Почуття кохання на війні – ресурсне чи, навпаки, вимотує? Як пронести його на високій ноті, щоб не спаплюжити? Як пережити втрату коханого? На думку психолога Запорізького волонтерського центру «Солдатський привал» Людмили Волтер, попри все, треба зрозуміти і прийняти той факт, що війна – то частина нашого життя, невід’ємна частина нашого сьогодення. Тож все, що відбувається з нами, – природно. В період війни ми відчуваємо, реагуємо, переживаємо емоції та почуття. Ми живемо. І ті історії, про які піде мова, наочно це підтверджують.
Історія перша – обнадійлива
У Запорізькій області в бригаді ТРО служать Владислав і Катерина Гуслякові – наймолодше подружжя серед українських захисників. Їм по 19 років. Молодята родом з Івано-Франківщини.
«Вчились у школі разом з першого класу, – розповіла журналістам Катерина. – Рік тому одружились. І зараз ми в одній бригаді, але на різних службах».
Дівчина підписала контракт 24 січня, рівно за місяць до початку війни. Її чоловік Владислав на той час був студентом, вчився на нафтогазового інженера, а коли почалася мобілізація, пішов добровольцем.
Те, що вони опинились в одній бригаді, – випадковість.
«За кохану завжди дуже хвилююсь», – каже Владислав.
Катерина і Владислав мріють, що після перемоги поїдуть у подорож Україною.
Історія друга – драматична
Інша пара із Великої Білозерки – вчителька Ніна і підприємець Олег Кобченки. Відомо, що рашисти добряче побили чоловіка, і про це свідчать сліди крові у квартирі, розповіла їхня дочка на своїй сторінці у соцмережі.
Глухої ночі у селі Велика Білозерка рашисти виламали двері їхньої квартири, побили чоловіка. Залишились сліди крові у квартирі – на підлозі, на стіні.
Рашисти повикидали усі речі з шаф. Потім вивели чоловіка та жінку на вулицю, змусили відкрити гараж, там теж щось шукали. Далі їх посадили в авто та відвезли у невідомому напрямку.
За останньою інформацією, подружжя незаконно утримують в окупованому Енергодарі і нікого до них не підпускають.
Історія третя – трагічна
Коли 24 лютого російська федерація віроломно атакувала Україну, Антон Полонський гостював у своєї мами в Запоріжжі. Його красуня-дружина Анна була на четвертому місяці вагітності, родина чекала на бажаного первістка. У Бучі під Києвом молодята придбали своє перше житло. Анна саме залишилася у новій квартирі.
Ворожі війська дуже швидко підійшли до Бучі. Тому Антон поспішав додому, щоб бути поруч із коханою і за потреби захистити її. Із телефонної розмови із нею він уже знав, що окупанти ломилися і до їхньої оселі, грюкали у двері. Антон добирався пішки, йшов, ховаючись, щоб не привернути увагу рашистів. Його вело кохання і тривога за дружину та майбутню дитину. Тож він таки дійшов до своєї Анни.
Виходячи із обставин, молодята ухвалили рішення про необхідність якнайшвидше залишити Бучу і вибратися на контрольовану Україною територію.
Напевне, якимось дивом їм вдалося домовитися на рашистському блокпості, що їх випустять. Але їх досвід засвідчив: рашистам вірити не можна. Щойно їх автівка виїхала за межі блокпосту, окупанти відкрили вогонь на ураження.
Антона поховали у братській могилі на території лікарні, куди доправили і його поранену дружину. Там він власне і спочивав, аж доки Бучу не звільнили українські війська і загиблих від рук рашистських окупантів не ексгумували…
Ганну вдалося евакуювати до військового шпиталю, вона пережила декілька операцій і втратила дитину. Наразі вона проходить лікування-реабілітацію у 18-й лікарні міста Києва.
Історія четверта – сентиментальна
Юну Аніту Бастос із Португалії приїхати до України, де триває війна, змусило кохання.
Її коханий – доброволець військового підрозділу «АЗОВ-Запоріжжя» Назар Дітковський зараз після тяжкого поранення перебуває на лікуванні у столичному військовому госпіталі. Аніта щоденно відвідує його і доглядає, надихаючи і додаючи сил для якнайскорішого одужання. Щойно дізналась про поранення коханого, все покинула і стрімголов полетіла до України.
«Я дуже переживаю за нього, роблю все, щоб він одужував, але разом із тим дуже хвилююся, бо він хоче, ледве вставши на ноги, одразу ж повернутися до своїх товаришів на лінію вогню, – ділиться своїми тривогами Аніта. – Я розумію, що він не може інакше, адже його Батьківщина зараз у вогні, і він мусить її визволяти. Напевне, саме за це, за його щиру відданість я його і кохаю безмежно». «Коли пішли чутки про війну, я могла думати тільки про нього. Надіслала йому повідомлення, хотіла знати, чи все з ним гаразд і чи йому, чи його родині щось потрібно. Я писала йому протягом місяців, але відповіді не отримала. Я написала родині та друзям, які були на його сторінці у Facebook, але ніхто нічого про нього не говорив. Тільки більш ніж через два місяці, 24 квітня я нарешті отримала від нього повідомлення», – розповідає дівчина.
Аніта взяла рюкзак і поїхала до Польщі. Звідти сіла в автобус, який прямує до Києва. Згадує, як її прийняла вся його родина. Протягом цього часу Назар постійно був у відрядженнях на війні, і вона думала, що, можливо, знадобляться тижні чи місяці, щоб побачити його.
30 травня Назар під час виконання завдання отримав мінне поранення. Аніта поїхала до Запоріжжя, де він перебував у лікарні. Потім його перевели в Дніпро і зрештою відправили до госпіталю в Києві.
«Змогла побачити його лише в київській лікарні, лікарі дозволили мені зайти в палату, – ділиться дівчина. – Коли побачила його вперше, вся тремтіла від хвилювання. Я підійшла до ліжка, і він міцно обійняв мене. Тут наша історія почалася наново. Ми плануємо провести життя разом. Ми не знаємо, що буде далі з війною, але знаємо, що ця війна змусила нас бути разом».
Історія п’ята – романтична
Історію чергової перемоги кохання над війною розповіли в Запорізькому обласному главку ДСНС України. Начальник караулу однієї з пожежно-рятувальних частин Запоріжжя Павло Проскурніков зробив романтичну пропозицію руки і серця своїй коханій дівчині Анастасії.
За легендою, в одному із закладів освіти сталася пожежа. Рятувальники, які прибули на виклик, провели попереднє бойове розгортання та спільно з керівництвом евакуювали персонал.
Коли люди вийшли на подвір’я, неочікувано для Анастасії Павло із букетом квітів у руках підійшов, став на коліно та попросив руки і серця. Відповідь на пропозицію не забарилася і дівчина без вагань відповіла «так».
«Нас попередили заздалегідь, що будуть проходити навчання з рятувальниками. Але я навіть і подумати не могла, що Павло у такий спосіб зробить мені пропозицію. Я дуже щаслива!» – ділиться радістю наречена.
Війна в нашій країні триває вже дев’ятий рік, і ми не можемо законсервувати все те, що в певний час чи за певних обставин може здаватися нам недоречним, безглуздим, зайвим, вважає Людмила Волтер. «Ми переживаємо біль втрат, сум розставання, дискомфорт, розчарування, дезорієнтацію, розгубленість – все те, що може знесилювати та демотивувати, – говорить психолог. – А разом з тим ми ще яскравіше помічаємо та відчуваємо радість зустрічей, тепло обіймів, полегшення від добрих новин, турботу та піклування один про одного. Це саме ті моменти, які додають сил та ресурсів, які надають сенсу та орієнтирів, укріплюють опори та нашу віру. В цю категорію здебільшого потрапляє й кохання. Ні для кого не секрет, що кохання чи навіть просто закоханість додає сил. Як то кажуть, розправляє крила. Ми намагаємось стати кращими, достойнішими, стрункішими, вищими… Ми починаємо турбуватися не лише про когось, а й про себе. Саме так! Бо за часи війни ми більше навчилися допомагати і підтримувати когось, ніж звертати увагу на самого себе».
Наталя Зворигіна, Запоріжжя
7.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
