Західні ЗМІ рідко згадують про те, що в Україні досі триває війна. Я хотів би, щоб про це говорили більше – режисер Томас Меттлер, автор проекту “Some Men Must Die”

Три роки тому на ГогольФесті відбулася прем’єра вистави “Some Men Must Die” («Деякі чоловіки мають померти»), танцювального перформенсу у жанрі фізичного театру швейцарського директора-постановника Томаса Меттлера – розповіді мовою жестів і танцю про війну на сході України. Навесні 2019 року відбудеться презентація однойменного повноформатного танцювального фільму, створеного на основі постановки. Як Україна опинилася у фокусі уваги швейцарського митця, як вистава перетворювалася на кінострічку, чому ця історія, попри назву, не про смерть, а про надію – читайте в інтерв’ю УКМЦ з Томасом Меттлером та «ядром» команди проекту – хореографом і продюсеркою Ольгою Кебас, кінорежисеркою і поеткою Любою Якимчук, письменницею і журналісткою Оленою Задорожною , та оператором Павлом Бойком.

– Як би ви пояснили, що таке фізичний театр? Чим він відрізняється від наших звичних уявлень про драматургію?

Томас: Взагалі цей термін може охоплювати дуже широкий спектр жанрів. Дехто так називає навіть пантоміму і акробатику, тому що «це фізичне мистецтво». Я називаю фізичним театром напрямок, заснований 35-40 років тому двома театральними трупами, з Лондону і Монреаля. Вони своєю творчістю кидали виклик стандартам часу, виносячи на сцену те, що зазвичай на сцену не виносили – дуже потужні емоції, наготу, сексуальність. Особисто для мене фізичний театр – це мистецтво на межі танцю і театру, але яке не тільки про красу тіла чи красу тексту. Має бути момент, коли ти буквально б’єш публіку правдою, яку люди не хочуть чути. А у наступну мить, на жартівливій сцені, змушуєш аудиторію сміятися. Фізичний театр – це багато абсурдності, чорного гумору, і речей, про які не прийнято говорити. Це мистецтво дуже емоційне, м’яке, жорстоке, мистецтво, яке кидає виклик правилам. Для глядача, який вперше це бачить, це дуже сильне враження.

– У попередніх інтерв’ю Ви зазначали, що ідея проекту виникла раніше, ніж задум будувати історію навколо подій в Україні. Як з’явилося це рішення?

Томас: Років 5 тому я вирішив для себе двічі-тричі на рік їздити з майстер-класами у країни, де йдуть війни, країни, де практично немає коштів на розвиток культури, освіти. На мою думку, якщо ти людина із такої країни як Швейцарія, де у фінансовому і безпековому сенсі немає жодних проблем, було б надто егоїстично просто заробляти гроші. Іноді потрібно виходити зі свого комфортного світу. Так я приїхав в Україну. Під час майстер-класу мені запропонували підготувати перформенс для «ГогольФесту» 2015 року. Я вирішив, що не хочу робити це сольним номером, тому що бачив яскравий талант молодих танцюристів і акторів, з якими працював на майстер-класі, хотілося зробити щось разом. І тоді ж мені захотілося зробити щось про те, що тут відбувається. Це було лише півроку після революції, а після таких подій завжди є потреба виплеснути все це у творчість.

– Як усі ви потрапили у проект? Чи займалися ви до цього фізичним театром?

Олена: Я познайомилася з проектом у 2015 році на «ГогольФесті». Тоді я займалася волонтерством, їздила на фронт, тож цей матеріал ліг туди, куди мав лягти. Я була глибоко вражена виставою і очікувала, що після неї буде великий розголос, тому що це була справді дуже емоційна річ, але знайшла тільки один фотозвіт. Тоді я вирішила написати про нього колонку на власному блозі. За декілька місяців моя подруга, яка перекладала для проекту, збирала про нього відгуки  і переклала для Томаса мою колонку. Після цього він написав мені великого листа, що хоче зустрітися і відповісти на всі мої питання, хоча думає, що питань у мене не буде. На той час вже йшла мова про те, щоб зробити з постановки фільм. Томас запросив мене долучитися до проекту. Зараз я опікуюся комунікаціями і ситуаціями, коли треба щось терміново знайти.

Це велика честь, працювати у такій команді І цікаво побачити, як ситуацію у твоїй країні бачать люди ззовні, тому що ми варимося у своїй системі, ми маємо трохи інший ракурс. Томас побачив все це під іншим кутом і вклав це у художні форми, дуже глибокі за змістом. Ця історія спрямована на певну цільову аудиторію у світі, яка, можливо, з цього фільму вперше взагалі дізнається про Україну і те, що тут відбувається, тому для мене дуже важливий цей проект.

Ольга: Я була декілька років куратором однієї з програм «ГогольФесту». У програмі 2015 року  мені дуже хотілося показати українському глядачеві фізичний театр, і я почала шукати, які цікаві театри є, кого можна було б запросити. Так я натрапила на відеозаписи Томаса, зацікавилася і запропонувала йому приїхати до Києва – для перформенсу на «ГогольФесту», про який він вже розповів. Я пам’ятаю відгуки глядачів – це дуже зачепило людей. На основі цього перформенсу і був зроблений сценарій фільму.

Люба: У мене не було досвіду роботи безпосередньо з фізичним театром, але був  досвід на межі – я вже досить довгий період займаюся написанням кіносценаріїв і поезії. Власне, через поезію мене Томас і знайшов. На майстер-класі Томаса у Дніпрі одна з учасниць читала вірші з моєї збірки «Абрикоси Донбасу». Томас не знає української і не розумів, про що йдеться, але бачив реакцію людей і зацікавився цією книжкою. Він спершу думав що автор – ця дівчина. Потім він зробив фотографію збірки і показав її Олені, а вона сказала, що знає авторку, і дала контакти. У підсумку сталося так, що тексти у проекті – це мої тексти. Деякі з них написані раніше, деякі – спеціально для проекту.

Для того, щоб передати у текстах брутальну мову військових, я досліджувала цю тему, дивилася різні ролики про те, як вони говорять. Це для мене було незвично – зазвичай я сама створюю сценарій, а тут його надсилав мені Томас, із вказівками, що тут має бути така емоція, тут така реакція, тут мають говорити про те – і я намагалася цього досягти.

Для мене цей проект дуже важливий і близький. Я з Первомайська, із Луганської області, який зараз по той бік лінії розмежування. У мене батьки переселенці, сестра і бабуся виїхали з окупованих територій, і мені ця тема дуже боліла. Сусіди, які залишилися, передають звістки про те, що відбувається з моїм домом – що там живе бойовик, який воював за «ЛНР», що його пограбували. З часом мені здалося, що це минуло, що я через це вже пройшла. Проект мене знову розтривожив і дав змогу висловитися, з новим досвідом проходження через це все, моїм і моєї родини, яка вже має новий дім.

Павло: Я познайомився з проектом під час зйомок перформенсу на «ГогольФесті». Після цього почалася співпраця з Томасом – ми з Ольгою були за кордоном, знімали його сольні проекти. Він як людина дуже харизматичний, він вміє зачепити своєю харизмою, прив’язати до себе. Таких людей зустріти у нас досить важко.

– Розкажіть, як виникла ідея перетворити виставу на фільм?

Томас: Після постановки для «ГогольФесту» я побачив, що у проекту великий потенціал, і мені хотілося показати його у Швейцарії та інших країнах Європи. Проте з’ясувалося, що це практично неможливо. Для більшості учасників, поїхати в тур – надто дороге задоволення, якщо немає спонсорської підтримки. Крім того, деякі танцюристи – солісти балету, у них з нового сезону починалися інтенсивні репетиції. І в один момент моя дружина (теж мисткиня, ми з нею співпрацюємо більше 12 років ) сказала: «А чом би тобі не зробити з цього фрагменту фільм?». Спершу я подумав, що з цього нічого не вийде, але, поміркувавши кілька місяців, зрозумів, що можна спробувати. Іноді все стається немов саме по собі – ти не знаєш, як що складеться, але у певний момент виринають ідеї, образи, ти починаєш все це записувати, розклеювати всі ці замальовки на стінах кімнати…

Я переконаний, що усі зустрічі – не випадкові. Щоб реалізовувати творчі проекти, для яких немає фінансування, дуже важливо знайти людей, які загоряться ідеєю. І я завжди зустрічаю цих людей за дуже загадкових обставин – це просто трапляється, немов так було задумано, як, наприклад, моє знайомство зі збіркою поезій Люби. І коли такі зустрічі трапляються, я розумію, що рухаюся у правильному напрямку і потрібно продовжувати, які б перешкоди не виникали на цьому шляху.

– Що змінилося під час трансформації сценарію перформенсу у сценарій фільму?

Томас: Перформенс для «ГогольФесту» був виставою на основі руху і емоцій, без персонажів – він і не мав бути історією з сюжетною лінією. Проте для фільму потрібні були два-три центральних персонажі. Це – найбільша зміна. Один із центральних героїв – директор українського театру. Сам він вже літнього віку, тому не пішов на фронт, але на війні – чоловік його дочки. І він розмірковує, як може сам відреагувати на цю ситуацію, висловити щось через мистецтво – створити виставу про війну, про смуток, біль, і, водночас, надію. Є декілька інших персонажів-військових. В одного історія розвивається від щасливого одруження до моральної втоми і відчаю, інший, натомість, вчиться боротися і стає більш впевненим і зрілим наприкінці.

Особливий центральний персонаж – це жіночий образ у цьому фільмі, солістка Наталя Хоменко. Протягом фільму, вона з’являється у різних, щоразу сильніших образах – від жінки-біженки до образу матері-України, яка оплакує своїх дітей, молиться і сподівається. Один із найсильніших моментів – коли вона у цьому фінальному образі, у традиційному національному вбранні, співає колискову загиблим.

У фільмі дуже багато епізодів про агресію, біль і смерть, але все ж це фільм про надію  – про те, як продовжувати сподіватися у ситуації, коли багато хто давно втратив би надію. Ця ідея для мене найважливіша. Попереднє інтерв’ю у мене брали молода журналістка із оператором. Я тоді теж казав цю тезу – про те, що фільм не лише про смерть, що на Майдані та під час війни, що б не відбувалося, люди все одно закохувалися, творили, народжувалися діти. Наприкінці інтерв’ю журналістка сказала: «Знаєте, я з оцим хлопцем, моїм оператором, познайомилася на Майдані. Зараз ми разом». Це чудова історія. Навіть у найважчі часи залишаються любов і надія.

Ольга: Ще одна суттєва зміна – місце, де відбуваються події. Якщо перформенс був розрахований тільки на сцену, то фільм знімався у багатьох локаціях. Там велика насиченість усім – і світлом, і емоціями, і подіями, і героями, пейзажами, текстами – все це  разом буде як справжній емоційний вибух.

– Актори, яких залучили для роботи над фільмом – це ті ж самі люди, які були у виставі? Чи всі вони з України?

Томас: Деякі з них – ті самі, деякі – нові. Справа у тому, що фізичний театр вимагає від актора відігравати і проживати усі емоції на межі власних можливостей. Деяким людям це вдається легко, деяким – ні, і не всі готові платити цю ціну емоційного виснаження. У певний момент деякі актори вирішують, що цей жанр – не для них.

Для одного персонажа мені потрібна була людина, яка не лише майстер сучасного балету, але й має особливу плавність рухів, яку ми зазвичай бачимо у контактній імпровізації. Водночас, в іншому епізоді цей же персонаж мав відігравати потужну силу і агресію. В Україні багато чудових професіоналів, але мені не вдалося знайти людину, яка могла б поєднувати ці два уміння, тож я запросив актора з Італії, у якого це бачив.

– Де відбувалися зйомки? Це Київ, чи виїздили також в інші місця?

Павло: 90% усіх епізодів знімали у Києві, найбільш віддалена локація – Остер.

На початку у нас була думка їхати у зону бойових дій, для зйомки окремих епізодів, де потрібно було показати розруху внаслідок війни. Томас був до цього готовий, але актори – не всі. Точніше, ми їм не дуже і пропонували, тому що розуміємо, що це великий ризик, а більшість із них вже мають сім’ї. І, насправді, у Києві є багато місць, які дуже схожі на місця у Донецьку чи десь у тих краях.

Кадр з тестових зйомок. Фото з офіційної сторінки проекту

Пошуком локацій у нас займалися всі, хто брав участь у зйомках. Ми писали у Фейсбуці, що потрібні такі-то локації, такі-то реквізити, три тижні каталися у пошуках потрібних місць, нам скидали фотографії. Наприклад, нам потрібне було одне обгоріле  дерево, і щоб навколо більше нічого не було. Я знав одне подібне місце, де торік була пожежа. Томас подивився і сказав, що нам це підходить. Багато місць ми знайшли випадково, дуже багато підказали знайомі.

– А де знімали сценічні епізоди?

Павло: Це було в Малій опері. На даний момент це єдиний андеграундний театр, який виглядає напівзруйнованим, і нас це дуже влаштовувало. Підлога там «гуляє», і для мене як оператора це було досить важко, тому що коли по цій дерев’яній підлозі хтось іде за 20 метрів і в тебе кадр рухається, ти розумієш, що потім на постпродакшені потрібно буде все це вирівняти ідеально.

– Які особливості фільму з технічної точки зору?

Павло: Дуже багато кадрів зроблено на прикладі Станіславського – коли один кадр може тривати хвилини 4. Наприклад, людина просто сидить в машині, дивиться у вікно і їде. Цей прийом  – для того, щоб у глядача виникали роздуми, щоб він приходив до якихось висновків. У нас дуже багато сцен ідуть одним кадром. Один із дуже важких кадрів, з фінальної сцени –  коли ми починаємо рухатися з середини річки, потім виходимо на берег на загальний план на героя, і потім план закінчується лицем героя. Цей кадр триває дві з половиною хвилини. Було дуже складно вийти з човна так, щоб цього не було помітно.

Під час зйомок на Десні. Фото з офіційної сторінки проекту

Ще один цікавий технічний момент – те, як у фільмі звучатиме текст. Перед тим, як знімати, ми читали вірші Люби вголос і по темпоритму української мови розраховували, як довго має тривати кадр. Від темпоритму тексту залежить, кадр буде повільний чи швидкий, чи всередині кадру щось відбувається, чи буде просто споглядання природи і в кінці щось має відбутися.

Під час зйомок. Фото з офіційної сторінки проекту

– Розкажіть, які веселі пригоди траплялися у вас під час зйомок?

[Усі вибухають сміхом]

Олена: Це все було як одна велика весела пригода. Одна з них – як я два місяці жила з питанням, де взяти військовий «Урал», і як ми намагалися попросити його у Міноборони. Я підняла усіх знайомих з «Армія ФМ», журналістів, які працюють з Міноборони, щоб дали контакт прес-служби. Нам пояснили, яку процедуру потрібно пройти. Ми написали листа, і потім почалися неймовірні пригоди. У прес-службі переадресували листа на психологічну службу, і там він «завис» на тривалий час. У мене в блокноті сформувався величезний список телефонів людей, які теоретично могли допомогти. На якомусь стоп’ятдесятому номері нарешті відповіли, що начальник має повернутися з відпустки і зі мною поговорити. Потім з’ясувалося, що їм не сподобалося «мають померти» у назві, і що незрозуміло, де взагалі патріотична складова у цьому всьому. Я почала пояснювати, що це міжнародний проект, і там з патріотичною складовою все трохи інакше. Ми порозумілися, передали прохання далі на матзабезпечення, але тут почалася підготовка до Дня незалежності. Ми вже мали контактувати з військовими частинами напряму, але там нам були трохи не раді. Оля і я переспілкувалися з полковниками, підполковниками, командирами, капітанами, прес-службами – всіма. І всі казали: «Ні, то вам не до нас, то до них. – Ми були там, нас завернули. – Ні, то ви не туди пішли».

Оля: У якийсь момент стало зрозуміло, що потрапити у військову частину нереально з низки причин. Я почала шукати іншу машину . Перебрала все – вантажні перевезення, полігони, музеї. Більшість техніки, яка там була, пішла в АТО. Врешті знайшли машину в музеї, на території заводу Антонова. Спершу сказали, що вона не на ходу, але коли почули, що у нас строки горять, привезли паливо, акумулятори… Це таке щастя, коли людина йде назустріч і докладає зусилля.

З’ясувалося, що пан Олексій, який надав автомобіль, був в АТО. А ця машина була на шахті «Бутівка», і звідти її привезли майже «мертвою». Коли машина під час зйомок їхала, у мене було відчуття, що вона їде останній раз – з неї щось тече, у кабіні осине гніздо, тент з іншої машини, про всяк випадок стоїть 10-літрова каністра води – раптом щось доведеться заливати… Дякуємо і Олексію, і водієві Миколі, який терпляче витримав зйомку кількох епізодів.

– Це єдиний такий реквізит з історією?

Ольга: Також костюми, у яких знімалися наші актори –  це справжня форма, яка пройшла  АТО. Люди віддали для нас власні речі.

Олена: Фотографії з війни, фото зруйнованих міст,  нам надані людиною з Москви, яка абсолютно віддана українській ідеї. Він каже, що «нарешті вдома», коли приїздить до Києва. Деякі з них, можливо, навіть з того боку, тому що він мав акредитацію на той момент. Є фото і наших військових, і з Майдану.

Павло: Ще одна весела історія – як ми знімали епізод, коли у річці пливе тіло. Ми довго шукали, як це правильно буде виглядати. Оля з сином і Томас підготували цей макет, щоб він і тримався на воді, і виглядав реалістично. Знімали на Десні, в Острі. На місці ми пливли на моторному катамарані –  він іде не швидко, якраз як нам потрібно. Коли на місці вкинули це «тіло» у воду, з’ясувалося, що воно як парашут, взагалі не годиться. Декілька разів переробляли, пробували знову – але все було не так. Минула десь година, відзняли дублів 20 – а це ж якраз купальний сезон, на березі було повно людей, які спостерігали за всім цим – як ми по колу їздимо на одному місці, де нешвидка течія, щоб наше «тіло» повільно пливло. Врешті дядько, власник човна, сказав: «Чого ви мучитеся, а давайте я». Ми спершу відмовляли його, тому що це треба бути під водою більш як півхвилини, але він сказав, що нема питань. Ми розпороли одяг на макеті, він перевдягнувся, і ми з ним зняли ще 3-4 дублі.

Ольга: Було трохи лячно за нього, бо я розумію, що це треба пливти так, щоб голова була під водою і не дихати. Особливо – коли минає хвилина, а він не випірнув. І кожного разу ми думали, як крикнути людині, що вже все, можна дихати. Кричали-кричали, бо вже відзняли дубль, а він продовжував старатися.

Павло: Це один із яскравих прикладів, коли людина, яка мала до зйомок відношення дуже дотичне, неймовірно допомогла. І такої підтримки від звичайних людей було набагато більше, ніж підтримки від офіційних установ.

Ольга: Нас дуже підтримали дирекція Національного театру імені Івана Франка. Там було місце і для репетицій, і для зйомок, ми могли користуватися реквізитом і світлом – що найдорожче. Світлотехнік взагалі був у відпустці, але сказав, що йому дуже подобається проект, тому він приїде допомагати.

Томас: Задовго до цього один викладач запросив мене провести для їхніх акторів майстер-клас. Я погодився. За декілька днів він запитав, скільки це буде коштувати. Я відповів, що буду проводити майстер-клас безкоштовно. Я не знав, що під час майстер-класу у залі був також директор театру – лише потім він підійшов познайомитися і запросив мене одного разу приїхати на 3-4 тижні позайматися з акторами. І згодом, під час роботи над фільмом, коли нам було потрібно дуже багато всього, театр підтримував і допомагав. Важливо не гнатися за грошима. Якщо ти готовий ділитися, дарувати – усе це повертається сторицею.

– У глядача, який бачить щось подібне вперше, деякі епізоди можуть викликати відчуття повної абсурдності і нелогічності того, що відбувається. Що необхідно знати і розуміти для того, щоб правильно інтерпретувати авторський задум?

Кадр з фільму. Фото з офіційної сторіки проекту

Томас: Я завжди довіряю глядачеві – навіть на сцені. І коли я читав блог, який написала Олена після перформенсу на ГогольФесті, то переконався, що вона побачила саме те, що я намагався показати.

– В епізодах і вистави, і фільму основний акцент на тому, що помирати на війні доводиться чоловікам. В українському суспільстві все гучніше говорять про те, що на фронті воюють і гинуть не лише військові-чоловіки, але й військові-жінки, і останні часто залишаються «невидимими». Чи не лунало такої критики на адресу фільму, і що ви б відповіли на неї?

Томас: Якби ми робили цей проект в Ізраїлі – певно, у ньому були б жінки-військові, тому що там їхня присутність в армії дуже очевидна. В Україні їх значно менше. Крім того, коли я починав роботу над проектом 4 роки тому, я зрозумів, що хочу працювати саме з чоловіками і чоловічою енергією, і мати для балансу одного символічного жіночого персонажа.

У фільмі жінки є, але не як військові. Є сцена, коли актори запрошують жінок з аудиторії на танок, на сцену. Під час танцю у певний момент лунає автоматна черга – і всі чоловіки падають «розстріляні». Жінки завмирають, приголомшені. Лише одна чи дві зазвичай знають, що так було задумано, для решти це справжній шок. Через цей епізод я намагався показати, що відчувають ті, хто лишився сам після війни – матері, дружини. Все ж у більшості випадків на війні гинуть чоловіки.

Кадр з фільму. Фото зі сторінки проекту

Олена: Коли була ця історія з Міноборони, яким не сподобалося «мусять померти» у назві,  психолог перепитав мене: «Це ж у вас тяжіє до грецької трагедії? Тоді у мене немає взагалі питань».

Я думаю,те, що ми робимо – це сучасне трактування класичних форм. Матеріал і технології сучасні, але сама історія – архетипічна, тому питання гендеру і подібні дискурси саме тут не зовсім доречні. Томас згадав про цю сцену з жінками. Коли я її побачила тоді, на сцені, – чесно кажучи, це відчуття, ніби тебе розстріляли. Це дуже потужний момент. І тут багато про життя і про смерть – одне вмирає, інше народжується. Це воїн як образ, жінка-мати як образ – цілісні архетипічні образи, на яких тримається концепція.

– На якому етапі зараз робота над матеріалом? Коли ви плануєте презентацію фільму?

Павло: На даний момент у нас вже відзнято близько 15 годин матеріалу. Фільм буде десь на годину десять – годину тридцять, хоча будемо намагатися скоротити до  години, тому що формат досить специфічний.

Томас: Робота з відзнятим матеріалом триватиме ще 2-3 місяці. Можливо, нам доведеться перевідзняти одну сцену, з ляльковим театром. Я поки не знаю, коли зможу ще раз приїхати в Україну, в листопаді чи аж у березні, і від цього залежить, наскільки все це затягнеться. Ми плануємо повністю завершити роботу над фільмом навесні, а там подивимося, де і як робити презентацію. Коли робота зроблена справді добре – нею обов’язково зацікавляться. Я зі свого боку буду використовувати усі можливості, щоб це сталося.

Для мене дуже важливо, щоб цей фільм побачили у різних країнах. ЗМІ у Німеччині, Британії, Франції дуже рідко згадують, що тут, в Україні, досі триває війна. Я хотів би, щоб про це говорили більше.

Також я хочу, щоб частіше говорили про людину, яка, як і я, режисер, але у в’язниці  – Олега Сенцова. Я сам з країни, де можна вийти на вулицю і горлати на повний голос, що «наш уряд негідники»  чи щось подібне. Проте у багатьох інших країнах це неможливо. Мені важко усвідомити, що людина, яка знімала фільми, опинилася у в’язниці як «екстреміст». Неприпустимо, щоб у наш час неможливо було казати те, що ти думаєш.

Мене шокувала поведінка спільноти футбольних фанів під час Чемпіонату світу,  заяви, що «спорт поза політикою», і всі ці речі. Чому жоден з тих, хто був там, не дістав під об’єктивами камер постер «Звільніть політв’язнів»? У них була чудова нагода донести цей меседж. Ці малі акції практично нічого не змінюють, але ми не можемо мовчати. Особливо ті, хто з країн, у яких поважають свободу слова – тому що ми можемо це зробити.

– Чи вже є плани щодо наступних проектів із тією самою командою, яка працювала над фільмом?

Томас: Насправді після такої напруженої роботи, коли всі працюють на 100%,  хочеться декілька місяців просто відпочити. Потім буде багато роботи над презентацією фільму. А далі – час покаже.