Лозове – невеличке село на Петропавлівщині (зараз Синельниківського району), яке стало прихистком для багатьох людей, які постраждали від дій країни-агресора. Ми відвідали родину переселенців з Калинівки Часовоярської громади, які втікаючи від війни та волею долі потрапили в село Лозове, де знайшли своїх предків. Родина Дмитрієвих-Іваницьких поділилася з нами неймовірною історією свого порятунку від війни та незвичайною знахідкою.
Біля охайного подвір’я з дерев’яним парканчиком, хоч і не власного будинку, зустрічає нас Наталія Вікторівна Дмитрієва. Будинок давно пустував, і лише зараз, коли в ньому оселилася родина з Калинівки, оселя ожила. У дворі затишно, у тіні дерев видніється криниця. Вона теж ожила, і хоча вода в ній не питна, для господарських потреб годиться. Питну воду родина купує привізну, як і всі жителі села Лозове. На подвір’ї нас зустріли бабуся Любов Миколаївна Іваницька та дідусь Віктор Миколайович Іваницький (батьки Наталії) та їхня онука Ярослава. Знайомимося з родиною і розпочинаємо розмову про наболіле…
Лютий 2022 року…
Родина родом з селища Калинівка Бахмутського району Донецької області.
До повномасштабного вторгнення Наталія працювала головним бухгалтером у сільській раді, чоловік Анатолій – трактористом у рідному селищі Калинівка. З часом Калинівку приєднали до Часовоярської територіальної громади. Жінці довелось змінити роботу: влаштувалася у відділ освіти Часовоярської міської ради. Наталія опікувалася 4 школами та 2 дитячими садочками, які наразі працюють в онлайн-режимі.
Події 24 лютого застали родину вдома. Перший «приліт» стався у селищі Калинівка 24 лютого о 6-й ранку.
«Пролунав вибух поряд з місцем проживання наших дітей. Вони одразу зібралися та поїхали до Ужгорода», – згадує пані Наталія.
Донька жінки працює вчителем молодших класів та має двох маленьких діточок, двох та п’яти років, тому вирішила виїхати до Польщі, вивезти дітей у безпечніше місце.
«Діти були у безпеці, це головне, тому ми з чоловіком виїжджати не планували. А ще маємо велике господарство: корів та телят, не могли їх покинути. Рятувалися в підвалах та нікуди не збиралися», – розповідає жінка.
На той час селище вже потерпало від російських обстрілів, гинули люди, зокрема від касетних снарядів.
«Прильоти» були все частіше: окупанти закидали наш край касетними боєприпасами, «метелики» були повсюди, люди підривалися на них. Під час одного з обстрілів постраждала ціла родина: діточок направили лікувати до Дніпра, а мати, на жаль, загинула. Нічого не може врятувати від того, що летить з неба», – розповідає Наталія.
Родина продовжувала лишатися вдома, обстріли не вщухали, а далі на них чатувала інша небезпека. Сина Наталії Євгенія обрали на посаду заступника військової адміністрації міста Часів Яр. На плечі Євгенія лягла відповідальність за громаду, а ще за власну родину, адже тепер вони всі були під прицілом російського ворога.
9 липня в місті Часів Яр сталася жахлива трагедія: російські війська ввечері атакували ракетами «Ураган» житловий багатоквартирний будинок. У будинку було повністю знищено два під’їзди – під завалами опинилися десятки людей, лише дев’ятьох із них врятували. Пошукові роботи тривали майже п’ять днів. Знайдено та деблоковано з-під завалів було 48 загиблих, серед них дев’ятирічний хлопчик. На жаль, при згадці міста Часів Яр кожен українець згадує страшну та болючу трагедію, яка забрала життя 48 людей.
«Після трагедії в Часовому Ярі ми змушені були виїхати. Ми були в небезпеці не лише через артобстріли, а й через те, що син обійняв високу посаду. У нас не було іншого виходу, Євгеній зателефонував і сказав: «Ви виїжджаєте!» Пригнав за нами машину, завантажили найнеобхідніші речі й поїхали. Куди їхали і навіщо, не розуміли», – згадує Наталія.
Господарство залишили рідним, і вже 18 липня Наталія з Анатолієм та племінницею були в селищі Лозове. Син зателефонував старості Наталії Гордієнко, вона пообіцяла знайти будиночок, згадує подружжя.
У селі Лозове знайшли житло, над яким дуже старанно довелося попрацювати, але, як каже Наталія, «головне, що не стріляють».
«Подвір’я було заросле бур’янами. Електрики не було, а так як з нами виїхала 12-річна племінниця Ярослава (її мати залишилася вдома), вона навчається в 7 класі, треба було й освітлення, і інтернет для навчання. Тому роботи було багато», – каже пані Наталія.
Родина взялася до роботи: прибрали, знайшли необхідні меблі, деяку техніку змогли привезти з дому, покосили бур’яни, для навчання Ярослави підключили інтернет, у школі взяли парту. Трохи облаштували затишну хатину. На подвір’ї тепер бігають курочки, які родина придбала вже на новому місці, дві маленькі улюблениці собачки та два великих песика, яких забрали з собою з Калинівки, охороняють нове місце проживання.
«Потроху наводимо лад. Я 34 роки пропрацював у шахті прохідником. Сподівався, вже заробив собі заслужений відпочинок, а війна знову змушує багато працювати, облаштовувати наново оселю, й навіть не свою. Але це дрібниці, головне, щоб був спокій та лад для дітей», – говорить дідусь Віктор Миколайович.
Родина одразу знайшла спільну мову з сусідами, зустрічаються, часто проводили разом літні вечори на новому подвір’ї. Одного такого вечора до Наталії подзвонила мама Любов Миколаївна. Запитала, як справи, де оселилися – і тут відкрилася неймовірна родинна історія.
«На подвір’ї сидимо з сусідами, тут дзвонить мама й запитує, як ми доїхали і де знаходимось. Я їй говорю: не знаю, якесь село, гадки не маю, де знаходиться. Знаю лише, що це Дніпропетровська область. Сусід підказує, що село має назву Лозове. А мама згадує, що на Дніпропетровщині в селі Росішки мешкав її дідусь Карпо Кузьмич. А це ж сусіднє село. Згадала, як вона ще маленькою приїздила поїздом до дідуся в гості, зупинялися на залізничній станції Брагинівка (тепер це селище Залізничне) й пішки йшли до Росішок», – розповідає Наталія.
Переїзд з Калинівки до Лозового був ніби доленосним. Через декілька тижнів до села приїхали й Любов Миколаївна з чоловіком Віктором Миколайовичем, облаштувалися та вирішили все ж таки дізнатися про свого пращура Карпа Кузьмича Міщенка.
Звернулася родина до місцевої жительки Наталії Гордієнко, яка допомогла підняти архіви та знайти хоч якусь інформацію про дідуся Любові Миколаївни.
«Знайшли ми відомості, дійсно мешкав у 1922 році в селі Росішки Карпо Кузьмич Міщенко, будував сам будинок. Поїхали на цвинтар й одразу натрапили на його могилку», – говорить Наталія.
Зібравши всі спогади та дані, дізналися, що дідусь Любові Миколаївни – Карпо Кузьмич Міщенко народився 1888 року. Життя прожив у селі Росішки, там же у 1965 році помер і був похований на місцевому кладовищі.
«Я народилася на Добропільщині Донецької області у 1948 році. Й досі пам’ятаю, як ми з сестрою їздили до дідуся у гості в село Росішки. Бабуся померла рано, тому дідусь трьох діточок ростив сам. Навіть пам’ятаю, як я на печі у нього спала, все було як у казці. Дідусь нас любив і балував», – згадує Любов Миколаївна.
Цікаво, що проїжджаючи повз села Росішки та селище Залізничне, Любов Миколаївна навіть не впізнала рідних місць. Як каже сама, «Років багато минуло. Села як села, усі однакові. Навіть й гадки не мала, куди саме онук нас везе».
«Ми навіть не могли повірити, що так буває. Тікаючи від війни, їхали по навігатору й приїхали до місця, яке виявилося батьківщиною наших пращурів. Мабуть, доля нас сюди завела. Ми коли приїхали в Лозове, то було таке відчуття, що деякі моменти я вже проживала, ніби деяких людей вже знала і спілкувалася, якісь згадки до мене надходили», – говорить Наталія.
По селу швидко пішли чутки про родину в Часового Яру, яка розшукує свого родича. І знайшлися родичі дідуся Карпа Кузьмича, хоч і далекі. І все ж таки це історія.
«Одного разу зателефонувала жінка і запропонувала показати будинок дідуся Карпа Кузьмича. Звісно, ми одразу поїхали. На жаль, будинку вже немає, а на його місці лише залишки хати. А ще ми здивувались, коли жінка дала нам свідоцтво про смерть Карпа Кузьмича на згадку про нього», – розповідає Наталія.
Родина й досі дивується, що під час війни можна знайти щось, що колись було рідним. Неймовірна історія. Може, дідусь Любові Миколаївни як янгол-охоронець привів своїх близьких у безпечне місце. Саме рідний край пращура став прихистком для його нащадків.
У рідному селищі Калинівка залишились рідні, будинок, тому кожного дня родина продовжує слідкувати за новинами й дуже хвилюється за рідний край.
«Уранці прокидаємося і одразу телефонуємо рідним, дізнатися, як справи. Дуже хвилюємось, адже обстріли все частіше й частіше», – говорить Наталія.
Зараз Дмитрієві та Іваницькі обживаються в сільському будиночку, годують курочок, продовжують працювати, намагаються жити звичним життям, настільки це можливо, але вірять у найшвидшу перемогу України й у своє щасливе повернення додому.
Ірина Ситнік, Петропавлівка
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS