Оля з Харкова стала для мене випробуванням. Я збирала сили, щоб зустрітися з нею. Бо, як мені сказали, ця молода жінка навіть не може приїхати до центру міста. Вона вважає, що у маршрутках їздять ті, хто не боїться смерті, хто не боїться бути вбитим.
Спочатку я переслала Ользі контактні телефони священика, який вміє виводити людей із посттравматичного стану. Та зустрівшись через декілька днів – у середині липня – побачила перед собою сильну молоду жінку, яка аналізувала ситуацію із математичною точністю та схематично показала мені на піску під ногами, чому вона зважилась виїхати з Харкова. Як та де навколо її п’ятиповерхового будинку в спальному районі рідного міста вкладаються російські ракети.
Ми говорили російською мовою, тож деякі моменти я не перекладатиму як органічні та автентичні. Це вкладається як тренд у реакцію мера Харкова, який у недавній розмові на «Радіо Свобода» визнав, що й не уявляв собі, що його місто «будет так беспощадно обстреливаться российскими войсками».
І я спитала Олю:
– А за що ви тримались так довго?
– Ну, по-перше, це моє місто. Друге – це батьки. Третє – робота. Треба жити! Поки була можливість – працювала віддалено. У нинішній ситуації залишатись без роботи – повне фіаско, тому що заощаджень особливих немає.
Та багато хто знали та розуміли, що напад росії на нашу країну планується. Ті люди, які свого часу переїхали до Харкова з Донецька та Луганська, за тиждень-два до початку подій казали: «Ну, мы такое уже видели, собираемся и уезжаем». У багатьох були зібрані «тривожні» валізи.
Авіанальоти ми якось пережили. Були підготовлені: ніякого заклеювання, вікна відкривати не на провітрювання, а просто залишати відкритими та ставити баклажки з водою… Баклажки злітали, та вікна не вилітали. От і добре. Бо залишитись в морози без шибки – сумнівне задоволення.
У той час багато людей виїхало з міста. А у травні почали повертались – з різних причин. І фінанси закінчились. І за домом скучили. Та повертались, не розуміючи, що реально у місті відбувається.
До того, як тільки чули якусь харківську новину, масово починали телефонувати тим, хто лишився: як справи??? Відповідь була одна: стабільно. З 24 лютого нічого не змінилось. Місто як обстрілювали, так і обстрілюють. Як були щодня постраждалі, так вони і є. Як гинули щодня люди – так і продовжують гинути.
Деякий час, поки друзі залишались у Харкові, ми займались гуманітаркою, допомагали пенсіонерам. У нашому будинку багато літніх людей, віком аж до 91-го. Ті, в кого поїхали діти. Ті, у кого вже не лишилось нікого, тобто дуже самотні люди. Та насправді все це жахливо, і нас тоді мучило одне питання: за що?
– І яка ваша особиста відповідь?
– Ми – поле бою глибокої геополітики. При цьому я маю родичів по той бік війни, які тримаються абсолютно тієї ж точки зору, що й ми, українці. І маю родичів неподалік – там, де вісім років незрозуміло, що відбувається, – у Донецькій області. Які свято вірують, що Харків – це «россия». Я відповідаю: дякую, не треба. Це люди із радянського минулого. Це нездатність людей аналізувати. Тут важливу роль відіграє освіта. Тому що ті, кому зараз менше 20-ти, вже не мають такої освіти, а ті, кому за 40, мали дещо іншу освіту. Тоді були й акценти, й інша риторика. Але ж наше покоління народжене в Україні! Я народилась у незалежній Україні. Тож хто-хто, а ми – справжні українці.
– Кажу, як рефрен: у нас було чудове життя.
– Так. Так. Ми не мали обмежень у пересуванні, у свободі вибору. Я дванадцять років їздила в росію – на Кавказ, до альптаборів. І коли тамтешні друзі та знайомі мені почали розповідати: «Ты не понимаешь, мы сейчас вас освободим, и будет все хорошо!», я відповіла: «Послушайте, я все понимаю. Но – мы вас просили? У нас было все нормально!»
– Адекватність з того боку з’явилась? Хоча би в одній голові?
– Спочатку ніхто не вірив. Мені доводили, що це ми самі себе обстрілюємо, поки я не показала фотографії зруйнованого спального району Харкова, свого району.
Спочатку скинула фотографії з TG-каналу – пишуть: це фейки. Добре, кажу. Дорогою до магазину зробила пару фото з коментарями – це Радіо-street, кажу, п’ять будинків від мого.
І риторика швидко змінилася. Ніхто мені більше не говорив про наше звільнення, але не забували щоранку спитати, як у нас справи. Навіть при тому, що хтось не міняв своєї думки.
– Коли ви вирішили, що треба їхати з міста?
– Для мене вирішальним моментом стало руйнування моєї школи – на відстані трьох будинків від мого. Був «приліт» ракети. Я розмовляла зі своєю вчителькою, яка за кордоном, бо її будинок зруйнований, і вона сказала: «Добре, що у школі нікого не було, бо велись розмови, щоб учителі залишались на чергування». Та, дякувати Богові, нікого у школі тієї ночі не було.
Хоча – ракетні удари були. Стабільно настільки, що ми почали шуткувати, що можна ставити будильники. Бо в один і той же час! О 23-й вмикається сирена, чекаєш хвилину – «прильот». Опівночі спочатку «прильот», потім сирена. І потім ще, приблизно в один час. Три-чотири дні о четвертій, потім декілька днів о третій ранку.
Вранці мені телефонує друг і каже: «Знаєш, куди «прилетіло»?» «Ні, не знаю, та було гучно». «До Храму твоїх знань. Я їхав на роботу і бачив – навчального корпусу просто немає».
Ступор. Питання не в тому, що поруч, близько. У нас невеликий густонаселений мікрорайон. П’ятиповерхівки. Будинок дивиться на будинок. У мікрорайоні два дитсадки і три школи.
За тиждень до того, як «прилетіло» до нашої школи, через дорогу, куди десять хвилин йти, «прилетіло» на подвір’я іншої школи. «Прилітало» на спортмайданчик біля школи – вікна навкруги повилітали. Наразі лише один дитсадок зостався більш-менш цілий.
І ми посиділи з друзями, намалювали квадрат нашого мікрорайону. Ось була школа, ось ще і поруч ще одна. І між цими останніми двома – наш будинок посередині. І виникає питання: куди «прилетить» наступного разу?
– Декілька днів тут, у Запоріжжі, був ритм «прильотів» опівночі та о четвертій ранку.
– Знаю. Мені досі не зрозуміло, як живе ваше місто. Багато хто каже: живете легковажно, не реагуєте на сирени. А ми три місяці жили зовсім без сирен! Орієнтувалися лише на те, що відбувається навкруги.
– Ваше місто сильно зруйноване?
– Знаєте, Харків – дуже чисте місто. Навіть зруйноване, навіть зараз. У Запоріжжі мене дивує, до речі, відсутність елементарних смітничків. У нас вони на кожному кроці.
– І туалети?
– І туалети.
– А у нас тут була війна… з міськими туалетами.
– У нас також.
– У нас парк у центрі міста вирубали заради супермаркету навпроти супермаркету!
– У нас теж була подібна історія з об’їзною дорогою…
Та, між тим, ті, хто приїздив до Харкова до війни, бачили, що місто стає кращим рік від року. І навіть зараз – віддаю належне владі, – у нас чисте місто. Навіть у таких умовах, як війна.
Зруйновано «Дворец труда» – і все, що лежало на дорогах поряд, швидко прибрали, щоб можна було пройти та проїхати. Трапився нічний «приліт» у школу, будівля вздовж дороги – і вже в другій половині дня там можна було проїхати. Тобто, зруйнована школа є, та немає того, що з неї висипалось. Зруйновано панельний будинок, просто випали півтора під’їзда, панелі і все, що за ними, лягли на дорогу – і через два дні все прибране, наче нічого не було.
Тому, якщо їхати та дивитись прямо, на дорогу – місто чисте. А якщо дивитись обабіч – так, не вистачає частин будинків.
– Яким ви бачите подальший розвиток подій?
– Прогнозувати важко. Всі сподіваються та вірять, що це закінчиться і ми почнемо відбудовувати та відновлювати все, що у нас намагалися відібрати. Тому що насправді дуже багато розірваних стосунків, розлучених сімей. Жінки поїхали заради дітей, залишивши тут чоловіків. Все треба поновлювати, об’єднувати. Та у моєму колі всі мої харків’яни кажуть: якщо повертатись, то тільки до Харкова. Додому.
Інеса Атаманчук, Запоріжжя
14.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS