Студент медичного коледжу, двадцятирічний Данило Кучер з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну допомагав медикам Маріупольської обласної лікарні рятувати людей.
Війна застала його вдома. Навчався дистанційно в Маріупольському медичному коледжі, паралельно позмінно працював у приймальному відділенні обласної лікарні санітаром.
Коли дізналися, що росія наносить авіаудари по всій Україні, спочатку був шок. Ніхто не розумів, що робити. Данило з батьком почали облаштовувати бомбосховище, десь далеко вони вже чули вибухи. Обстріли житлових кварталів міста почалися з перших днів.
У другій половині дня хлопець отримав повідомлення в групі лікарні. Медики зверталися до всіх працівників закладу, просили допомогти, адже до лікарні почали доставляли багато поранених, не вистачало рук. Данило відразу ж зібрався і поїхав на роботу. Того дня дуже багато цивільних людей з осколковими та мінно-вибуховими пораненнями привозили до лікарні. До вечора потік пацієнтів зменшився. Хлопець повернувся додому пішки, бо громадський транспорт не працював, а жив він за п’ять кілометрів від самого міста.
РОБОЧА ЗМІНА ТРИВАЛІСТЮ В ТРИ ТИЖНІ
«27 лютого я повинен був заступати на свою зміну у відділення екстреної медичної допомоги, – згадує Данило. – Зранку зателефонував знайомий, який працював санітаром у реанімаційному відділенні, з проханням підмінити його, бо він вирішив евакуюватися з Маріуполя. 26 лютого я заступив на його зміну, відпрацював і наступного дня заступив на зміну у своє відділення. З 26 лютого до 15 березня я не покидав лікарню. Залишив заклад лише тоді, коли його окупували російські військові».
Для Данила всі ці три тижні були в інтенсивній роботі, не було часу на роздуми та емоції. Постійний потік тяжко поранених. Як військові, так і цивільні прибували до лікувального закладу цілодобово. Ліфти не працювали, тож пацієнтів піднімали на поверхи у відділення на ношах. Багато людей помирало, були випадки, коли привозили мертвих, родичі сподівалися, що лікарі їх врятують. На сон та відпочинок часу практично не було. Спали у коридорах, сидячи на стільцях, спершись об стіну. У медсестринських кімнатах були дивани та кушетки, але спати там було небезпечно через великі вікна та постійні обстріли.
«Згадуючи все це, я не розумію, звідки в медичного персоналу бралися такі сили, – розмірковує Данило. – Як взагалі надавали допомогу в таких нелюдських умовах. Поранених було настільки багато, що навіть рахувати не було часу. Та це й неважливо було на той час. Ми не знали, чи й самі залишимось живими. Для нас пріоритет був не в тому, скільки ми допомагаємо, а скільки зможемо допомогти. Лікарі працювали без перепочинку. Під постійними обстрілами, які не стихали ні на мить. У відділеннях вікна заставили меблями та заклали мішками з піском. Відсутність світла, харчів та медикаментів також заважала виконувати свою роботу».
Поступово лікарня перетворилася на укриття. Тут жили не тільки пацієнти та медики, а й родичі поранених, яким не було куди йти. Коридори були переповнені. У фізіотерапевтичному відділенні теж жили люди, які втратили домівки. Всі згуртувалися, і хто мав сили – допомагали чим могли. Волонтери та місцеві жителі приносили їжу, медикаменти, доставляли воду.
МЕДИКИ ПРАЦЮВАЛИ ЯК ЄДИНИЙ МЕХАНІЗМ
«27 лютого до лікарні у критичному стані привезли 6-річну дівчинку, поранену внаслідок обстрілів, – згадує події того дня Данило. – Медики намагалися врятувати дитя, докладали всіх зусиль, проте безуспішно. Вперше у своєму житті я бачив, як лікарі плакали. Бачив в їх очах відчай і безсилля.
На той момент у закладі були журналісти, робили фото та відео про жахіття війни. Це відео про порятунок маленької дівчинки облетіло всі соцмережі, але російському керівництву байдуже, що гинуть люди, діти, руйнуються міста і села.
Медики в лікарні працювали як єдиний механізм. Всі відділення приймали пацієнтів, незалежно від напрямку лікування чи спеціалізації, обмінювалися медикаментами, технічними засобами, ношами, каталками. Було багато тяжких пацієнтів, всім намагалися надати медичну допомогу.
Розпач, страх та відчай в очах людей – це не передати словами і не викреслити з пам’яті».
НАЙВАЖЧЕ БУЛО БЕЗ ЗВ’ЯЗКУ
За словами Данила, спочатку зв’язок був, але вже в перших числах березня його було складно впіймати. «Через це люди до лікарні приходили самі, повідомляли, де хто перебуває, – розповідає хлопець. – Було дуже багато самозвернень. Карети «швидкої» допомоги працювали вдень і вночі. Привозили цивільних і військових з контузіями. Зв’язку з іншими лікувальними закладами не було. Ми не знали, що відбувається в місті. Через інформаційну ізоляцію ширилися чутки, і люди говорили різне.
Я не мав зв’язку з родиною і навіть не знав, чи живі вони. Люди на той час говорили, що селища, де я жив, взагалі вже немає, все розбомбили.
Ще 27 лютого від тата отримав СМС-повідомлення, що додому повертатися небезпечно, в селище заїхали російські танки. Відтоді я нічого не знав про рідних. А потім взагалі загубив телефон, коли допомагав транспортувати тіло загиблого. Я був у спортивному костюмі, який принесли мені волонтери, бо мій медичний одяг вже був досить забруднений. Я звик, що в медичному костюмі глибокі кишені, тож і не думав, що телефон може випасти».
Згадав Данило, як до лікарні привезли пораненого з травмою стегна. Він виявився шпигуном. Лікар зрозумів це відразу, бо поранений не знав місцевості. Розповідав, що приїхав із Волновахи вивезти дітей, але його привезли зовсім з іншої частини міста. Поки надавали йому необхідну медичну допомогу, на телефон прийшло повідомлення, яке й підтвердило здогадки лікаря. Шпигуна передали українським військовим.
ОКУПАЦІЯ ЛІКАРНІ І ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Вранці 12 березня Данило прокинувся, і його попросили покликати лікаря-хірурга, оскільки в пораненого кровила рана. Відділення операційних блоків розділені коридорами. Данило зайшов до коридору і побачив військових з білими пов’язками. Хлопцеві наказали роздягнутися. У цей час зайшла медична сестра і повідомила, що він працює санітаром. Його направили в операційний блок.
«Там були лікарі, всі з сумними і пониклими обличчями, – розповідає Данило. – Їх допитували, навіть задавали питання з медицини. Перевіряли як медичних працівників, так і пацієнтів на наявність татуювань, слідів від бронежилетів та автоматів. Шукали військових.
15 березня я зі знайомим інтерном вирішили покинути лікувальний заклад і повернутися додому. Від людей я почув, що з селища вивозять людей до рф. Розумів, що можу вже ніколи не побачити рідних і не знайти їх контакти.
Йшли додому пішки. Біля блокпосту нас зупинили російські солдати, їх було близько 15 чоловік. Поруч стояв розбитий автомобіль мирних жителів. Одна людина була поранена, інша – мертва. Нас зупинили, коли дізналися, що ми медики, сказали надати пораненому допомогу. Мій колега в польових умовах надав першу медичну допомогу, наклав шви, і нас відпустили.
Вдома на мене чекав тато. Дехто з односельців виїхали до рф. Через інформаційний вакуум люди самі себе лякали чутками, ширилася російська пропаганда.
Я декілька разів їздив на велосипеді в місто. Мені допомагала безпечно пересуватися довідка про те, що я медичний працівник.
В окупованому Маріуполі поряд із пересувними пунктами видачі гуманітарки завжди курсував автомобіль з телевізором, з якого лилася російська пропаганда. Йшлося про те, що російські війська «звільняють» місто від «нацистів». У мене не вкладалося в голові, як можна так цинічно брехати: вбивати людей, знищувати місто – і розповідати, що вони все це роблять для нашого ж добра».
У ЛЮДЕЙ ПОРАНЕНІ ДУШІ. І БОЛІТИМУТЬ ВОНИ ЩЕ ДОВГО
Допомогли Данилові з батьком евакуюватися до Вінниці волонтери. Це було дуже небезпечно, але вони пройшли блокпости та фільтрацію. У них навіть і думки не було прийняти інше рішення.
На даний час Данило навчається у Вінницькому національному медичному університеті ім. М. І. Пирогова. У Маріуполі залишилися родичі. Хлопець вірить, що настане день, коли Збройні Сили України звільнять рідне місто і він повернеться додому.
Катерина Матко, Кіровоградська область
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS