Ми познайомилися з Дмитром Муранцевим в Ужгороді. Тут, на заході України, він став актором Донецького академічного драматичного театру міста Маріуполь, що відродився в екзилі. Розмова, яку ви читаєте, була сповнена юнацького максималізму, державницьких поглядів, сліз, роздумів і однозначної та непоборної віри в Захисників та Захисниць України. Це інтерв’ю – про українця з Донеччини, якому пощастило вижити 16 березня 2022 року під час авіабомбардування збройними силами російської федерації будівлі драмтеатру в Маріуполі. Того самого драмтеатру, по обидва боки якого був напис «ДЕТИ», що його було видно навіть із космосу.
“Я ФОРМУВАВСЯ В РЕАЛІЯХ ВІЙНИ“
«Мені тринадцятий минало», – цитуючи слова Тараса Шевченка, каже Дмитро про події 2014 року, коли росія вторглася на територію суверенної України. Він жив із сім’єю у Харцизьку – невеликому місті поблизу Донецька. Хлопець пригадує, що «тоді нічого не розумів, але вперше стало цікаво слухати дорослих». Погляди Дмитрових рідних розділилися: мама підтримувала Майдан, називала «Беркут» та експрезидента-втікача Януковича злочинцями. Бабуся ж вірила кремлівській пропаганді й запевняла, що на Майдані люди їдять наколоті апельсини й п’ють узвар із наркотиками.
Спочатку у будівлі Різнопрофільного ліцею № 2, де навчався Дмитро, провели «референдум» щодо проголошення незалежності так званої «ДНР».
«Тоді кожен алкаш, двієчник, наркоман звідкись узяв зброю і почав підтримувати «ДНР» та «Новоросію». А у нас при Януковичі навіть призову не було, то які танки в шахтах? Згодом з’явилися кадирівці й почали віджимати майно, нерухомість. Як у грі GTA – викидали людей із машин, сідали в них і їхали». Після цього хлопець із рідними швидко засвоїли правила виживання під час обстрілів: «Треба лягати в коридорі, відкривати рот і закривати очі та вуха».
Вижити вдавалося не всім: «У 2014 році від обстрілів загинув мій однокласник. Він не сидів у підвалі, а гуляв із дівчиною. Прилетіло біля житлового будинку, і все. Нам було по 14. Тоді я подорослішав. Війна для мене з дитинства. Я формувався у реаліях війни».
“СКАЗАВ МАМІ, ЩО ХОЧУ В УКРАЇНУ“
Інтерес до невикривленої пропагандою історії України та зокрема її східних областей посіяла мама: «Завдяки мамі у мене виховання україноцентричне – нетипове для того регіону. Мама в мене дуже смілива. Для мене вона аргумент і уособлення того, чому Донеччина – це Україна. Бо там моя мама».
Змалку Дмитро бував у бабусі в Таганрозі – українськомовному регіоні, що увійшов до складу Російської РФСР у 1924 році – та дивувався, що він приїхав із України й говорить російською, а вона живе в росії і розмовляє з ним українською.
«Я з дитинства чув від батька: «Ти ж нащадок донських козаків!» та «Для росіян ти ніколи не будеш росіянином, ти будеш хохлом». Я ще в шкільні роки розумів: українство на наших землях знищила росія. Нам насильно нав’язували чужу мову, культуру, світогляд і навіть прізвища! Я дуже топлю за те, що Донеччина, Слобожанщина – це настільки справжня Україна! А мова наша не закінчується на Донбасі».
Під час російської окупації Дмитрова родина зв’язків із Україною не розривала: вони принципово не оформлюють документів невизнаної псевдодержави «ДНР» та мають українські паспорти. Точніше, сучасні ID-карти. «Я остання людина в сім’ї, у кого був паперовий паспорт. При цьому, на відміну від рідних, я жив у Маріуполі – на підконтрольній Україні території», – ділиться хлопець.
Він старанно вчився у школі та єдиний в усій «республіці» склав іспит із математики на максимальні 200 балів. «Деенерівські» університети самі до мене зверталися і запрошували на навчання. У Донецьку нам казали, що вступити звідти в Україну неможливо, що ніхто нас не прийме з документами із окупації, що не існує освітніх програм для допомоги людям із непідконтрольних територій, тому єдиний варіант вчитися – на росії чи в «ДНР». Це все була брехня. Я сказав мамі, що хочу в Україну. І почав гуглити, як вступити з окупованої території в український виш, почав готуватися до вступу в Маріупольський коледж мистецтв. Заочно складав ДПА, ЗНО».
«У 2018 році я сказав мамі, що переходжу на українську. Відтоді ми говоримо лише державною мовою. Зараз у нас сім’я українськомовна. Брат перейшов на українську після 24 лютого. Тато ні, але ніколи мені не перешкоджав. Зараз у Донецьку говорити українською небезпечно. За це просто уб’ють».
Хлопцеві вдалося вступити до Маріуполя. Там він побачив зовсім інше життя: місто активно розвивалося, приймало іноземних туристів, мало високий рівень доходів та комфортні умови.
«Я казав рідним: усе продавайте, давайте до мене в Маріуполь. А зараз я не знаю, що краще».
“Я ПОМІТИВ, ЩО ЩОСЬ НЕ ТЕ, КОЛИ ЛЮДИ ПОЧАЛИ ЗБИРАТИ ДОЩОВУ ВОДУ“
На момент повномасштабного вторгнення в Україну Дмитро вчився на 3 курсі Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв, жив у гуртожитку. Вночі з 23-го на 24 лютого він із товаришем Сергієм сиділи й очікували на заяву президента США Джо Байдена щодо визнання президентом російської федерації владіміром путіним територій так званих «ЛНР/ДНР» у межах Луганської та Донецької областей. Батько написав Дмитрові повідомлення з проханням їхати подалі за першої нагоди.
«Я заспокоював його, що не може росія бути настільки божевільною, щоб напасти. Це ж буде повна ізоляція. Вони не можуть бути настільки тупими».
Над ранок Сергій стукав у двері кімнати Дмитра: «Діма, почалося! Війна почалася». Хлопці почали гортати повідомлення у соцмережах. Підійшли до вікна і зо пів години стояли і мовчки споглядали, як люди в паніці біжать до банкоматів знімати готівку.
Перші дні повномасштабної війни для Дмитра минули швидко, в хаосі й водночас на ентузіазмі. Та хлопець був певен: ми не здамо Маріуполь. Спершу Діма без успіху намагався зняти готівку за номером телефона, бо настільки звик до безконтактної оплати, що загубив усі фізичні банківські картки. Тоді шукав магазин, де можна було б розрахуватися безготівково, й на усі гроші (а їх у студента було всього 1000 гривень) накупив пельменів, на яких і прожив перший тиждень. У той час люди у вільних частинах міста, а з ними й Дмитро, активно включилися у волонтерство. Черги для здачі крові були такими, що навіть не в усіх охочих її приймали через надлишок запасів. Також хлопець багато часу витрачав на спілкування з росіянами у соцмережах: надсилав їм фото тіл та документів убитих солдатів та просив забиратися геть з нашої землі, виходити на акції протесту тощо. А потім зникло світло.
«У такому екстазі я й не помітив, як ми дожилися до того, що світла, води, опалення немає і постійно глушать зв’язок. Я вже почав спати одягнений на підлозі. Ліжко підняв і поставив вертикально до вікна, щоб не поранило осколками. Потім ми всі переїхали на перший поверх, почали спати у коридорах за правилом двох стін. Я помітив, що щось не те, коли люди почали збирати дощову воду».
Чим більше минало часу, тим гіршою ставала ситуація. Доводилося під обстрілами стояти у довжелезних чергах по воду та їжу. Якщо спочатку мародерство дивувало та обурювало, то зараз люди стояли в чергах навіть для того, аби роздобути щось корисне в розграбованих магазинах.
«Але в чергах ми стояли. Черга була такою важливою! Ми стояли, навіть коли вже прилітало зовсім поруч».
Доволі швидко атмосфера, за оцінками Дмитра, змінилася з натхненного піднесення і жартів на дикунство. Хлопець пригадує, що один із акторів драмтеатру, який із сім’єю жив та ховався в тому ж гуртожитку, спав із ножем, аби у разі потреби захистити себе та близьких.
«Так було до 5 березня. Тоді вперше над гуртожитком дуже низько пролетів літак. Я прокинувся від того, що впав – мене від цього літака підкинуло. Тоді ніхто не кричав. Ми лише один на одного глянули і подумки попрощалися. І лягли спати».
“УСІ ЙШЛИ В ДРАМТЕАТР, БО СПОДІВАЛИСЯ НА ЕВАКУАЦІЮ. ТАМ НЕ БУЛО ВИДНО НІ ПІДЛОГИ, НІ СТІН – ТІЛЬКИ ЛЮДИ“
«Чому всі йшли в драмтеатр? Люди сподівалися на можливу евакуацію. Мав бути «зелений коридор» від драмтеатру до Запоріжжя. Я побіг на околицю міста за своєю дівчиною Лізою та її мамою тьотею Оксаною. Ліза стояла у черзі за борошном уся біла від нього. Воно нам не було потрібне. Але від розпачу і розгубленості вона готова була брати, що дають. Потім пішки під обстрілами ми добиралися до театру. То була рулетка: обстріли були такі щільні, що дійти і вижити було справжнім везінням».
Вони прийшли до будівлі драмтеатру. Ще донедавна у Дмитра були тут пари, тут же він познайомився з Лізою і привів її на перше побачення теж сюди. Якимось дивом під стінами драмтеатру вдалося зловити зв’язок. Тоді Дмитро з Лізою записали відеоповідомлення, яке розіслали усім рідним, близьким та знайомим. Повідомили, що центр Маріуполя горить, а вони у сховищі драмтеатру чекатимуть на «зелений коридор». Більше з 5-го до 16 березня на зв’язок вони не виходили.
«У театрі не було нічого видно, крім людей. Там було стільки родин! Усі сварилися, билися за кожен куточок. Не видно ні підлоги, ні стін – тільки люди й тварини. Всі чекали на евакуацію. Але коли ми зрозуміли, що тут надовго, почали робити перепис населення: вказували прізвище, адресу, де жили. Після першого перепису було 1200 людей. Але люди приходили і приходили».
У підвалі в окремому приміщенні жили деякі працівники театру. Вони, зі слів Дмитра, виконували функції адміністрації цієї «рукавички». Дмитро каже, на відео з акторами, що готуються до нового театрального сезону в окупованому місті, тих, із ким перетинався у драмтеатрі, не бачив.
«Мені здається, стати колаборантом після драмтеатру – це пік дебілізму. Після пережитого в театрі не можна бути проросійським».
Поволі жителі драмтеатру розподіляли обов’язки й облаштовували побут. Хтось добував їжу, хтось шукав дрова, хтось ходив по воду, хтось готував, хтось щось вантажив.
«У нас там була медсестра, польова кухня, волонтери. Ми виходили на вилазки у місто в пошуках води та їжі. Їли багато чипсів – вони не псуються, жирні та калорійні, а ще їх не треба готувати. Якщо ти не літня людина, то буде дивно, якщо ти не допомагаєш. Там допомагали всі. Українські військові привозили зі своїх запасів їжу, акумулятори. Вони про нас знали, приїжджали в цивільному транспорті і всередину ніколи не заходили. Вони були біля входу, розповідали новини, вивантажували продовольство і їхали на позиції».
У якийсь із днів неподалік театру розбомбили коледж, у якому навчався Дмитро. Хлопець із товаришем пішли туди в надії знайти ліхтарі або хоч щось корисне.
«Я провчився там три роки, знав майже кожен куточок і дивився на зруйновані вщент коридори: ніби й упізнаєш ці місця, а ніби й усе інакше. Руйнується твоя реальність. Ось ти стоїш у коридорі, де були твої вчителі, студенти, а навколо все мертве, тільки спогади. І ти. Живий. Я коли вчився, то так переймався, що на фортепіано погано граю. У той момент зрозумів, наскільки ці проблеми були мізерними та смішними…»
За кілька днів Діма, Ліза та її мама розділили обов’язки й між собою. Тьотя Оксана йшла в чергу, аби зарядити хоч один телефон бодай до 5%. Через те, що до одного джерела живлення було приєднано з десяток подовжувачів та трійників, ґаджети заряджалися вкрай повільно. Ліза вистоювала по 5 годин у чергах за їжею. Її видавали на головному вході, де ще кілька тижнів тому вішали верхній одяг відвідувачі театру. Дмитро ходив у буквальному сенсі варити воду. Кип’ятив її: якщо пощастить, то кидав у неї щось із продуктів, аби зварити, а ні, то робив чай. В останні дні до драмтеатру привезли дуже багато замороженої риби, яку кожен охочий міг собі приготувати.
9 березня черга за водою в Маріуполі. Фото з телеграм-каналу Мариуполь сейчас 
9 березня. Люди набирають воду з водопровідних труб. ФОто з каналу Мариуполь сейчас
“ЧОМУ І ДЛЯ ЧОГО Я ВИЖИВ? КОМУ Я ЗА ЦЕ ВИНЕН І ЩО ТЕПЕР МАЮ ЗРОБИТИ? ДОСІ НЕ ВІРЮ, ЩО ЦЕ СТАЛОСЯ ЗІ МНОЮ“
Коли волонтери зрозуміли, що «зеленого коридору» не буде, перед драмтеатром зробили величезний напис «ДЕТИ». Супутникові знімки підтверджують: напис можна було розгледіти з космосу.
«Я думав, що сюди не може прилетіти бомба. Тут 2500 людей, немовлята».
Прошу Дмитра розповісти про злощасний ранок, коли на будівлю скинули дві авіабомби… Деякий час Дмитро мовчить. Пауза дещо затягується, хлопець робить над собою зусилля і вимовляє:
«Близько 10-ї ранку ми з Лізою снідали вареною рибою. Вона її ненавидить. Я не примхливий до їжі, але без солі воно просто неїстівне. Це було на смак жахливо. Я запропонував іти нагору мити руки. Вона чомусь мене зупиняє. Вона просто мене зупиняє: «Давай доїмо цю рибу». Я здивувався і кажу: «Давай».
Ми їмо, а там стільки людей, діти бігають – це вже буденність. І «прилітає». І «прилітає» бомба. Це настільки… Цього часу настільки достатньо, щоб про все подумати. Будівля тремтіла так довго, мені здавалося. Воно було години три за відчуттями. А насправді кілька секунд. Я абсолютно все згадав за своє життя. Пройшов стадії від заперечення до прийняття за ці секунди. Ми ж там дні рахували – шкрябали на стіні. Я дивився на неї. Думав: неможливо, що це ВСЕ. Найбільше ми боялися померти в муках. Ми хотіли померти швидко.
Всередині піднялася пилюка, неможливо було дихати. Всі були білі. Ми чули, як сиплеться будівля: бух! бух! Я думав, це з «Градів» стріляють. А це драмтеатр сипався. У мене був ступор. Ми жили біля стіни у ніші, люди пробігали повз. Ми мовчки сидимо, дивимося на все з цими брудними від риби руками. До тями мене привів запах гару і диму. Якщо театр завалило, то ми помиратимемо в муках повільно.
Я вибіг глянути, що відбувається. Побачив, що біля сходів є боковий вихід на вулицю. Повернувся, взяв ноутбук і документи. Ліза взяла кота, документи і маму. І ланцюжком до нас доходить фраза: «Драму немає».
Я вибіг на вулицю у піжамі Людини-павука. Раніше там, біля театру, був зелений газон, а зараз з-під білого покрову стирчали дерева – усе засипало пилом. На білому дуже видно було кров. Враження, ніби ти помер і кудись потрапив. А погляд піднімаю – будівлі всі розбиті. Я чув крики весь час, але не розумів, якою мовою і про що кричать. Я не пам’ятаю жодного слова. Я повертаюся, а там гори з уламків каміння. І під цими горами кричать люди. ЖИВІ люди! Вони кричали: «Ми тут». Просили допомогти, врятувати…
Ми чули звук літака. Цей п…с – він літав і дивився на це. Дивився, як люди намагалися втекти, допомагали врятуватися іншим, як діти шукали батьків, а батьки – дітей… Ліза просто стоїть і кричить: «Аааааа!!! Я хочу, щоб ти здох, путін!!!»
Потім Ліза питала, що робити, куди йти. Говорила, що ми помремо. Я в ступорі стояв. Це ж я їх туди привів і ще всіх підбадьорював! Я казав, що ми поїдемо «зеленим коридором»! Це я їх туди привів! А тепер я не можу сказати, що буде «коридор», уже немає драмтеатру. Всі близькі знали, що я там. І тепер вони побачать новину, що більшість там загинула: яка імовірність, що я живий? Що з ними буде?
А потім я знову почув літак. Ми лягли, як тоді, у дитинстві, в 2014 році: я закрив вуха, відкрив рота. Я думав: «Цікаво, як там зараз моя мама, ми ж з нею так само лягали. В мене ось театр впав». І я розумію, про що люди перед смертю завжди будуть думати. Про дитинство і про маму. Чому я на газон зелений так увагу звернув і згадав зараз? Бо він мені дитинство нагадував, коли все було зелене і безтурботне».
Дмитро, Ліза з котом і пані Оксана бігли зруйнованим Маріуполем в надії вибратися з міста. Зловили авто і доїхали в окуповане на той момент село Мелекіне. Звідти хлопець зв’язався із мамою і розповів, що драмтеатру немає, але він живий.
«Це найжахливіший злочин… Стільки людей!.. Чому я вижив? Для чого я вижив? Кому я тепер винен за те, що я вижив і що я маю зробити? Мені досі не віриться, що це сталося зі мною».
“МОЖЕ, ТИ ПОМЕР У ДРАМТЕАТРІ І ЗАРАЗ ПОТРАПИВ У РАЙ?“
Коли Дмитро з дівчатами виїжджав із Маріуполя, то розумів, що його прописка у тимчасово окупованому Харцизьку може створити чималі проблеми. Спочатку паспорт під одягом ховала Ліза. На одному з блокпостів після перевірки та допиту Дмитра росіяни наказали, аби підійшла його дівчина.
«Дяка Богові, прийшла її мама, а не Ліза. І той гигикає: «А ета шо, твая дєвушка?» Ні, кажу, це теща. Він розпитував її про те, як мене звати, де я народився. Я був здивований, що вона все знає і вірно відповідає на питання. Це було дуже ризиковано».
Після цього у полі Діма з Лізою порвали на дрібні шматочки його паспорт-книжечку. Жартує, що зі сторони це виглядало так, ніби вони годували голубів.
«Добре, що я актор. Бо 15 разів на кожному ворожому блокпості доводилося вигадувати нову переконливу історію, чому у мене немає паперового паспорта. Я брехав, що прописаний у Маріуполі. Потім я додумався витягти студентський квиток і показувати, що я студент денної форми навчання у Маріуполі».
***
Зараз Ліза з мамою у Німеччині. Дмитра ж запросила його викладачка Людмила Колосович продовжити свій шлях у колективі маріупольського драмтеатру, який відродився в Ужгороді. Тут він грає у виставі «Крик нації» про життя та долю українського поета Василя Стуса, закатованого совєцькою владою.
«Коли мені запропонували участь у проєкті про Стуса, я подумав: «Вау, та це ж просто я! Я теж розмовляв українською у Донецьку». Зараз я в шоці, що в мене є офіційна трудова книжка і зарплата в театрі. Не розраховував, що працюватиму з майстрами сцени. Я планував працювати у маріупольському драмтеатрі, але мав великі сумніви. Зараз розумію, що бути в цьому складі театру мені за честь».
Хлопець каже, що тоді, навесні, впоратися із пережитим допомогло те, що він не аналізував подій, які відбулися у драмтеатрі Маріуполя. Він постійно був чимось зайнятий і намагався впорядкувати життя на новому місці, а тоді активно взявся до репетицій нової вистави. Зараз Дмитро мріє бути причетним до того, як у Донецьку знесуть пам’ятник Леніну.
«Нещодавно в телефонній розмові я розповідав Лізі про якісь успіхи, і вона сказала: «Може, ти помер у драмтеатрі і зараз потрапив у рай?» Зізнатися, ця думка зі мною ще з 3 квітня, коли я прокинувся у будинку свого родича в Коломиї, де гостював деякий час. Знаєте, трохи пізніше, коли ми сиділи в центрі Ужгорода з журналістом The New York Times, я зловив себе на думці, що тут все працює, грають вуличні музиканти, триває життя, і подумав: може, я тоді й дійсно помер?»
Ксенія Шокіна, Ужгород
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
