За своєю суттю люди складаються з льоду та полум’я. Поєднати їх неможливо. Можна лише переходити з одного стану в іншій. Коли обставини змушують це робити, ми, як сталевий клинок, нерідко отримуємо неймовірну силу. Це одне з пояснень того, чому українці у війні такі незламні.
Наталя Ал Баз до 24 лютого жила в передмісті Харкова – селі Циркуни. Від нього до центру мегаполіса близько 17 кілометрів. До повномасштабної війни в Україні жінка мешкала з чоловіком та донькою у власному будинку, керувала магазином діджитал-товарів та насолоджувалась життям в улюбленому місті. Каже, до останнього не вірила, що війна сягне таких масштабів, і навіть переконувала друзів, що все буде добре.
«Циркуни одними з перших прийняли удар на себе. Близько 5-ї ранку чули гул літаків над головою, вибухи поблизу, зникло світло і телефонний зв’язок. Наш будинок опалювався котлом, тому вже охолов. Бензину в автівці не було, готівки та продуктів також. Чоловік поїхав у місто, щоб купити пальне та зняти гроші», – пригадує жінка.
Після кількагодинних черг він повертався додому через кільцеву дорогу, але його не пропустили українські військові – село було вже окуповане. Тоді чоловік вирішив об’їжджати полями і дорогою ледь розминувся з російським танком, але додому все-таки дістався.
В окупованому селі родина лишалася майже тиждень. Жили в будинку навіть під час вибухів, бо підвалу в домі немає, а погреб не пристосований для перебування в ньому. Вдома доїдали продукти, які лишилися, і мінялися з місцевими жителями: чоловіку в перший день вдалося купити 6 кілограмів ковбас і сардельок, які не встигли доїхати до магазинів.
«Продукти в найближчому магазині не продавали – тільки горілку та цигарки. Так чоловік разом із цим набором придбав близько 10 упаковок круп, якими харчувались весь час. Ще один магазин був біля траси, там були продукти і черга з місцевих жителів, але навпроти стояв російський танк. Їхати туди ми не ризикнули – і недарма, бо окупанти згодом почали відбирати авто», – додає Наталя.
Сім’я разом із неповнолітнім братом чоловіка, який перед вторгненням приїхав у гості, жила в кімнаті, яка краще зберігала тепло. Грілись каструлями з окропом – максимальна температура повітря сягала плюс 13-15 градусів завдяки випаровуванням, але було дуже волого.
У ніч на 1 березня десь поруч пролунав дуже потужний вибух. Будинок Наталі задрижав, у кімнаті, вікна якої виходять на інший бік вулиці, з’явилось яскраве світло, наче від спалаху фотоапарата. Тоді родина вирішила спробувати їхати. Ще одним аргументом стала інформація, що українські військові відтіснили окупантів в сторону Руських Тишків, тому можна було спробувати. До цього така думка здавалась фантастикою, згадує жінка.
«Донька лякалася вибухів і попросила навчити її молитися. Ввечері, перед свічкою, ми вчили молитву і старалися лягти раніше, щоб спати більше і менше хвилюватись. Я її заспокоювала, що навколо нас є велике серденько любові, яке, як купол, нас оберігає, тож з нами все буде добре», – каже Наталя.
Коли виїздили, документів родина з собою майже не взяла. Прихопили теплу піжаму, спортивний костюм, інструменти, намети і спальники, а також пса та кота. Для сусідів частково розібрали паркан, щоб вони могли набирати воду з колонки в їхньому дворі. Вирішили їхати через російський блокпост, бо інших варіантів не було. Дорогою зустрічали жителів Циркунів, які радили взяти білі ганчірки на машину або одяг – щоб окупанти не розстріляли одразу. Ніхто з місцевих не вірив, що вдасться виїхати, з жахом згадує Наталя: машина з низькою посадкою, тому проїхати через весняну багнюку складно. Коли під’їхали до блокпоста, чоловік взяв цигарки та горілку й пішов спробувати домовитися з окупантами, щоб пропустили. Дружині сказав сісти за кермо і, якщо він не повернеться, їхати назад додому без нього. Родині пощастило: на блокпосту нікого не було – тільки розбитий БТР окупантів. Далі вони рушили через 17-те кладовище, на Білгородське, нині Харківське шосе з обірваними дротами, дорогою через Лісопарк, проспект Науки і через Холодну Гору на Пісочин. Наступного дня знайомі розповідали, як їхні знайомі намагались виїхати таким же маршрутом повз російський блокпост – авто розстріляли.
«Перед виїздом із Циркунів мені наснився сон. Наче ми з родиною їдемо по спустошеному проспекту Науки, де немає машин, не працюють світлофори, і ми наче проскакуємо через усі перехрестя. 1 березня сон став реальністю», – каже жінка.
Спершу родина приїхала до друзів на хутір. Вони планували оселити Наталю у своєму будинку, який нещодавно придбали поруч із дачею, але в ньому не працювала піч, тому приблизно тиждень довелось жити учотирьох в маленькій літній кухні. Місцеві порадили подивитись покинуті будинки – на хуторі в Богодухівському районі було багато хат без жителів. Знайшли одну зі світлом і піччю, вирішили оселитись тут. Пізніше пробували дізнатись щось про власника хатини, але на будинок більш ніж сторічної давності просто немає документів, як і самих власників, каже Наталя. Раніше тут було велике село – до 280 хат. До війни тут жили тільки в чотирьох хатах, а зараз – у близько 20 будинках. І уже з посмішкою жінка додає: не проблема, що будинок не оформлений, – головне, щоб не під окупацією і постійними обстрілами.
У хатині є кімната, кухня і невелика веранда – вся площа до 35 квадратних метрів. У помешканні уже був газовий балон, ліжко зібрали з дверей і дощок. Знайшли килими, навели лад, каже Наталя. Але почала диміти піч, а хату навесні треба було ще опалювати. З цього й почався ремонт, бо довелось повністю розбирати і заново збирати піч. Як говорить нова господиня, далі хотілось навести кардинальний затишок – повністю переробити будинок «під себе».
«Спершу пофарбувала побілені стіни, від яких на одязі лишались сліди. Наступною стала стара шафа, яку знайшли у сусідньому давно покинутому будинку з вибитими вікнами і дверима. Її розібрали і занесли до хати», – розказує жінка.
Поступово вона знаходила старі речі – полички, стільці, які переробляла у вінтажному стилі: фарбувала білою фарбою і робила естетичні затирання. Згодом нові господарі придбали мультиварку і забрали мікрохвильову піч із офісу. Знадобились всі креативні навички, оскільки з дитинства займалась творчістю. До того ж раніше працювала арт-менеджером у нічному клубі, робила декорації, створювала образи та костюми для виступів та вечірок.
Коли потепліло, родина завела кіз, оскільки під час окупації стало зрозуміло, що своє господарство може врятувати від голоду. Наталя називає це логічним рішенням, бо можна мати власне молоко та м’ясо. Думки про господарство та виготовлення еко-продуктів були ще до повномасштабної війни, пригадує жінка, але через офісне життя це була більше фантазія. Спершу брали кіз разом із козенятами, потім почали розбиратись у породах і самотужки робити домашній сир для себе та родичів. Зараз у господарстві Наталі шість дійних кіз та ще більше козенят.
Іще одним новим етапом став город, який жінка жартома називає менш успішною спробою. Від хутора до найближчого магазину – 7 кілометрів, тому з продуктами допомагають добрі сусіди: приносять огірки, помідори, кабачки, надихають консервувати.
Всі експерименти з господарством і ремонтом Наталя почала викладати в соцмережах. Сторінки в ТікТоці та Інстаграмі, а також канал у Телеграмі назвала символічно – «Естетика хутора». Зараз підписники постійно присилають жінці елементи декору та приємні подарунки. Каже, що бажання пробувати нове у неї з’явилося після усвідомлення, що могли й не виїхати з окупації. До слова, вже після переїзду на хутір Наталя з чоловіком Євгеном офіційно зареєстрували шлюб – до війни мріяли про пишне весілля.
«Не варто відкладати життя на потім. Багато хто вважає, що може повернутись додому, що треба перечекати. Я від початку не хотіла їхати за кордон, бо вже мала досвід проживання в іншій країні. Тому я розуміла різницю менталітетів і не розглядала варіант їхати далеко від дому. Варіант жити на хуторі – максимально складний, але в той же час максимально творчий, де я можу пробувати щось нове», – пояснює жінка.
На питання про плани на майбутнє Наталя відповідає жартома – вижити. Їх будинок у Циркунах частково пошкоджений – навесні в кількох метрах від дому прилітали снаряди: розбило бесідку, вибило вікна в будинку, погнуло броньовані двері. Снаряд також попав у літню кухню – там відпала стіна і немає даху.
14 вересня за більш ніж пів року родина вперше поїхала додому в Циркуни, щоб забрати необхідні речі. Наразі планів повертатись туди немає, але є ідея – розвивати еко-поселення на Харківщині, щоб показати красу місцевих хуторів.
Посилання на соцмережі героїні: linktr.ee/nataliealbaz
Фото для тексту надані героїнею матеріалу
Альона Катіон
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS