«Пам’ять можна нав’язувати. Є політика пам’яті і політика її забування. Ми люди того віку, що прекрасно пам’ятаємо – пам’ять про Голодомор була офіційно заборонена. Розстріляне відродження офіційно теж заборонено. Ми не згадували тих письменників, поетів, кінематографістів. Події в української історії свідомо викреслювались з нашої історії і культури. І це політичний процес», – відмітила докторка філософських наук, професорка кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Кривда під час дискусійної панелі «Колективна пам’ять в Україні — хто, як та навіщо з нею працює?» в Українському кризовому медіа-центрі.
Вона відкреслила, що пам’ять – завжди актуальний феномен. Вона формується не для минулого, не для попілу, а для вогню. Вона нам потрібна щоб формувати майбутнє. Консолідуючий заряд отих матеріальних носіїв, які навколо нас – книг, картин, бібліотек, меморіалів – і визначає візію майбутнього. Вона виглядає як проговорена, прописана, створена в культурних артефактах культурна пам’ять.
В якості прикладу роботи з колективною пам’яттю вчена навела одне з перших рішень Європейського Союзу.
«Як тільки Союз зібрався, вирішили синхронізувати підручники історії в усіх країнах. Всі розуміють, що під час Другої світової війни європейські країни були по різни сторони барикад. Створення більш-менш спільного погляду на історію – цемент, який мав з’єднати Європейський Союз», – зазначила Наталія Кривда.
