«Вибір сортувати сміття стає ознакою певної інтелектуальної культури, це стає трендом»: інтерв’ю з Євгенією Аратовською, засновницею проекту «Україна без сміття»

22 травня 2018.

З 1 січня 2018 року, коли набрали чинності зміни до закону «Про відходи», Україна мала б перейти на роздільний збір сміття і припинити практику захоронення необроблених побутових відходів. На практиці – все залишається як і було, у більшості українських міст інфраструктури для роздільного збору відходів немає. Але найбільш активні українці знайшли вихід із ситуації.

Вже третій рік «Майстер добрих справ», авто проекту «Україна без сміття», їздить по Києву, зупиняючись у визначених місцях. До машини приносять розсортовану вторинну сировину – папір, метал, жерстяні бляшанки, скло, різноманітний пластик. Маршрут кожного разу відрізняється. Детальний графік руху машини заздалегідь публікують на сайті і у соцмережах. Також можливо самостійно завезти відходи на сортувальну станцію проекту (вулиця Михайла Максимовича 8).

Як живе проект, і що необхідно зробити, щоб система роздільного збору таки запрацювала на всеукраїнському рівні, розпитали в інтерв’ю Євгенію Аратовську, засновницю проекту «Україна без сміття».

– Що Вас свого часу спонукало заснувати проект?

Одного дня я раптово усвідомила, що треба сортувати сміття. Мені було вже майже 40 років, і я відчувала себе так, наче мене увесь цей час обманювали, не розповідали правди, що відбувається зі сміттям. Почала комунікувати з активістами, бізнесом, владою – що коїться, чому все не працює як у Європі. З цього спілкування я зрозуміла, що найближчим часом роздільний збір сміття в Україні не запрацює, якщо не приймуть непопулярні політичні рішення. А вони не приймаються, тому що це те, що не сподобається електорату. Я почала створювати альтернативні рішення для сортування сміття, поки що – тільки у Києві. Мотивацією стала необхідність у впевненості, що те, що я відсортую, точно поїде на переробку.

Майстер добрих справ (фото з Facebook-сторінки “Україна без сміття”)

– Скільки відходів зараз збирає «Майстер добрих справ»?

У Києві на тиждень – у середньому 4-5 тонн. Нам приходять пропозиції і з інших міст організувати подібний громадський сервіс, але ми поки що чітко не налагодили роботу по Києву. Коли налагодимо – ми зможемо людям надати грамотні рекомендації, як запустити такий сервіс в інших містах. Інакше можуть бути ситуації, коли бізнес захоче скористатися цією можливістю, і під нашим іменем збирати і «у сіру» продавати вторсировину, яку люди принесли безкоштовно.

Як змінюється інтерес суспільства до проблеми відходів за час, коли Ви почали працювати у цій сфері?

Коли проект тільки запустився, мобільним пунктом збору сировини був невеличкий Renault. Вже через рік він щоразу був повний, і на деякі локації я навіть приїжджала своєю автівкою, щоб забрати решту. Зараз кожного разу їздить 5-тонна автівка, і вона повністю заповнюється. Можливо, ми комунікуємо з найбільш свідомою спільнотою, але людей, готових сортувати, стає більше. Вибір сортувати сміття стає трендом, ознакою певної  культури – як почистити зуби кожного ранку. Люди готові це робити для того, щоб їх поважали, вважали їх сучасними.

Фото з Фейсбук-сторінки “Україна без сміття”

За останнім опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва і Центру Разумкова з цього питання, сортувати готові приблизно 41% людей [у 2015 році, в опитуванні за 2016 рік – 45% – прим. УКМЦ; дослідження – за посиланням]. Проводив також опитування фонд «Екологія-Право-Людина» – у них вийшло 60%. Але немає рішень, які дозволяють це реалізувати, або є рішення, які працюють проти – наприклад, коли контейнер для вторсировини забирає та ж машина, що і звичайний контейнер зі сміттям. Люди, дивлячись на це, розуміють, що витратили час дарма.

У публічній дискусії часто лунають два протилежні твердження: що сміття – це гроші і ми багато втрачаємо через те, що не сортуємо, і друге – що це міф, бо сортування потребує величезних витрат. Що з цього правда?

Правда у тому, що європейська компанія, яка займається сміттєпереробкою, отримує гарантовану плату – 30 євро за тонну, і якщо вона переробляє 200 тисяч тонн відходів за рік – вона дійсно заробляє. Але всі її видатки покриваються забруднювачами: люди, які продукують сміття, і фінансують роботу цього заводу, бо сплачують за переробку, а не за захоронення, бо захоронення коштує ще дорожче – 50-100 євро за тонну.

Крім того, компанія, яка за кордоном заготовляє упаковку зі скла, паперу, металів, пластиків, отримує компенсацію витрат на заготівлю від виробників продуктів у такій упаковці. Компанії, які такі продукти виготовляють, за законом мають зібрати 60-90% своєї упаковки за звітний період. Саме вони фінансують виготовлення контейнерів, встановлюють їх всюди, а потім винаймають бізнес, який заготовляє вторсировину, щоб вони їхні контейнери обслуговували і прозоро звітували, скільки тонн пляшок було зібрано. Тоді у компанії, яка заготовляє упаковку, покриті витрати на організацію збору, і вона може отримати прибуток від продажу вторсировини. Сьогодні ж через те, що компенсації немає, заготовельники не хочуть працювати собі у збиток і самостійно такі контейнери не встановлюють. Ще компанії-виробники мають навчати населення правильно сортувати, щоб у їхні контейнери потрапило більше упаковки і були виконані норми збору. Якщо умови такі – буде черга з бажаючих обслуговувати контейнери.

А у нас вартість захоронення – 2-4 євро за тонну, і це просто «викинути і забути». А далі цим сміттям знову займаються безхатченки, і є цілий сірий ринок торгівлі вторсировиною зі звалищ. Тобто людям «нормально», що платити потрібно 10-20 гривень на місяць (у Києві – до 50 гривень) і взагалі цим питанням не перейматися. Сьогодні для більшості людей це не гроші. Поки у нашій країні захоронення таке дешеве – жоден завод не з’явиться, тому що компанія, яка вивозить сміття з-під домівок, повезе його туди, де дешевше приймуть – на звалище. І коли розповідають, що якийсь інвестор хотів зайти і не зайшов, тому що з нього вимагали хабарі – це не так. Йому просто невигідно.

А вартість захоронення не підвищують через те, що якщо піднімуть вартість захоронення – до нас прийдуть професіонали із-за кордону, які звикли працювати за умов покриття витрат на переробку (це 30-40 євро за тонну) і буде все сміття прозоро обраховано і ефективно перероблено. Не підвищують, щоб не пустити інвестора, щоб створити штучні монополії для свого бізнесу, або продовжувати брати дотації від держави. Але ми вважаємо, що справедливо брати фінансування на поводження  з відходами із забруднювачів – це і споживачі, і виробники товарів в упаковці, які ми купуємо. Сьогодні ж ніякого економічного стимулу немає, а якщо б вартість захоронення сміття зросла – одразу стане вигідно відносити вторинну сировину в інфраструктуру, яка фінансується виробниками. Таким чином люди будуть зацікавлені заощаджувати на послузі, сумлінно сортуючи сміття.

А яка в Україні ситуація із підприємствами, що займаються переробкою вторинної сировини?  

Компаній, які переробляють вторсировину, дуже багато. Картонно-паперових комбінатів 15, більше 40 переробляють пластики, 15 – скло, 16 – металеву тару. І ці заводи не збирають необхідну кількість вторсировини всередині країни і імпортують її з інших країн, тому що їм недостатньо того, що є у нас на ринку: сортування від населення майже немає, є щось з пунктів прийому вторсировини, щось через звалища, щось через підприємства, де є такі відходи.

Останнім часом в Україну почали привозити багато пластикової вторсировини з Європи. Цей пластик коштує дешевше, ніж той, що ми збираємо в Україні – через те, що у них витрати на збір покривають виробники, і вони, навіть якщо за копійку продадуть, отримають певний прибуток. А у наших у вартість вторсировини входить собівартість збору, і вони в мінусі – вони не можуть конкурувати із європейськими постачальниками. Поліетиленові пакетики з Польщі коштують 3 грн/кг, а наші українські – мінімум 7 гривень. У кого куплять – відповідь зрозуміла. Навіть скло, яке просто розкидане всюди, ми імпортуємо!

Це жахливо, що не налагоджені процеси збору і що люди не усвідомлюють, що так можна було б заощаджувати природні ресурси і ресурси наших підприємців, які потім витрачають євро, щоб купувати вторсировину в інших країнах, а потім у нас через імпорт сміття зростає вартість товарів.

Нам потрібний закон про розширену відповідальність виробників. Причому, щоб це стосувалося не лише тари, упаковки, яка виготовлена з пластику, скла, металів, паперу, а також меблів, електроніки, одягу. Тоді кожна компанія, яка виробляє щось, що неможливо переробити в Україні, або що ніякий бізнес не зацікавлений збирати, мають сплачувати податок, кошти з якого будуть іти на фінансування сміттєпереробного чи сміттєспалювального заводу, і неперероблене сміття буде перетворюватися на енергію чи опалення. Тоді виготовляти продукцію в упаковці, яка не переробляється, стане невигідно, тому що вона коштуватиме дорожче, і виробники перейдуть на таку, яка придатна для переробки.

Чи вже почалися для цього якісь рухи на законодавчому рівні? Наскільки мені відомо, ви співпрацюєте і з Мінекології, і з муніципальною владою Києва.

Ми стали членами Громадської ради при Мінприроди. Не можу сказати, що це дуже активна співпраця, але це дає певне розуміння, що виконавча влада робить у цьому напрямку. Наприклад, Мінприроди торік ініціювали створення Національної стратегії поводження з відходами, наприкінці року її ухвалив уряд. У цьому році команда підтримки реформ при Мінприроди готує рамковий закон про відходи, який базується на принципах цієї стратегії. У ньому передбачений і принцип розширеної відповідальності і принцип «забруднювач сплачує».

Дуже важливо, щоб у законі була закладена фінансово-економічна модель, яка створить умови для бізнесу. Бізнес сортування не виникає природнім шляхом, це збитково: треба купити і поставити контейнери, забирати відходи упаковки, а також стежити, щоб безхатченки не крали звідти сировину, не ламали ці контейнери, пересортовувати ще раз зібрану вторсировину щонайменше на 40 позицій…

Треба пояснити людям наслідки дешевого поводження зі сміттям – як це впливає на якість життя, здоров’я, і що насправді платити за те, що ти викидаєш – справедливо, тому що сміття не буде жахливою проблемою, а буде перероблятися, з крану буде текти чиста вода, а ґрунт, на якому бабусі вирощують городину на продаж, буде екологічно чистим.

Щодо батарейок і електроприладів вже є гарні новини, бо Мінрегіон розробив законопроект, разом з проектом TWINNING. Зараз він проходить громадське обговорення, додаються правки стейкхолдерів, які залучені до процесу. [Йдеться про Проект Закону України «Про відходи електричного та електронного обладнання” та Проект Закону України «Про батарейки, батареї і акумулятори» ]. В Україні, думаю, найближчим часом завод не будуть будувати, але хоча б треба налагодити експорт зібраних батарейок на переробку в інші країни.

Окрім «Майстра добрих справ», в «Україна без сміття» є інші проекти – екоаудит компаній і Кришка Project. Як зараз розвиваються ці проекти?

Щодо екоаудиту, він не є класичним екоаудитом, яий проводять професійні екологи. Ми приїжджаємо, заміряємо дані по воді, відходах, електроенергії, витратних матеріалах, які закуповує офіс. Потім ми дивимося поверховість, кількість людей, і що можна покращити, надаємо рекомендації до зміни поведінки. Іде процес імплементації наших пропозицій, і ми потім кожного місяця замірюємо результати. Якщо результат незначний – ми розширюємо рекомендації. Просто компанії не завжди готові чекати три місяці, вони хочуть результат одразу, тому така послуга не є популярною в нас.

А з Кришка Project, проектом, який пропонує з пластикових кришечок робити макети внутрішніх органів для уроків анатомії – активно пішли люди?

Не дуже активно, тому що збір кришок відбувається повільно і один мішок – 10 кг, а для макету одного органу потрібно хоча б 5 мішків.

Але сама ідея сортувати кришечки окремо ще актуальна?

Так. Кришки – вторсировина, ідеальна по якості, пластичності і по чистоті. Ми зараз хочемо зробити першу модель вуличних меблів. Це об’єднаний проект соціального бізнесу – нас і хлопця-стартапера з Одеси. Наше завдання – зібрати кришки і досортувати, тому що кришки є дуже різні – поліпропіленові, HDPE, LDPE. Для цього ми їх віддаємо пенсіонеру, який зараз реабілітується після інсульту і сидить вдома. Його донька запропонувала долучити його, він взявся за це і хоче продовжувати. Ми сплачуємо йому гонорар за сортування. Якщо кришок стане більше – будемо залучати його сусідів-пенсіонерів. Відсортовані кришки ми подрібнюємо на шредері і вже 200 кг передали на Одесу. Виходить гарна соціальна складова у проекту – ми даємо роботу пенсіонерам і хочемо зробити вуличні меблі, щоб показати людям, як сміття можна перетворити на щось корисне і цікаве.

Ви вже вирішили, де встановлювати ці меблі?

Поки що узгоджуємо. І готуємо відповідний ролик.

Як ви зараз вирішуєте питання з фінансуванням? Чи потрібна підтримка від людей, які користуються сервісом?

У нас витрати на одну станцію на Максимовича становлять близько 40 тисяч гривень на місяць. А вторсировину, яку ми збираємо, можемо продати максимум на 20 тисяч. Продаж вторсировини – основне джерело фінансування станцій, і ми хотіли б ним покривати усі витрати. Через те, що люди почали привозити дуже багато вторсировини, нам доводиться винаймати авто тричі на тиждень, щоб станція не перетворилася на хаос, і  це коштує 1400-1500 гривень за раз. Ще й оренда приміщення подорожчала неймовірно, в 2 рази.

Щоб збирати необхідні кошти і покривати 100% витрат, ми підключаємо ще один напрямок, теж наше соціальне підприємництво – послугу Зелений офіс для організацій Києва, в рамках якого пропонуємо компаніям купувати в нас контейнери, замовляти вивезення і лекції про сортування сміття для своєї команди. Ми можемо за місяць провести 4-5 лекцій, продати декілька сотень контейнерів для сортування і частину витрат покрити. Є такі лекції за 5 тисяч гривень і за 20 тисяч гривень – залежно від того, який внесок компанія хоче зробити. Лекція на 20 тисяч передбачає більше можливостей – і контейнери, і інструкції для сортування, постери, воркшоп на станції.

Фото з Facebook-сторінки проекту

А школи часто просять прийти розповісти, як сортувати?

Так, дуже часто. Але в школах ставити коробки треба безкоштовно, і ми це зараз не можемо собі дозволити. Ми ставимо, якщо є дельта – кошти, які залишаються після покриття усіх витрат соціального підприємництва. Але дельти у нас останнім часом взагалі немає – все йде на підтримку і розвиток нових громадських станцій сортування. Рік тому одна компанія надала нам кошти, щоб ми організували інфо кампанію про сортування сміття у 100 школах Києва, і ми зробили це – встановили контейнери, провели лекції і сплатили гонорар лекторам. Зараз – майже не проводимо, тому що немає достатнього фінансування на цей напрямок. Ми у певний момент зрозуміли, що не можемо знімати з себе останню сорочку, тому що інакше одного дня закриємося.

Благодійні внески від людей до нас приходять через LiqPay, який є на нашому сайті. Найбільші надходження були, коли ми проводили кампанію краудфандингу для придбання нового авто для «Майстра добрих справ». Ми назбирали майже 432 381 гривень, і більшу частину зібрали саме за допомогою людей. Зараз плануємо забрендувати нове авто і відзвітуватися, що воно є, вказати, скільки благодійників у нас було – і приватних, і від компаній.

Ми не можемо зупинятися, тому що якби не було нашого проекту і наших доступних сервісів, який показав приклад як громада вміє згуртуватися, то руху за сортування не відбулося взагалі. Сьогодні ми вважаємо себе платформою, через яку ми можемо заявляти, що роздільний збір сміття потрібен величезній кількості людей, і ми чекаємо змін у законодавстві – тепер жодна людина при владі не може вільно сказати, що «українцям це не потрібно, українці не такі». Ми – такі як треба і нам потрібні зміни на системному рівні.

Фото з Facebook-сторінки “Україна без сміття”

 

Поділитися у соцмережах

Twitter
Більше новин по темі