Про те, чи можливо здійснити цей крок, і як війна в Україні змінила у світі ставлення до прав людини, в Олександри Матвійчук запитала головна редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська у спеціальному проєкті УКМЦ «Діалог».
10 грудня український «Центр громадянських свобод» отримав Нобелівську премію миру. На церемонії вручення голова організації, правозахисниця Олександра Матвійчук закликала до створення міжнародного трибуналу для притягнення Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності. Цим світ зможе довести, що верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.
Вручення премії правозахисникам показує, що увага до фокусу прав людини зараз починає набирати вагу. До цього десятиліттями голоси правозахисників не були чутні. А вони давно говорять про те, що держава, яка системно порушує свої власні зобов’язання у сфері прав людини, є загрозою не тільки для своїх громадян. Вона – загроза для цілого регіону.
«І ми це бачили, коли Росія спочатку цілеспрямовано знищувала власне громадянське суспільство, вбивала журналістів, ув’язнювала активістів, розганяла мирні демонстрації, паралельно вела війни, вчиняла воєнні злочини. Як реагували на це розвинені демократії? Продовжували тиснути Путіну руки, збирали бізнес-спільноти, будували «Північний потік». Казали, що права людини, звичайно, важливі, але економіка важливіше. І тут раптом виявляється, що коли забуваєш про права людини, в тебе не буде ні економіки, ні безпеки», – зазначила голова Центру громадянських свобод.
«Путін має сидіти. Десь це зароджується у великих столицях?» – запитала у гості ведуча.
Олександра Матвійчук вважає, що ситуація змінюється на краще. Коли вона у травні вперше покинула Київ і поїхала в адвокаційну поїздку, цього розуміння тоді не побачила. Справедливість не стояла в пріоритеті. Був запит на мир.
«Зараз починає з’являтися розуміння, що справедливість є цінністю, тому що стійкого миру у нашій частині світу без справедливості не буде, – відмітила правозахисниця. – Росія десятиліттями використовувала війну як метод досягнення політичних інтересів, вчиняла воєнні злочини в Чечні, Грузії, Молдові, Сирії, Малі, Лівії – це перелік можна продовжувати. За це вона ніколи не була покарана. Безкарність стала частиною російської культури. Це треба зупинити».
У багатьох виникає питання, яким чином це зробити? Історія доводить: авторитарні режими падають, а їх очільники, які вважали себе недоторканими, опиняються перед судом, якщо не закінчують життя як Гітлер. За словами Олександри Матвійчук, модель того, як має виглядати спеціальний трибунал, розроблена українським урядом. Вона презентована, гнучка до різного моделювання і ґрунтується на тому, що не потрібно чекати закінчення війни, і трибунал треба створювати. Є позитивні сигнали від уряду Нідерландів, які ніби готові хостити його на своїй території.
«Отже, хочу побачити Путіна в Гаазі, і чекаю на це», – підкреслила нобелівська лауреатка.
Тетяна Трощинська поцікавилася тим, шо дає віру в те, що справедливості можна досягнути?
«Розуміння, що всі наші зусилля мають сенс, – відповіла Олександра Матвійчук. – Треба робити те, що робимо. Ми зіштовхнулися з величезною силою, яка нам протистоїть. Вона потужна, проросла в розвинутих демократіях через корупційних політиків, культурні, релігійні, наукові зв’язки, побудову інформаційної мережі».
На її переконання, ця війна має геноцідальний характер. Якщо українці припинять боротися, їх просто не буде. Всі бачать, що відбувається на окупованих територіях. Для того, щоб знищити народ, не обов’язково всіх вбити фізично. Можна просто змінити ідентичність.
Правозахисниця впевнена, що країна йде у правильному напрямку, який відкрили революція гідності і всі ці 8 років, і не має розкоші зупинятися. Так теж не буде, як і з справедливістю – мовляв, закінчиться війна, і почнемо демократичні трансформації. Те, як Україна виглядатиме на момент того, коли виграємо, залежить від того, як ми зараз боремося.
«Українці переконано довели, що люди набагато важливіше за будь-які армії, – поділилася висновком Олександра Матвійчук. – Я це бачила у перші тижні після вторгнення, коли міжнародні організації евакуювали своїх співробітників, і навіть гуманітарні організації забрали їх у більш безпечні місця, наші люди лишилися. То були звичайні люди, які робили надзвичайні речі. Витягали інших людей із завалів, проводили операції без світла і тепла, пробивалися в оточені росіянами міста і містечка з гуманітарною допомогою, підтримували один одного, допомагали вижити. Коли ми стикаємось з такими екзистенційними викликами, починаємо робити те, що робить нас людьми, і це викликає захоплення у всьому світі».
