«Центр сили «План Б» – таку назву має комплекс підходів та заходів для дослідження досвіду проживання втрати, організований громадською організацією “Жіночий ветеранський рух” за підтримки МБФ “Відродження”.
«Це дослідницький проєкт, над яким наша організація починає свою роботу. І це досить непроста тема, яка залишається табуйованою, малодослідженою, з нашируванням низки стереотипів та соціокультурних канонів як має відбуватися проживання досвіду втрати», – зазначила на брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі керівниця проєкту “Центр сили “План Б”, дружина загиблого військовослужбовця Тетяна Борис.
Проект покликаний сприяти поверненню до активного суспільного життя, реінтеграції, підтримці та відновленню всіх, хто проживає втрату. Його особливість в тому, що він враховуватиме множинність досвідів проживання втрати.
«Прагнемо вибудувати так само нову етику сприйняття втрати прийняття людей під час горювання, а також хочемо запропонувати принципи повернення цих людей до активного суспільного життя. Основні меседжі, які ми закладаємо в цей проєкт – зробити цю тему видимою. Люди, які мають досвід проживання втрати, на певному етапі опиняються сам на сам зі своїм досвідом. Це свого роду вакуум, тому що держава включається трохи згодом до цих етапів», – відмітила Тетяна Борис.
Про те, що в цьому плані робить Міністерство у справах ветеранів, розказала головний спеціаліст відділу по роботі з членами родин загиблих управління громадянської ідентичності Департаменту громадянської ідентичності відомства Олена Терещенко.
В міністерстві створено Раду родин загиблих, до складу якої входять представники кожного регіону України. Члени ради розподілилися на певні підгрупи з метою надання пропозицій, з якими реально стикаються родини загиблих в частині психологічної підтримки, законодавчих нормативів, ідей, пропозицій.
«Це і в частині соціальної допомоги, тому що без безпосередньої участі родин загиблих ми не можемо до кінця розуміти, з якими проблемами стикається держава», – визнала вона.
Завдяки роботі членів родин загиблих і Ради родин загиблих, а також звернень постало питання про встановлення кенотафів – місць, де можна віддати шану загиблим, які визнані судом після того, як вони значилися зниклими безвісти. Розроблено проект закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо поховання певних категорій на національно-військовому меморіальному кладовищі».
«Тим самим плануємо внесення змін до закону про похорон і поховальну справу, де буде визначена можливість встановлення на кладовищах кенотафів, куди може прийти родина, принести квіти», – додала Олена Терещенко.
На те, як у війську виконується встановлена процедура прощання із загиблими, звернув увагу керівник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Зі свого особистого досвіду і зокрема переживання втрати в бойовому у підрозділі і спілкування з побратимами, які втратили, він зробив висновок, що нормальних механізмів, так би мовити відпрацьованих соціальних звичаїв прийняття смерті, переживання смерті, не напрацьовано.
«Всі беруть участь в здійсненні прощання. Як правило, командири підрозділів відпускають побратимів і посестер на похорон і так далі, але система сповіщення про смерть, яка закріплена статутом, у 90 % випадків, яких я знаю, не виконується. Як вона має працювати? Про загибель військовослужбовця або військовослужбовиці повідомляється спочатку ТЦК, потім звідти приходить людина особисто, і бажано з лікарем до родини сповіщати. На момент, коли вони приходять, тіло загиблої людини вже перебуває в місті або принаймні в переїзді. А як відбувається насправді? Командир взводу або командир роти довго ходячи, страждаючи кругами, переживаючи оцю втрату, бере телефон і дзвонить повідомляти. Бере на себе велику, як ці люди думають, місію повідомити родині. І ось вони повідомили родині, поклали слухавку, видохнули тяжко і все. В цей момент люди не ставлять собі питання, а що робить далі родина, яка дізналася про цю втрату?», – визнав керівник Українського інституту національної пам’яті.
Тому Антон Дробович вважає надзвичайно важливим створення центру чи проекту, який говорить про те, куди себе подіти, як бути з цією втратою, які процедури, бо є психологічні алгоритми, яких можна дотриматись і які полегшують цю втрату.
