У середу в Українському кризовому медіа-центрі говорили і про кіно. Воно стало однією з тем розмови Ігоря Стамбола з письменниками та сценаристами Артемієм Кірсановим і Сергієм Дзюбою у рамках проєкту «Навколо книги». Яким був український кінематограф до 2014 року і що відбувається з ним сьогодні?
«В 2014 році у нас відбулася дуже важлива подія – Держкіно стало виділяти гроші на фінансування національного кінематографу. Відразу з’явилося багато цікавих фільмів, режисерів», – згадав Артемій Кірсанов.
До цього українських акторів не брали. Усі головні ролі віддавалися російським акторам, бо вони були відомі. Зараз це здається смішним. Теж саме стосується українського сценарію. До 2014 року його не було, лише поодинокі випадки кіномитців, які щось робили.
«І хоча в Україні є традиція поетичного авторського кіно, треба визнати, що воно фестивальне, приносить призи. Але у нас немає культури масового кіно. Якщо візьмете інтерв’ю у будь-кого з літературознавців, вони скажуть, що Стівен Кінг у порівнянні з Маркесом є посереднім автором, однак це прізвище виникає завжди, коли говорять про масове жанрове кіно», – визнав гість.
«Ось з таким кіно у нас існує проблема, – продовжив Сергій Дзюба.- Якщо взяти наприклад фільм «Позивний «Бандерас», знятий у жанрі пригодницького боєвика, то назвіть ще хоча б три українських картини цього жанру».
За словами сценаристів, вони працюють у жанрі пригодницького роману, детективу, бойопика і намагаються дотримуватися його канонів. Розраховують на широку аудиторію, і знають, що їх книги читають діти з восьми років. Для деяких це взагалі стає першою книжкою.
«Жанрове кіно – дієвий засіб через популярні прийоми розкрити такі серйозні теми як війна, знищення людини радянською владою на прикладі Василя Стуса», – підкреслив Сергій Дзюба.
На його думку, існує багато проукраїнських тем, про які взагалі ніхто не знає. Нікому в голову не прийшло зробити серйозний проект про Шевченка із рекламою на державному рівні, прокатати так, щоб всі зрозуміли, що це популярний український фільм.
Він впевнений в тому, що держава повинна піклуватися не тільки про те, щоб були сценарії, а, передусім, про їх якість. Щоб вони і в подальшому були потрібні людям, бажаючим більше дізнатися про українську історію.
Щодо 2022 року, то в культурному сенсі для письменника він виявився провалом, адже підтримка культури зникла взагалі: «В ній, на жаль, зберіглося таке явище, яке можна сформулювати словами «не на часі». Стус був не на часі, поки ми не написали сценарій і не зняли кіно. АТО теж було не на часі і в 2015-му і в 2016 роках. І тому зараз саме час вкладати гроші в культуру. Не закриватися тим, шо всі вони йдуть на ЗСУ. Люди повинні бачити героїв не тільки у новинах»
Артемій Кірсанов пояснив таке становище національного кінематографу постколоніальним синдромом, який переживає українське суспільство. На противагу він навів приклад країни-агресора: «В Росії ніколи не було питання, чи виділяти гроші на культуру. Скільки в них різних фільмів про все. Завдяки цій роботі російської державницької машини українці завжди знали, хто такий Котовський, на відміну від Стуса».