В Українському кризовому медіа-центрі відбулась розмова навколо книги письменниці Ірини Говорухи “Плахта”, присвяченої темі окупації та особистісному виміру сприйняття війни.
Авторка розказала про те, як виникла ідея твору, який повністю відрізняється від жіночого роману – жанру, в якому вона працювала до того.
24 лютого вранці письменниця встала попрацювати над книгою про любов і почула, як летить безпілотник. Тоді відклала роботу, але ненадовго – справжній письменник не може не писати. Це його ковток повітря, який надихає і тримає на цьому світі.
«10 днів я себе опановувала. Ми приїхали до моїх батьків, а це в 60 кілометрах від Києва. Нас було багато, всі жили в одній хаті, і раптом почали пробиватися коротенькі дзвінки і повідомлення від людей з окупованих територій. Запитували, чо ми мовчимо. Потім люди почали вибиратися з Бучі, Ірпеня, стали розказувати, і я зрозуміла, про що я далі буду розказувати – про те, що вони пережили», – згадує Ірина.
Почався збір матеріалу. Бере для себе один напрямок – Бородянка, просить друзів у фейсбуці поділитись, і відразу бачить 50 листів.
«Кожному додзвонююсь, розмовляю, і тут зазнаю такого потужного болю, що передати словами неможливо. Ми їдемо в магазин за концентратом гранатового соку. Його випити не можемо, розбавляємо один до п’яти. Коли розмовляла з людьми, був такий концентрат болю, який не можна було нічим розбавити. Не було інтерв’ю без сліз», – розповідає авторка.
В книзі Ірини Говорухи немає жодної відмітки, що взято з інтернету – все почуто на власні вуха. Жінка зізнається: «Плахта» важка для прочитання, ніхто її не може опанувати за вечір, як було з попередніми книгами авторки.
Книга складається з двох томів. У першому описується Київська область, у другому йдеться про південь і схід країни, де у людей зовсім інший триваліший досвід перебування у війні.
Ірина впевнена, що настане мир, все може повернутися до того рівня, на якому ми були, але ми ніколи не залишимось такими, якими були раніше. Все пережите закарбується в нас дуже глибоко.
«Мені здається, що війна очима жінки страшніше, бо жінки дуже емоційні, – додає вона. – Така висока емпатія, що здається, заболить в когось в залі спина – я відчую. До того ж, за нами діти. Ми бачимо війну і їхніми очима. І якщо дорослі можуть щось логічно пояснити, то у них немає такого досвіду».
Вибір назви письменниця пояснила наступним чином: «Перед сном у неї була традиція. У скрині лежала бабина плахта. Нею ми укривали хворих дітей. Вважалось, що в цій плахті якась оздоровча сила. І коли, лягаючи спати, завжди читала дев’яностий псалом, подумки накривала своїх бійців цією плахтою. Коли я зараз лягаю спати, накриваю країну плахтою, і мені це дає сил».