Найкращий спосіб відірватися від росіян — говорити українською щодня. Так вважає Орися Демська, мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка Національної академії Служби безпеки України, організаторка і перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови. У розмові з журналісткою і медіаменеджеркою Тетяна Трощинська в рамках спеціального проєкту УКМЦ «Погляд глибше» вона пояснила термін «лінгвістична нація», оцінила процес українізації й назвала тих, хто насправді заважає підтримці російської мови з боку української держави. Наводимо ключові тези.
Йдемо в правильному напрямку
У мовному процесі в нас зараз справді є момент повернення чи відкату. Десь він зумовлений певною історією втоми, можливо, воєнної депресії, але десь — також і внутрішньоукраїнською міграцією. До центральної і західної України приїхали мешканці з інших територій, яким ще років 10 тому потрібно було б пройти шлях до своєї української мови. І вони справді приїхали сюди зі своєю російською.
Чехи долали германізацію 100 років, фіни долали шведськомовність 70–80 років, іспанці після арабської гармонізації — 100 років. Ми — на 37-му році незалежності, 12 із яких триває війна. Я вважаю, що в нас ще не така погана динаміка. Просто ми дивимося зсередини. А якщо подивимося збоку, то відразу побачимо, що долаємо той шлях, який проходили інші народи, яким заборонили рідну мову або які були від неї відірвані, а потім до неї поверталися.
Мусимо пам’ятати, що українська мова насправді перемогла, тому що вона посіла локус престижу. Тобто не підворіття, не вулиці, не лайка, а саме локус престижу. Президент розмовляє українською, українська звучить у публічному просторі, англійська — мова міжнародної роботи.
Ми маємо завжди два крила: тих, хто втримав мову тоді, коли цього не можна було робити, коли з цього сміялися, принижували й так далі, і тих, хто повернувся до неї. Власне, у цьому наша сила. Тому в українському суспільстві вже є достатньо людей, які добре розуміють, що українська мова як мова цієї держави, як офіційна мова цієї держави, як мова етносу, який дав назву цій державі, крок за кроком повинна набувати того місця і статусу, які мають аналогічні мови в Європі: польська — у Польщі, чеська — у Чехії, французька — у Франції, німецька — у Німеччині тощо.
Так ми себе сформували
У Європі є три способи вибору титульної мови. Перший — це імперська стратегія, коли імператор або імперський двір визначає, якою мовою говоритиме народ. Так було у британців, росіян, частково французів. Тобто існував імператор, король чи цар, який вирішував, що народ формуватиметься саме так і говоритиме саме цією мовою.
Є так звані старозавітні народи, яких їхня мова тримала навіть тоді, коли вони не мали держави. І, зрештою, є такі, як ми. Певна група людей живе у своєму світі й розмовляє своєю мовою, ототожнюючи себе з такими самими людьми. Той говорить українською, і той говорить українською — отже, ми однакові.
Наступний крок: ми чуємо, що за парканом говорять іншою мовою. Ми себе ідентифікуємо: ми інші, ніж вони. І на третьому рівні приходимо до автентичності: ми українськомовні. Це відрізняє нас від інших. Ми формуємо народ. Ми маємо претензію на власну націю і власну державу.
Іван Котляревський пропонував живе — те, що йде із землі й є джерелом лінгвістичної нації. Бо Григорій Сковорода — це книжна мова, мова освічених людей, яка потім мала би прийти до селян. Але селянин навчався в російській школі, а система освіти була імперською. І це було небезпечно. Надзвичайно інтуїтивно простий люд ототожнив себе з Котляревським, вивчав «Енеїду». Далі з’явився Григорій Квітка-Основ’яненко, а згодом — Тарас Шевченко. Це був великий стратегічний мовний вибір людей, які навіть не усвідомлювали, що роблять стратегічний вибір.
Що з іншими мовами?
На нашому великому фронтирі є дуже багато мов. І ми зазвичай уже думаємо в парадигмі мовної архітектури суспільства, де нагорі — мова політичної нації, спільна мова всіх тих, хто хоче належати до цієї політичної нації.
У нас є співзасновники політичної нації — кримські татари й кримськотатарська мова. Є мова міжнародного спілкування — англійська, яка сигналізує про те, що ми хочемо належати до світу, який розмовляє англійською, і до Європи, бути частиною світу. Далі йдуть мови національних меншин — угорська, словацька, польська, румунська та інші європейські мови.
А де ж тоді місце російської в цій архітектурі? Вони самі собі «допомогли», тому що відмовилися визнати себе національною меншиною. Якщо буде група людей, яка скаже: «Ми — національна меншина», як, скажімо, польська чи угорська національна меншина, тоді держава має створити умови, щоб ця меншина могла забезпечити свої потреби в тих сферах, які визначає законодавство України про національні меншини. І якщо закон каже, що офіційний рівень — це освіта чи сфера публічного доступу, то там має бути офіційна мова. Російська не є офіційною мовою в Україні.
Треба розуміти, що російська мова в Україні відіграє багато ролей: мова колонізації, мова окупації, мова війни, мова злочину, мова «русского міра». Ми пам’ятаємо список вимог, які нам ставили, починаючи зі Стамбула. Там було дев’ять вимог, з яких одна — територіальна, а ще одна — мовна: «відновіть російську». Решта вимог були мілітарними. Тобто вони прирівняли це до мілітарної вимоги.
Проте не слід забувати, що одна з ролей — це російськомовний українець, для якого Україна є великою цінністю, за яку він готовий віддати життя. І в 99 випадках зі 100 цей російськомовний українець є двомовним. Він спокійно розмовляє російською і спокійно — українською. Він не ламає себе, не зрікається себе. Він повноцінний. І для нього Україна також велика цінність, а українська мова — теж цінність. І коли такого українця запитати, яка мова офіційна, він завжди відповість: українська. Яка мова державна? Українська. Яка мова головна? Українська. При тому, що російська може бути мовою родини або першою мовою.
Розмова відбулася в рамках проєкту «Підтримка зміцнення стратегічної комунікації як невід’ємної складової розбудови стійкості в Україні» у партнерстві з PractNet за підтримки Європейського Союзу.