«Будь-які знання можуть знадобитися в житті», – розмірковувала Олена, їдучи до сусіднього Павлограда на курси «Цивільний захист та безпека життєдіяльності».
Навчання було короткостроковим, всього три дні, й 24 лютого 2022 року бібліотекарка Першотравенського гірничого ліцею Олена Пшеничка-Дрох мала повернутися до роботи.
«Всі навколо говорили лише про одне, але я відмовлялася вірити!»
«Ще напередодні я навіть уявити не могла, як скоро я згадаю те, про що розповідали мені на тих курсах: про бомбосховища, бомби, міни, – згадує Олена. – Так, наприкінці 2021 року всі ЗМІ жваво обговорювали, буде російське вторгнення чи ні, буде воно «значним» чи «незначним». Але сприймалося це як химера, як таке, чого просто не може бути в реальності.
Навіть 24 лютого, коли прийшла на роботу, а всі навкруги говорили лише про одне, я відмовлялася вірити! Не було віри навіть в те, що говорили в новинах. Кожне почуте слово перевіряла в інтернеті, намагалась заходити лише на офіційні сайти. Але і там звучало слово «війна», але і там не було надії на те, що все це неправда. Перші почуття – біль, жах, страх. Страх, як жити далі. Всі плани та мрії було знищено. В голові було лише: «Як це, чому? Не може бути…»
Почався новий відлік часу. Перші новини про загиблих – навіть не можу висловити той біль. Саме в такий час розумієш, наскільки важливі підтримка і спілкування з друзями, колегами, родиною.
А згодом починаєш аналізувати. Постійно думаєш, що буде далі. Розуміння того, що з цим доведеться жити довго, прийшло не відразу. Була лише гаряча надія, що ось завтра прокинусь – і вже Перемога, що це лише страшний сон і він закінчився. Почала розуміти, чому сусід-ветеран Другої світової війни (він сам завжди називав її лише Великою Вітчизняною) постійно плакав 9 травня. Ми раділи, святкували, а він тихо, як це можуть тільки літні люди, плакав…
24 лютого я склала тривожний рюкзак із документами родини, якоюсь їжею, запасом води. Облаштували з сусідами підвал. На роботі робили те ж саме. Все ж таки ми в якійсь сотні кілометрів від Донецька та Маріуполя. А дні все йшли… Було страшно, але в місті про війну нагадувала лише комендантська година, повітряні тривоги, літаки, які літали так низько, що, здавалося, ось-ось знесуть дах будинку. Та похорони військових. Ще – переселенці, яких кожного дня більшало, рахунок пішов на тисячі.
Кілька днів віддалені вибухи було так добре чути, що чимало жінок із дітьми зважилися на евакуацію. А я раптом відчула, що нікуди не хочу їхати! Принаймні зараз, принаймні так. З рюкзака першою дістала їжу. Потім поклала на місце документи. Зрозуміла, що хоча ось зараз саме такий момент, про який так давно мріяла, – можеш поїхати за кордон, – але хочеш бути лише вдома. Таке я відчула колись після народження доньки Анастасії.
Я ж тутешня, народилась в Олександрополі під Петропавлівкою. Багато років жили з чоловіком у Києві. У столиці чимало можливостей для роботи, тому я лише кілька років працювала за фахом – провідною бібліотекаркою та начальницею відділу обслуговування Міжрегіональної академії управління персоналом».
Ти абсолютно точно можеш зробити свій внесок
Отже, незабаром після народження доньки родина повернулася на батьківщину. Сергій став шахтарем, в сім’ї згодом народився син. Зараз Родіон вже у випускному класі, а Анастасія закінчує гірничий ліцей. Тут же, в ліцеї, нарешті знайшла роботу за фахом Олена.
«Адже в нашому маленькому місті завжди було складно знайти роботу жінці, та ще й бібліотекарці, – пояснює Олена. – До речі, в прадавні часи зберігачами книг та манускриптів були лише чоловіки. Це вже згодом професію бібліотекаря почали вважати суто жіночою».
Ось так і жили, планували, та всі мрії зруйнувалися 24 лютого.
«І наче таймер увімкнули, – продовжує моя співрозмовниця. – Спочатку був тиждень, а потім 10, 20, 30, 50, 70, 100 днів і ось вже 200… Зовсім інше мислення, зовсім інше розуміння. Вже є цілі, плани – нові, відкориговані життям. З’явилась гордість за Україну, за наших захисників та захисниць і велика вдячність та повага до них. Вже розумієш, що саме ти можеш зробити для Перемоги. Що можеш робити особисто ти? Є очевидна відповідь: допомагати фронту. Особисто ти не виграєш війну, але ти абсолютно точно можеш зробити свій внесок, точно можеш допомогти фронту, абсолютно точно в змозі полегшити життя нашим людям на передовій».
Так Олена Пшеничка-Дрох стала волонтеркою. Допомагає збирати посилки на передову, плете маскувальні сітки.
«Адже благодійність тилу – це спосіб надати дієву підтримку фронту. Кожен волонтер і волонтерка допомагає тим, що вміє робити добре: пече домашні пиріжки, купує медикаменти або передає варення та соління, інші продукти, необхідні бійцям речі – спальники, туристичні килими, ковдри та інше. Це не просто моральна підтримка. І черевики, і БПЛА – це реально речі, які полегшують життя солдатам і допомагають виконувати бойові завдання. І це те, що можеш дати особисто ти, – розповідає далі Олена. – Для мене, як і для решти волонтерів та волонтерок, це – своєрідна можливість висловити свою подяку нашим захисникам і захисницям та подякувати нашим бійцям за їх щоденні подвиги та самовіддачу на полі бою. Їм на передовій нелегко, і вони мають відчувати нашу всебічну підтримку, нашу віру у перемогу та спільну справу. Нехай вони знають, що ми – їх надійний тил. У нашому місті виявилося чимало справ для волонтерів і волонтерок. Це і передача власних коштів на підтримку ЗСУ та переселенців, надання свого житла для тих, хто втік від війни та шукає прихисток у нашій громаді, збір гуманітарної допомоги, приготування їжі і для військових, і для Тероборони, і для тимчасово внутрішньо переміщених осіб».
Наближаю Перемогу, як можу
«Що я чекаю? Весну, – зізнається Олена. – Ту, яку в нас відняли, забрали. Кожного ранку чекаю на Перемогу. А вдень наближаю її так, як можу – живу в своєму місті, допомагаю, займаюся благодійністю, тримаю освітній фронт.
Поки я не прийшла на роботу до бібліотеки, думала, що бути бібліотекаркою – це означає любити книжки. Але тепер я розумію, що бути бібліотекаркою – це означає любити людей. Тому що робота в бібліотеці – це насамперед постійні людські взаємини. Це бажання допомогти, дати користувачеві те, що він шукає. І це стосується не лише книг. Заходи: лекції, майстер-класи, пізнавальні зустрічі – це також бажання допомогти, поділитися чимось цікавим, що знаєш чи вмієш сама. Це щира радість, коли бачиш, що людина йде після зустрічі з тобою задоволеною, забирає щось цікаве для себе. Тож для мене бути бібліотекаркою, як і волонтеркою – це бути небайдужою. Можливо, робота бібліотекарів не така помітна, як праця лікаря чи вчителя, і не можна побачити якогось кінцевого результату їх роботи. Але весь той вплив, який справляє на суспільство їх робота, – неоціненний».
Олена з колегами та колежанками проводять різні заходи. Для співробітників ліцею ще в березні провели відеолекторій – 13 випусків програми «Знати, щоб вижити в умовах війни». З ліцеїстами брали участь у різних проєктах, конкурсах, патріотичних челенджах #Миру_тобі_Україно, #Ми _разом_з_тобою_моя_Україно.
«А діти наші молодці, вони теж допомагають, як можуть: надають гуманітарну допомогу – речі, харчі, сітки плетуть, вареники ліплять, пиріжки печуть для військових разом із нами, – говорить волонтерка. – Взагалі намагаються не стояти осторонь у важкий для нашої країни час. Я гадаю, вони вже усвідомили, що саме їм потрібно буде відбудовувати нашу країну. Нашим учням зараз необхідно добре вчитися, щоб у майбутньому бути класними спеціалістами.
Наразі як ніколи надзвичайно важливим стає єднання для боротьби з ворогом. Кожна добра справа наближає нас до Перемоги.
Вірю, що зовсім скоро Перемога обов’язково настане».
Людмила Маслова, Дніпропетровська область
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS