Биківня — місцевість на північно-східній околиці Києва, що стала символом одного з найбільших в Україні масових поховань жертв політичних репресій комуністичного режиму 1937–1941 років. Саме у Биківнянському лісі в період “Великого терору” працівники НКВС таємно ховали людей, розстріляних у київських в’язницях. За різними оцінками, тут поховані від 15 до понад 100 тисяч осіб.
У 1994 році на цьому місці створили меморіальний комплекс, який згодом отримав статус Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Діяльності установи за останні 25 років, а також подальшим напрямам її розвитку був присвячений брифінг «Збереження пам’яті про Биківнянський злочин: історія і майбутнє».
Як наголосила заступниця генерального директора з наукової роботи НІМЗ «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька, створення Заповідника стало продовженням громадського руху кінця 1980-х — початку 1990-х років. Саме тоді діячі культури, журналісти та родини репресованих активно вимагали належного вшанування пам’яті жертв комуністичного терору.
За словами Тетяни Шептицької, одним із головних завдань Заповідника стало збереження Биківнянських могил як місця національної пам’яті. Вона підкреслила важливість створення Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937–1941 років, де викарбувано першу частину Биківнянського скорботного списку, що містить 18,5 тисячі імен. Це дало змогу родичам загиблих отримати місце для вшанування пам’яті своїх близьких.
Окрему увагу вона звернула на те, що активізація діяльності Заповідника відбулася паралельно з процесами декомунізації та відкриття архівів в Україні. Це дозволило не лише посилити наукову й просвітницьку роботу, а й повернути суспільству імена багатьох жертв політичних репресій. Водночас Тетяна Шептицька окреслила проблеми, які нині потребують вирішення, а також стратегічні й тактичні завдання розвитку установи.
Під час брифінгу також було представлено оновлені логотип та айдентику Заповідника. За словами Тетяни Шептицької, нова символіка покликана передавати не лише скорботу за вбитими, а й стійкість українців у прагненні зберегти пам’ять про злочини комуністичного режиму для майбутніх поколінь. Вона також запропонувала суспільству замислитися над створенням узагальненого символу Дня пам’яті жертв політичних репресій, запропонувавши барвінок як знак витривалості, стійкості та зв’язку з народною традицією.
Заступник голови Український інститут національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ХХ століття нерідко називають “кривавим століттям”, адже період від 1914 до 1991 року був позначений численними злочинами тоталітарних режимів. Говорячи про сталінські репресії, він наголосив: пам’ять про ці злочини сьогодні є джерелом сили для українського суспільства, оскільки допомагає усвідомити справжню сутність комуністичного тоталітаризму.
Володимир Тиліщак також підкреслив, що ставлення до пам’яті про жертв радянського режиму демонструє принципову різницю між сучасними українським та російським суспільствами. За його словами, у Росії нині посилюються процеси витіснення пам’яті про злочини тоталітаризму: активістів, які намагаються її зберігати, переслідують, а музейні установи перепрофільовують. Як приклад він навів Музей історії ГУЛАГу, який після повторного відкриття більше не акцентує увагу на злочинах комуністичного режиму. На думку Тиліщака, це ще раз підкреслює відмінність історичних підходів України та Росії й пояснює важливість боротьби за власну історичну пам’ять.