Кажуть, 25 років – пік у кар’єрі професійного футболіста. Якщо до цього часу не стати відомим, рахуй, кар’єра не склалася. Інша справа – військова служба. Можна тягнути до пенсії, відраховуючи кожне нове звання, а можна згоріти на підльоті до Сонця.
Дев’ятирічний хлопчина був у захваті від крейсера «Москва»
Дніпровський політолог Владислав Скворцов вивчав історію не лише за підручниками. У липні 2014-го, по закінченні першого курсу, в неповні вісімнадцять він записався до добровольчого батальйону і потрапив в Іловайський котел. А 2019-го, отримавши диплом магістра, став офіцером-контрактником ЗСУ.
20 квітня 2022 року ротний 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Влад Скворцов загинув під Ізюмом, назавжди залишившись 25-річним.
Як і більшість ровесників, наш земляк хотів щасливо прожити цілу вічність і ще трішки. Але довелося йому прожити лишень чверть століття, залишивши яскравий слід не тільки в долях друзів та побратимів, але й у новітній історії України.
Всі хлопчаки хочуть стати героями. Битися як д’Артаньян. Підкорювати океани і гірські вершини. Постійно вчиняти подвиги, як Геракл і Бетмен. Бути непереможними і безстрашними завжди-скрізь. І разом з Брюсом Віллісом рятувати на кіноекрані все людство.
Маленький Влад також мріяв про щось подібне, та не просто мріяв, а й предметно освоював своє майбутнє, цікавився, читав, випитував.
“Влада дуже захоплювала історія. Не тільки історія країн і держав, але й нашої сім’ї”, – розповідає мама Людмила Скворцова. – “Мій дід Михайло Григорович під час Другої світової війни воював на Курській дузі, нагороджений медаллю «За відвагу». Другий дідусь служив артилеристом, також мав якісь нагороди. Прапрадід був офіцером ще царської армії. Син детально розпитував: хто коли воював, чим був нагороджений. Ще дивувався, що ми так погано знаємо історію нашої родини”.
Зрозуміло, цікавила допитливого хлопчину й військова техніка. До сумнозвісного крейсера «Москва» він придивився ще 2005-го.
“Коли ми були в Криму, Владу було дев’ять років, і він дуже хотів потрапити на військовий парад кораблів”, – згадує мама. – “Казав: «Мамо, такого в житті більше не повториться! Ми обов’язково маємо там бути». Із захватом дивився у Севастополі морський парад. Тоді його вразив крейсер «Москва», про озброєння якого знав, здавалося, все – де яка гармата встановлена, де ракети стоять”.
Хто ж знав, що через роки йому доведеться вже не захоплюватися, а посоромлювати російську зброю.
Взагалі цілеспрямованість Влада Скворцова заслуговувала на повагу. В третьому класі пішов і самостійно записався на футбол. Юного спортсмена призначили у воротарі, що досить символічно, адже воротар – «вартовий на воротах». Той самий військовий!
Тренер стверджував, що в хлопця було прекрасне футбольне майбутнє. Звісно, не тільки футбольне.
Майбутню професію “погодив” із мамою
Не можна, втім, стверджувати, що завжди й у всьому Владислав керувався виключно власною думкою. До прикладу, майбутню професію він «погодив» із мамою.
“Він хотів бути військовим, але я була проти”, – відзначає Людмила Скворцова. – “Вважала, що з такою професією сім’ю не прогодувати. Має бути щось більш вагоме і ґрунтовне. Знайшли компроміс – політологія. До ДНУ «на бюджет» Влад вступив без проблем. А вже після першого курсу, нікому не сказавши, пішов воювати. Йому тоді й 18-ти не було”.
Цілеспрямованістю і неординарністю майбутній магістр запам’ятався одразу.
“На другому курсі Влад разом з іншими студентами брав участь у соцопитуваннях”, – розказує викладач Віктор Пащенко. – “Працювати довелося по всій області. Ввечері я їздив по селах і селищах збирати студентів. Коли ж приїхав за групою Влада, виявилося, що він сам пішов на трасу. Рюкзак на спину – й уперед. У цьому він був весь: не чекав біля моря погоди, а діяв, тут і зараз. Після першого курсу записався у добробат, але ми дізналися про це тільки після того, як у деканат прийшов лист подяки”.
Про те, що пішов воювати, Влад Скворцов не сказав навіть батькам. Точніше, сказав, що поїхав до Одеси заробляти гроші. Тільки випадково мама дізналася, що син у Маріуполі.
Додому «Скворець» (позивний Владислава Скворцова) повернувся з обпаленою після Іловайська рукою. Про війну майже нічого не розповідав. Довчився і підписав контракт із ЗСУ.
Чи намагалися батьки відмовити сина зв’язати життя з армією, а, отже, й з війною?
“Я поставилася до цього погано ще в 2014 році”, – відповідає на запитання журналіста «Вечірки» Людмила Скворцова. – “Але ж він нікому нічого не розповідав. У 2019-му проінформував, що йде в похід. Його було неможливо переконати”.
“Розумів, що відмовляти немає сенсу”, – констатує батько Юрій Скворцов. – “Якщо чоловік прийняв рішення, то втілить його обов’язково. Я сам такий впертий. Дуже хотів стати водієм. Мене всі відмовляли, але своєї мети я досягнув”.
Не зупинило Влада навіть його перше й єдине кохання – Ліза, з якою він познайомився рівно за місяць до свого 18-річчя.
Весілля – у найщасливіший день
“З Владом ми познайомилися 29 червня 2014 року на дні народження однокласниці”, – розповідає дружина Ліза Скворцова. – “Ми ровесники, нам тоді було по 17 років. Я вчилася в Любліні, він – у Дніпрі. І Влад якось дуже вдало пожартував. Надзвичайно! Для мене взагалі почуття гумору дуже важливе. Це один із головних показників інтелекту. Щось мене в ньому зачепило. Іскра проскочила”.
Владу також сподобалася красива чарівна дівчина. Але через кілька днів він поїхав до тієї самої «Одеси». Примітно, що закохані спілкувалися дещо старомодно – писали листи. Звісно, по телефону теж розмовляли, але й «почуття на папері» були важливі.
У цих листах назавжди збереглися кохання, юність і наївність закоханого хлопця.
“Я ще жодного разу нікому ніколи не писав листів і зараз почуваюся невпевнено. Але заради тебе готовий жертвувати впевненістю. Адже ти знаєш, як я люблю робити тобі приємно. Є багато речей, в яких ти для мене перша і, я певен, остання!
І це не просто слова на вітер. Якщо станеться якось інакше, я просто перестану себе поважати і буду змушений покинути цей світ, як за кодексом «честі самурая».
Виникає відчуття, ніби 29.06.2014 розпочалося нове життя. Це наштовхує на єдиний вихід – решту життя ми зобов’язані провести разом, тримаючись за руки”, – писав Влад коханій.
Здавалося, так і буде, тим більше що весілля Лізи та Влада було казковим – 18 серпня 2018 року.
“Наше весілля було в Дніпрі 18.08.2018. Красива дата, я її асоціювала з безкінечністю нашого кохання і нашого союзу. Цей день врізався у пам’ять на роки, думаю, скоріше всього, на все життя. Я почувалася найщасливішою дівчиною на планеті, не звертаючи навіть уваги на біль від натирання туфель”, – згадує Ліза Скворцова.
На жаль, в реальності наш відважний земляк повторив долю героя роману любимого ним Ремарка. Щоправда, на відміну під Пауля Боймера, Владислав Скворцов загинув не на Західному, а на Східному фронті.
Український офіцер – це еліта
Сьогодні з упевненістю можна сказати, що політолог Влад Скворцов став суб’єктом історії. Він точно знав, що війна з Росією буде, і навіть називав міста, які в першу чергу зазнають ворожої агресії. Він готувався до цієї повномасштабної війни – ретельно підбираючи надійну амуніцію вдома і виконуючи учбові завдання в армії.
«Скворець» пишався тим, що він офіцер, і вважав, що офіцери – справжня еліта.
“Офіцер завжди має бути підтягнутий, чисто поголений. Солдат ще може собі дозволити певну недбалість, але не офіцер. Це справа честі”, – говорив він дружині.
І, звичайно, важливо, як він воював.
“Коли командира роти поранило, роту прийняв Влад. І командиром він виявився класним. На своєму місці. Вольовим, авторитетним та ініціативним. «Вагнерівці» отримали від них таких звєздюлей, що мама не горюй. Кажуть, що його рота знищила шість танків. Але ранковий ворожий авіаналіт виявився фатальним. Осколок, що попав у шию, погубив нашого героя”, – повідомив учасник АТО Ігор Куликовський.
Загинув Владислав Скворцов 20 квітня. Без батька залишилася п’ятимісячна донька Кіра, народження якої для Влада стало найщасливішим днем його короткого життя.
А для всіх, хто знав дніпровського героя, він назавжди залишиться офіцером честі. Людиною, для якої слово й діло – синоніми. Людиною, яка втілила мрію мільйонів українців у реальність і наблизила нашу майбутню перемогу, дати якої поки не знає ніхто.
Олександр Разумний, Дніпро
17 травня 2022 року