Київ, 29 вересня 2016 року – Попри постійні бойові дії, у прифронтових селищах біля Маріуполя – Чермалику, Лебединському та Гранітному – досі залишаються майже половина їхніх мешканців. Найбільші виклики для цих людей – ремонт домівок, відновлення нормального життя у селищі і пошук роботи. У цьому їм допомагають офіцери СІМІС та громадські організації за підтримки міжнародних організацій. Про ситуацію на місці, зроблену роботу та існуючі виклики розповіли представники Центру соціальної адаптації постраждалих під час проведення АТО та полковник В’ячеслав Богуш, начальник центру воєнно-цивільного співробітництва сектору М під час скайп-включення в Українському кризовому медіа-центрі у рамках проекту «Речник мирного життя», що здійснюється за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.
СІМІС допомагають ремонтувати інфраструктуру, домівки та вивозити вціліле майно
Один із напрямків роботи офіцерів СІМІС – допомагати людям вивезти майно із помешкань, які залишилися у зоні бойових дій, або відремонтувати помешкання. «Головна проблема – що бойові дії досі відбуваються. Інтенсивність обстрілів з важкого озброєння знизилася, але часто застосовується стрілецька зброя, у нашій зоні дуже активно працюють снайпери, тому доступ до помешкань громадян ускладнений», – зазначив полковник Богуш. Частково доводиться займатися і психологічною підготовкою. «Ми готуємо людей до того, що вони прийдуть і побачать свій будинок зруйнованим – фотографуємо ці приміщення, показуємо фото господарям», – пояснив він.
Також СІМІС реалізують низку проектів із ремонту інфраструктури – водогонів, шкіл тощо. Найбільший поточний проект – спорудження бомбосховища біля школи у Чермалику, де зараз навчається близько 170 дітей. В’ячеслав Богуш зазначив, що СІМІС тісно співпрацюють з усіма українськими та міжнародними організаціями, що діють у цій зоні.
47% людей із «сірої зони» втратили роботу, близько 30% – хочуть заснувати свій мікро-бізнес
«Центр соціальної адаптації постраждалих під час проведення АТО» працює із переселенцями та мешканцями сіл, що знаходяться на лінії розмежування. «До нас люди звертаються насамперед із правовими проблемами, а їх дуже багато. Особливо гостро стоїть ситуація з паями – часто люди через це не можуть започаткувати власний бізнес», – розповіла Марина Пугачова, представник Центру.
Із працевлаштуванням у «сірій зоні» дуже скрутно: за словами Марини Пугачової, 47% людей працездатного віку втратили роботу. Анжела Зінченко, представник Центру, розповіла, що до війни ці райони були основними виробниками і постачальниками сільськогосподарської продукції до Маріуполя, проте зараз усе зупинилось. Багатьом доводиться їздити працювати у Маріуполь. Тим, хто якось продовжує фермерську діяльність, дуже непросто збувати продукцію через залежність від посередників і поруйновані дороги. Проте мешканці намагаються починати все заново. «Близько 30% селян готові заснувати власний міні-бізнес, і їм треба допомогти. Ми проводимо тренінги, допомагаємо написати мікрогранти і є вже люди, які отримали допомогу на свій мікробізнес – здебільшого переселенці», – зазначила пані Пугачова.
За підтримки USAID відновлюють лікарню та школу у Лебединському, школи у Талаківці і Кальчику
Волонтери Центру також реалізували великий проект із відновлення інфраструктури у прифронтових селищах. Розпочали його навесні 2016 року після моніторингової поїздки на місця. На той час найскрутніше було у Лебединському: лікарня стояла без даху, але все одно продовжувала надавати послуги. У фасаді школи-дитсадку не залишилося жодного цілого вікна ще з весни 2015 року, коли у двір прилетіли дві міни 82-мм калібру. «Ми подивилися на все це і вийшли на USAID із проханням допомогти із матеріалами для ремонту даху. Проект почали у квітні, вони виділили фінансування і ми повністю завезли матеріали – 900 м² для покрівлі та нові вікна, – розповів Валерій Шарамко, представник Центру. – Вікна вже стоять, дах ще ремонтують. Тепер лікарня знову нормально працюватиме. Це величезний плюс для села, тому що прямого сполучення ні з Маріуполем, ні з Волновахою у них немає». Марина Пугачова додала, що у Лебединському постійно проживають близько 900 людей. Відновили також школу у Талаківці. У Кальчику у школі встановили нове обладнання у котельні, на черзі – ремонт даху. Фінансування ще шукають. Матеріали надали міжнародні партнери, але ремонт всюди роблять самі громади і це дуже згуртувало людей. За словами Валерія, спільними зусиллями усе рано чи пізно доведуть до ладу, головне – щоб не було бойових дій.
Найбільша проблема – нерегулярне постачання хліба
Найбільші проблеми прифронтових селищ – це поруйновані дороги та бойові дії. Внаслідок цього наявність хліба у селищах «сірої зони» залежить буквально «від погоди і від настрою постачальника», тому що своїх пекарень там немає, пояснила Анжела Зінченко. Марина Пугачова зазначила, що цією проблемою активно зацікавилася громадськість Маріуполя і зараз громадські організації звертаються із пропозицією спільно шукати рішення.
Для вирішення проблем «сірої зони» необхідні державні програми
Друга проблема, за словами волонтерів – це брак підтримки з боку міськрад та обладміністрацій. «Ми написали близько 200 звернень і запитів, відправили заявки на близько 11 проектів. Про всі сказали, що вони «дуже класні, але приймемо трохи згодом». Тому ми знаходимо міжнародні організації, які їх підтримують», – розповіла Марина Пугачова. Водночас, відзначила вона, є тісна співпраця із офіцерами військово-цивільного співробітництва. «СІМІС допомагають із логістикою, особливо у місцях, куди непросто доїхати. Вони справді багато працюють над тим, щоб у людей знову з’явилася надія на краще», – зазначила вона.
Волонтери наголосили, що для відновлення нормального життя у прифронтових районах необхідна більш активна і системна робота держави. «Люди готові працювати, готові рухатися далі, головне – щоб їм допомогли, щоб до них повернулися обличчям, тому що часто роботи і землі немає. Це мають бути державні програми, тому що наші ресурси обмежені», – пояснив Валерій Шарамко.