центром та фестивалем відео поезії «Cyclop». В Україні вони, здається, єдині, хто цим займається.

– У фототерапії діти самі у ролі фотографів? Чи позують для кадрів?

Ролі змінюються – вони фотографують, потім їх фотографують, потім вони фотографують самі себе. Це індивідуально розроблена програма від нашого куратора з Іспанії. Через фото, зображення, завдання проявляють свій біль, розкривають себе. Вивчають різні засоби та практики  – і фотоплівка, і поляроїд, і цифрова зйомка, і зйомка на телефон, та проекції цього всього.

– Дітей розподіляли по групах залежно від того, у чому вони захотіли себе спробувати?

Ми плануємо не «розкидати» їх по групах. На кожен день є програма, кожне заняття – по 2-3 години.

– Ви зазначали, що серед дітей-учасників є і діти ветеранів АТО, і діти-переселенці, і діти із «сірої зони». Наскільки вони між собою відрізняються за психологічним станом, з того, що ви вже змогли простежити?

Насправді, поки що ми бачили лише їхні анкети, більше можна буде зрозуміти вже після резиденції, це дасть відповідь на багато запитань.

Ми спеціально обрали підлітків, тому що це найбільш непростий вік. Зараз вони вагаються, як і що робити далі, що відбувається у них всередині. Важливо не дати їм захист, а допомогти самостійно знайти відповіді на свої запитання. Ці діти, які приїдуть, вже мотивовані на роботу із собою. Щоб заповнити анкету, перед тим знайти її в Інтернеті, треба було вже щось зробити. Звичайно, хтось заповнював у класі – видно, що написано однаковими реченнями, за когось явно  написали батьки.

– До речі, чи працюєте ви і з батьками? Тому що якщо дитина потерпає від сімейного насильства, і це справді проблема, після резиденції вона знову повернеться у ту ж саму ситуацію. А батьки, можливо, і не відчувають, що можна виховувати інакше.

Ми не можемо виховувати батьків, впливати на батьків, але можемо пояснити дітям, чому так відбувається – що батьки свій біль перекладають на них. І як цьому болю не давати проникати в себе, як на це реагувати, як із цим жити. У нашої психолога на роботу з цією темою є велика програма для табору.

Діти частково знають, як працювати зі своїм болем, частково ховають його.  Наша мета – допомогти їм, направити. Біль нікуди не подінеться, але він може перетворитися на щось інше – ми його «розфарбовуємо», виводимо. Звичайно, є мета зробити виставку, але, перш за все, хочеться, щоб діти відчули свободу, свободу творення, що можна цілий день займатися тільки цим.

– Чому ви вирішили робити резиденцію саме у Хрулях?

Це діти із сіл, і ми не хотіли їх везти в Київ. Ми хотіли показати, що у селі теж можна творити, і село також може давати натхнення,  щоб вони розкривалися і навчилися бачити світ навколо себе там, у себе вдома, тому що насправді там сумна ситуація. Хоча приблизно така ж ситуація у всіх селах, у тих же Хрулях.

– Що усі звідти намагаються поїхати і кажуть, що там нічого робити не можна?

Так. І там дійсно нічого робити не можна. Але якщо дуже захотіти – можна, Настя Мельниченко намагається.

– Як у самих Хрулях поставилися до того, що приїхали «незрозумілі молоді люди» і щось незрозуміле влаштовують?

Взагалі ставлення – у стилі «от молодьож шось робе – ну робіть». Але у кожного села є свої правила. Те, що робимо ми, для них незрозуміле. Якщо хтось приїхав і засіяв поле новою кукурудзою чи соєю – це «зрозуміло». А щось таке, якийсь табір, у селі… Але при цьому – «ну добре, робіть». До речі, у проекті братимуть участь діти з Хрулів і з Лохвиці. І це теж дуже важливо, тому що діти будуть краще знати і розуміти одне одного.

– Чому ви вирішили проводити резиденцію в кінці листопада? З точки зору організації побуту у селі, осінь-зима – найбільш непростий період.

Листопад – це завжди депресивний період, коли мало світла, хочеться сидіти у ноутбуці або за піччю і нікуди не вилазити. І ми подумали, що саме у цей період треба творити. А довгі вечірні чаювання – чудовий ритуал, особливо коли поруч у печі потріскують дрова. Годувати нас будуть стравами місцевої полтавської кухні. Я навіть почула назви страв, про які раніше не знала.

– Чи запрошували ви туди операторів, щоб зафіксували, як усе відбувається?

Ми вирішили не запрошувати операторів. Хотіли приїхати документалісти, зняти фільм про декількох дітей, але ми помітили, що у таких випадках часто когось одного знімають, а всі інші є фоном, починаються обрáзи. По-друге, це дуже тонкі речі, і коли з’являється камера, яка не є частиною творчого процесу, як щось стороннє, це відволікає.

На виставку ми запрошуємо усіх ЗМІ, і в Хрулях 20го листопада, і в Києві – 29-го, у галереї «Білий Світ».

– Звичайно, для роботи із травмою 10 днів – занадто короткий термін. Чи будуть куратори давати їм поради, як далі використовувати цей досвід резиденції, щоб процес продовжувався, коли вони повернуться додому?

По-перше, вони розкриваються не для нас, а для самих себе. Ми їх нічому не вчимо. Куратори підказують напрямок. Найважче – зазирнути в себе, а що там – ми не знаємо. Це не обов’язково біль. У когось це, можливо, радість, «зв’язана», прихована, яка не може вирватися назовні. Наша мета – щоб вони зазирнули у себе, відчули себе. Не хочеться бути для них «квочками»: хочеться показати це, і дати їм іти далі.

– Якщо усе пройде вдало, чи розглядаєте варіанти повезти цю виставку, наприклад, до Німеччини? І повторити резиденцію ще раз, якщо організаційно все складеться?

Звичайно, так. Ми дуже довго над цим працювали, і якщо це дасть свої позитивні результати – звісно. Цей проект виник з інших проектів, тому сподіваємося, що після нього буде продовження.

Поділитися у соцмережах

Twitter
Більше новин по темі