В Україні внаслідок нападу терористичної держави росія загинуло вже майже 400 дітей – ціла школа у середньостатистичному обласному центрі. Трагічний лік дитячих смертей збільшився днями в Чугуєві Харківської області, де просто в центр житлового приватного будинку влучила російська ракета із ЗРК С-300.
«Батько вчора прийшов, сказав, що Насті більше нема, і що він сюди більше не повернеться», – говорить Ярослава, сусідка загиблої 11-річної школярки.
Саме ця жінка знайшла під своїм парканом зранену дівчинку.
Під час останньої ракетної атаки по Чугуєву, що знаходиться за 25 кілометрів на південний схід від Харкова, смертельні поранення дістала 11-річна школярка Анастасія Гриценко. Росіяни вдарили ракетами в полудень суботи, коли дитина знаходилася вдома. Батьки Анастасії повезли в той час продукти до віддаленого району міста, де в них є щось на зразок пересувної лавки.
Того дня прилетіли дві російські ракети: перша – точнісінько в дім Анастасії, друга – по інфраструктурному об’єкту в сотні метрів звідти. Будинок, де була дитина, знищений до фундаменту, не лишилося геть нічого.
«Це було жахливо. Ми ж її першими і знайшли, батьків ще тоді не було. Вона була не зовсім завалена, лежала під парканом моїм, якого вже немає зараз. Вона була жива, вона попросила води в мене, але там було… Вона була притомна. Батьки буквально через секунду приїхали, вони були в шоці. Але вона ще казала: «Мамочка, все в порядку». Батьків заспокоїли. Вони спочатку не розуміли, чи вона жива. Але всі почали кричати: «Заспокойтеся, вона жива». Ми її не чіпали, чекали «швидку». У «швидку» її ще при свідомості забрали, як я розумію», – розповідає Ярослава.
Жінка не хоче детально говорити про поранення дитини, однак визнає, що стан Анастасії одразу був вкрай важкий.
«Там було дуже важке поранення. Там було все. Там і кінцівок деяких не було. Я її поїла водою, у неї в роті була кров. Це, мабуть, пошкодження внутрішніх органів. Я вчора лягла спати, не могла заснути. У мене оце… як вона лежить, крик цей жахливий. Вона кричала і кликала на допомогу…» – згадує сусідка.
Ярослава говорить, що росіяни це місце обстрілювали та бомбардували вже близько 5 разів, однак загинула за весь час тільки 11-річна приїжджа школярка Анастасія.
«Товариська дитина, допитлива дівчинка, завжди привітна, гарна, мила, навчалася у школі, їй 11 років було», – згадує дитину Ярослава.
«Я нічого не хочу мати спільного з цією нацією. Просто нічого»
19 вересня біля моргу в центрі Харкова ми зустріли 45-річного батька загиблої дитини Андрія Гриценка. Сказати, що чоловік убитий горем, – нічого не сказати, адже 11-річна Анастасія була його єдиною дитиною.
«Їй було 11 років. Вона народилася 9 травня 2011 року. Я її взяв на руки, коли забирав із пологового, і на руках ніс додому. Ми не брали ані машини, нічого. У мене було найбільше щастя, я хотів, щоб у мене була дівчинка. Від пологового до мого будинку 2 кілометри. Я її ніс, нікому не віддавав. Приніс її додому і тільки потім поклав на ліжко. Це був найбільший промінчик світла у моєму житті», – говорить чоловік.
Андрій хоче, щоб дитяча смерть не залишилася статистикою, а Анастасія «отримала ім’я та обличчя».
Чоловіку емоційно важко згадувати той день, оскільки саме в момент російського ракетного обстрілу Чугуєва він розмовляв із донькою. Андрій точно знає час вибуху, адже саме о 12:09 суботи 17 вересня назавжди обірвався телефонний зв’язок із донькою.
«Почався обстріл. Я подзвонив доньці і сказав: «Настусю, біжи ховайся». Вона каже: «Так, татусю, добре». І я чую, що в телефоні ніяких немає шумів, а секунди ще йдуть, таймер рахує. Я почав передзвонювати, зв’язку з телефоном немає. Подзвонив сусідам. Там працює друг Сергій, кажу, будь-що біжи до мене, сховай доньку. А він мені через 3 хвилини передзвонює і каже: «Викликай «швидку», біжи сюди, будинку в тебе більше немає». Я дружині повідомив, вона покинула все і приїхала туди. Вона тримала її на руках до приїзду «швидкої». І Настя її заспокоювала, говорила: «Мамусю, все буде добре. Я жива. Я жива. Все буде добре. Я тебе дуже сильно люблю». Ірина її обійняла і поцілувала», – голос Андрія дрижить, він ледве стримується.
Батько не знає, як повідомити дружині, що Настю доведеться ховати в закритій труні. У морзі сказали, що відновити обличчя дитини після вибуху неможливо.
«Найбільше горе в житті кожної людини – це смерть її дітей. Це неможливо! Я не хочу пам’ятати її такою, як вона була тоді, коли її викинуло з будинку на 10 метрів. Вона була всередині будинку, але після вибуху не лишилося нічого. Її зсередини будинку викинуло через дві стіни. Вона була вся поламана, у неї ока не було, у неї пальців на руці й на ногах не було. Це неможливо! І ми ховати будемо 11-річну дівчинку в закритій труні. В закритій труні», – ледь чутно повторює він.
Дитина померла від сильної внутрішньої кровотечі внаслідок втрати крові просто на операційному столі в харківській лікарні.
Очевидно, що чоловік перші дні після смерті доньки тримається на «треба» – на необхідності виконувати формальності, збирати документи та готуватися до церемонії. Як жити далі, він не знає. Однак, думає Андрій, вони з дружиною, яка другий день не відходить від фотографії Насті і постійно плаче, мають жити заради неї.
«Я хочу, щоб якомога більше людей дізналися про це, щоб кожна смерть, дитяча чи не дитяча, будь-яка смерть щоб не була безликою цифрою, щоб за кожною смертю стояла саме доля людини, її обличчя, щоб усі бачили, як це відбувається, чому це відбувається, щоб пояснили комусь, щоб щось зробили, аби це припинилося. Вона не повинна була помирати, вона мала жити. Ця дитина була для того, щоб жити, щоб радіти життю. А тепер немає радості ані в нашій родині, ані в неї. Її в принципі просто немає», – говорить Андрій.
Батько каже, що дитина вчилася у 6 класі і дуже любила тварин: «Як будь-якій дитині в цьому віці, це 6 клас, їй більше хотілося гратися, ніж навчатися. Вона була добра, вона тварин сильно любила. У нас у Харкові є і кішка, і собака, маленьке цуценя, шиншила, рибки. Вона все це дуже любила. Вона любила світло, вона, як будь-яка дівчинка, була налаштована на життя. Вона дуже любила цілуватися, маму любила, обіймала. Коли вночі лягали спати, вона встане, підійде: «Тату, я хочу тебе обійняти і поцілувати. Спокійної ночі!»
Як і в багатьох мешканців Харківської області, в Андрія Гриценка є родичі на росії, він сам себе називає руським. Там живе його рідний батько і сестра з двома племінницями. Чоловік говорить, що його ставлення до країни-терориста змінилося кардинально від початку війни.
«У мене мама і папа руські, я сам за національністю руський. Я просто громадянин України, який народжений на території України. Я завжди думав, що росія – це добре, що росія – це сила, це хороша держава. Все це зовсім не так. Я пишаюся тим, що громадянин України. Ми з дружиною в родині намагаємося говорити українською мовою, щоб російська поступово пішла з нашого побуту. Я нічого не хочу мати спільного з цією нацією. Просто нічого. У мене рідний батько, сестра і брат у росії. Я з сестрою спілкуюся, у неї дві дівчинки, вони живуть у Бєлгороді, а з батьком я припинив спілкування. Ми спілкувалися тижнів зо два, коли почалася війна. Він все мені казав: «Потерпіть, 2-3 дні, і все закінчиться, ми будемо їздити в гості, все буде росія». А потім він подзвонив і попросив, щоб я свою маму, його першу дружину, показав. А мама йому в лоб задала питання: «Чому ти там сидиш і чому ти ще цього путіна не вбив?» І з телефону полилася купа образ. Ми спілкування припинили. Сестра знає, що в нас горе. Вона дуже співчуває, вона плаче», – говорить Андрій.
Станом на ранок 18 вересня, за офіційною інформацією Офісу Генерального прокурора України, внаслідок російської військової агресії 390 українських дітей загинули та понад 757 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Страшна статистика збільшується чи не щотижня. Кількість загиблих дітей у Маріуполі, Лисичанську та Сєвєродонецьку досі невідома.
Юрій Ларін, Харків
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
