У гості до спеціального проєкту «Навколо книги» завітала відома дитяча письменниця Марина Павленко. Незважаючи на статус, вона продовжує жити в Умані, де викладає в місцевому університеті і керує літературним об’єднанням. Її найвідоміші твори – «Як дожити до ста», «Півтора бажання», «Домовичок із палітрою», «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських», “Миколчині історії”, “Моя класнюча дівчинка”, “Щоденник закоханої ідіотки”, “Василина і трипільський слід”. Як сама авторка класифікує жанр, в якому працює?
«Більшість книжок в мене базується на справжній нашій українській історії. Про Трипілля я писала, опираючись на найновіші історичні дослідження. В інших творах в мене історія, звичайно, охудожнена, яка не опирається на документи. Я завжди намагаюся вибирати історичні обставини. Що могло бути? Куди могла піти дитина? Куди вона могла завернути і поїхати? Що далі сталося з тим платтям? І разом з тим показати оцей внутрішній світ, який, можливо, не завжди точно відображає ту реальну героїню», – відповідає вона.
Марина згодна з думкою про те, що іноді художньо описана історія може більше передати атмосферу тих подій, ніж просто читати найдокументальніші описи, що в такому-то році в кількості таких-то солдат пішли туди з військом і так далі.
«Коли ти безпосередньо читаєш художній твір, то навіть якщо там не все достовірно 100%, ти просто пережив той бій, цю ситуацію. І це теж важливо. Якщо ти зацікавишся більше, ти просто підеш і ще в джерелах покопаєшся», – пояснює Марина Павленко.
Також письменницю цікавлять питання психології. Стосунки в сім’ї, любов до себе, любов як западання, страхи, перемоги, дружба, власні кордони, долання перешкод, як вчитися на помилках.
«Я зараз схильна більше заглиблюватися у внутрішнє «я», в нашу внутрішню травму, бо вона мені якось зараз дуже болить. Намагаюся іноді собі уловити голос своїх родичів з 1933 року, коли я тягнусь за якимось шматком їжі, яке вже мені не лізе, але я руку за ним тягну, адже він лежить тут безкоштовно, як він може лежати?», – зізнається гостя.
Вона говорить, що в минулі роки любов до себе асоціювалося з егоїзмом, і тільки тепер стали помічати, що вислів «Полюби ближнього свого як себе самого», насправді, про себе самого, що ти маєш апріорі спочатку любити себе.
«До речі, коли ми не любимо себе, ми не маємо своїх кордонів і ліземо через чужі, через городи, через межу, як у нас в селі казали. Але тут йдеться про те, що ці всі моменти, які активно постали в щоденнику «Закоханої ідіотки», вже постали і в наступному романі, угоду щодо якого я вже підписую на днях. Там дуже багато про це. І про те, щоб жити своє життя, а не чуже, нав’язане кимось, за чужими сценаріями родовими. Спитати себе, що ти хочеш в цьому житті? Може, ти хочеш те, те, те? А може не пізно для цього? Бо така ментальність травмованого попереднього покоління, це вже після 30-ти пізно. Мовляв, вже повзти потрошечки туди, привикати до землі. Моїй героїні в останньому романі 95 років, і вона вже давно похоронила себе. Насправді, поки ти живий, ще нічого не втрачено», – наголошує авторка.
