У видавництві «Віхола» вийшла книга «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже». Її авторка, мистецтвознавиця, історикиня архітектури, журналістка Катерина Липа вважає, що жоден архітектурний стиль не зʼявився на світ «дорослим».
«Ця книжка про те, як виникали й занепадали архітектурні стилі, а також про те, як вони розвивалися на українських землях — від Камʼянця-Подільського до Білгород-Дністровського, від Чернігова до Львова, від Києва до Бахчисарая, від Ізюма до Жовкви.
Катерина розповість про найвидатніші будівлі свого часу, пояснить, як розрізняти ключові архітектурні стилі, що таке вімперг, десюдепорт і каріатида. Від храму Амон-Ра, Пантеону, Стоунхенджу й італійських палаців до міських ратуш, соборів, катедр і хрущовок», – йдеться в анотації до видання.
Про те, яким вона бачить свого читача, авторка розповіла Ігорю Стамболу у проєкті Українського кризового медіа-центру «Навколо книги»
«Читач найширший. Це будь-хто, хто цікавиться знову ж таки архітектурою, старовиною, подорожами країною без якогось освітнього чи інтелектуального цензу», – зазначила Катерина Липа.
В дитинстві вона прочитала подібну книжечку, перекладну з болгарської, яка називалась «Сторінки каміння і дерева». Це не була дитяча книжка, але там так весело було подано історію архітектури, що відтоді Катерина її полюбила.
Мистецтвознавиця не тільки ретельно вивчає цей напрямок, а і намагається довести, що витоки української архітектури беруть початок з європейських традицій.
«Я навіть у передмові написала, що час вже залишити ці постколоніальні печалі, тому що у нас якось закордонна історія архітектури була відділена від української. Це можна було почути навіть у виконанні чудових гідів, які розповідали про неї, як про щось відокремлене. Тому що людям траплялась така література, і ніхто не співвідносив нашу ситуацію з тим, що відбувалося в інших місцях», – пояснила авторка.
На її переконання, цікавих об’єктів ніколи недостатньо. Хоч в Україні, хоч будь де. Однак, є різниця в тому, як до них відносяться.
«Щоразу повертаєшся додому з певним дивним осадом. Всюди по всій Європі кожна країна свої пам’ятки береже і ними займається. У нас збереження пам’яток – це справа ентузіастів. Якщо в маленькому містечку є заповідник або якось музеїфікована пам’ятка і там притомне керівництво, то цій пам’ятці пощастило. ЇЇ якось будуть підтримувати. А є пам’ятки, які можна охарактеризувати радянським висловом «Все вокруг колхозное – всё вокруг моё». Об’єкт стоїть в селі чи містечку, формально є пам’яткою національного значення, тобто належить державі, але держава абсолютно нічого не робить», – визнає Катерина Липа.
В цьому плані вона порівняла Польщу і Україну. У Кракові вже кілька років діє чудовий підземний музей. Його проектувати стали одразу, як під час розкопок з’явились перші знахідки. Сьогодні це простий базовий музей з історії Кракова, в який витрачено багато грошей. Щоправда, є речі, які грошей коштують.
«А ось інший приклад. Є в мене улюблене завдяки пам’яткам містечко Сатанів у Хмельницькій області. Це курорт. Ближче до джерел цілющих вод ціла купа санаторіїв, і з них навіть возять подивитись пам’ятки цього містечка. Але Боже мій милий, в якому воно знаходиться стані. Є все. Місто може з цього щось отримати і зацікавити людей. Але ні. І так буквально в кожному селі чи містечку. Щось є, але цим не займаються», – підсумувала історикиня архітектури.