У видавництві «Тут» вийшла книга Олесі Григор’євої «Хлопець у сталевих черевиках». Про що цей твір і на кого розрахований, письменниця розповіла Ігорю Стамболу у циклі «Навколо книги».
«З одного боку, вона про південь України. Херсонщина, Запоріжжя, конкретно село Самойлівка Верхньорогачицького району. Зараз воно, на жаль, під окупацією, і це трохи болюче питання для мене, бо я ж там бувала підлітком, жила, мене там приймали як рідну доньку. Це як от шматок мене. І це повоєнне Запоріжжя, де мій батько ходив у школу. Я дуже намагалася передати колорит тих місць», – розповіла Олеся.
В цьому їй пощастило. Батько має унікальну пам’ять, детально пригадує все, що з ним відбувалося від трьох років. Коли у літературній школі вона розповіла про ідею написання саме цієї книги, лектор сказав, що на її місці все б відклав і написав цей твір.
«Я дослухалась, і коли я передала татові ці слова, він погодився. Ми з ним склали план і методично займалися. Я за ним записувала, а потім осмислювала цей матеріал. Дивилася, що треба додати, щось шукала ще в інтернеті, розмовляла зі своїми троюрідними сестрами, які звідти, питала прог те, що розповідала їхня бабуся. Їздила в Запоріжжя, ходила тими самими вулицями, якими ходив мій батько. Тільки він ходив на протезах, і я дивувалась, як він проходив такі відстані. Розпитувала стареньких людей, що вони пригадують з того часу, тобто намагалася ввібрати в себе і передати автентику того часу. Чим люди жили, чим вони дихали, що для них було важливим, що було авторитетним», – так письменниця описала технологію створення книги.
З іншого боку, продовжує авторка, «Хлопець у сталевих черевиках» – книга про становлення характеру. Про хлопчика, який отримав сильну травму під час Другої Світової війни, але не хотів здаватися і бути на рівні зі своїми однолітками. Книга про те, скільки він докладав зусиль і фізичних і розумових, щоб догнати своїх однолітків, а в чомусь навіть бути кращим за них.
«Це дуже особиста історія, розказана на тлі подій, що відбувалися на півдні України всередині минулого сторіччя», – підсумувала Олеся Григор’єва.
Тема інклюзивності і безбар’єрності зараз досить поширена в українському суспільстві, хоча, як відмітив ведучий, в нас воно працює як усе. Десь спрацьовує, десь ні.
«Ваш батько є прикладом тієї людини, яка незважаючи на цю бар’єрність, все пройшла і стала ще сильнішою. Як в ті часи йому це вдавалось?», – запитав Ігор Стамбол.
Письменниця пояснила, що тоді у батька було власне авто і він максимально куди міг їздив своєю автівкою. Але для себе вона нерідко фіксує, як в тій чи іншій ситуації він діяв.
«От, скажімо, хочеться піти в зубну клініку і я аналізую, а як би тут піднімався мій батько на другий поверх. Він то може піднятись, так робив, але це надзвичайно незручно. У нас, в мене таке враження, максимально не продумано нічого для людей з інвалідністю. Немає для них туалетів, пандусів, підйому спеціально. І це на кожному кроці. Не треба далеко відходити від дому, щоб зіткнутися з тією неповагою, яку відчувають люди з інвалідністю, – вважає Олеся Григор’єва.
На її погляд, роман «Хлопець у сталевих черевиках» може бути помічним для людей, які отримали інвалідність. У людини після такого може настати глибока депресія, вона може відчувати себе поза соціуму, і така книга це якраз може бути сигналом про те, що життя не закінчилось і людина може досягти в ньому дуже багато.