Путін, Орбан, Вучич. Політичний реваншизм як технологія, і що з цим робити

Публічні заяви політиків, побудовані на реваншизмі, є злочинними за своєю природою й сприяють формуванню прагнення умисного заподіяння шкоди однією групою людей – іншій. Найкрасномовнішим прикладом, звісно, є політичні промови президента РФ Володимира Путіна. Однак злочинний політичний дискурс представників російського режиму виходить далеко за межі РФ. Часті заяви лідерів Угорщини та Сербії свідчать, що Росія застосовує даний інструментарій, що полягає у навʼязуванні відповідних комплексів населенню, і в країнах, в яких досі має вплив на політичні режими.

Screenshot заяви Путіна про те, що Польща отримала частину своїх земель як подарунок Йосипа Сталіна

Втім такі заяви не є чимось новим

Одна з найвідоміших промов президента РФ. В.Путіна стосувалася розпаду СРСР який він охарактеризував, як “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття”, і ще один меседж Путіна, який фактично доповнює попередній, це те, що “Росія має бути великою державою”. Дані меседжі російського лідера фактично є проявом російського реваншизму, навколо якого формуються подальші наративи включно з такими, як “Україну придумав Ленін” й останні натяки на територіальні претензії до Польщі.

Вперше реваншизм, як політика зародилася у Франції наприкінці 19 сторіччя, коли група буржуазних націоналістичних реакціонерів виступили проти лібералізму Другої Республіки, тому, і в цьому Росія не перша, і не друга. Політика реваншизму, що передбачає помсту за уявну або реальну поразку у протистоянні притаманна багатьом шовіністським колама, а орієнтація на минуле є обовʼязковою характеристикою даного явища.

Технологія?

Розглядаючи реваншизм, важливо розуміти механізм, який на практиці втілюється у політичний дискурс, який в результаті відрізняється ворожою риторикою щодо інших держав. Наприклад, в територіальних претензіях, запереченні права інших народів мати свою державу чи заперечення норм міжнародного права, обумовлюючи це “історичними” обставинами, пімінюючи таким чином поняття. Тобто, все те, що притаманне державним комунікаціям в Росії.

Отже, важливими елементами реваншизму, втіленому у політичних заявах, які формують загальний політичний дискурс, є орієнтація на минуле, привʼязка до тої чи іншої історичної події та культивування прагнення помсти, що має за собою, в свою чергу, складну психологічну природу. Все це приправлене тенденційним пригненням підміни понять.

Чи маніпуляція?

При цьому, психологічна сторона реваншизму багато в чому пояснює злочинну природу такого дискурсу. З одного боку прагнення людини базується на імпульсах, потягах та мотивах, з іншого – помста, як умисне заподіяння шкоди чи образи у відповідь на почуття несправедливості (тобто, помста в цьому випадку і є наповненням мотиваційного ядра). Тобто орієнтація реваншизму, передбачає культивування почуття несправедливості й спонукання до заподіяння умисної шкоди, тобто – підбурюванням до вчинення злочину в массових масштабах. І ключове тут – умисел.

Зазначені характеристики певним чином обумовлюють не лише безвідповідальність таких публічних заяв, але і їхню злочинну природу. Тому публічні заяви політиків, що містять ознаки реваншизму мають окремо аналізуватися, як заклики до вчинення воєнних злочинів.

Втім, з іншого боку, такі масові комплекси, це та жертва, в яку свої суспільства приносять авторитарні лідери задля того, щоб залишитися при владі. Подібні висловлювання Путіна, який перебуває при владі майже чверть століття, значною мірою пояснюють причину його популярності в Росії, адже думки, висловлені російським президентом, поділяє абсолютна більшість його співгромадян, для яких Путін, що з мало- відомого у 1999 році директора ФСБ Росії перетворився на фактично довічного правителя Росії, є уособленням сподівань на повернення втраченої величі Росії.

Кремлівські підбурювачі

Одним з найскандальніших прикладів ворожого реваншизму щодо України з боку Росії була провокація лідера ЛДПР Володимира Жириновського, який у 2014 році, коли до Міністерства закордонних справ Польщі надійшов лист з Держдуми РФ з пропозицією поділити територію України. Жириновський у своєму листі, який очевидно був узгоджений з вищим керівництвом країни, пропонував провести на західних областях України референдум про приєднання до Польщі. Схожі пропозиції отримали Польща і Румунія.

Проте провокація маргінального політика є не єдиним прикладом такої риторики. Під час Бухарестського саміту НАТО у 2008 році Путін прямо озвучив цю ідею.

“Україна, взагалі, складна дуже держава. Україна в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує… була створена за радянського часу; вона отримала території від Польщі – після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії – і зараз ще не всі вирішені прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією… Від Росії величезні території отримала на сході й на півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натовську проблематику, …це взагалі може поставити на грань існування самої державності… У нас немає жодного права вето, і бути не може, і ми на це не претендуємо. Але я хочу, щоб усі ми, коли вирішуємо питання подібного роду, розуміли, що і у нас теж там є свої інтереси. …Сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе… Південь України цілком, там тільки одні росіяни, Крим просто отриманий Україною рішенням політбюро ЦК КПРС. Навіть не проведено було державних процедур із передачі цієї території” (Путін, Бухарест, 2008)

Ці слова прозвучали з уст російського лідера не тільки до провокації Жириновського, але й задовго до анексії Криму, розв’язання війни на Донбасі і повномасштабного вторгнення. Тому приклад Росії дає підстави вважати реваншизм не просто провокаційною риторикою, але й потенційним курсом, яким рухається країна.

Методи російського реваншизму:

Формування спільноти “соотечественников”, як носіїв “руского міра” за кордоном і політика, спрямована на “захист” їхніх прав.
Просування наративу про “русофобію”, який посилює дезадаптацію “соотечественников”.
Проведення заходів активного впливу щодо просування своїх інтересів за кордоном в інших країнах під прикриттям культурної дипломатії.

“Велика Угорщина” Орбана

Віктор Орбан, угорський прем’єр, ще один красномовний приклад, який використовує реваншистський дискурс задля збереження влади, але не останню роль в цьому відіграють і російські впливи, які зберігаються в Угорщині. . “Велика Угорщина” Орбана та його партії “Фідес” є ключовою ідеологемою в комунікаціях нинішнього угорського керівництва, теза, яка вже багато років присутня у передвиборчих кампаніях політика та у діяльності його партії і уряду.

Screenshot twitter.com,
робочий кабінет речника угорського уряду Золтана Ковача з мапою “Великої Угорщини”

Орбан весь час наголошує, що сусідні з Угорщиною країни не мають право на частину територій у своєму складі.

Screenshot цитати Віктора Орбана, що “Словаччина є відокремленою частиною Угорщини”,

Саме через подібні заяви стосовно Хорватії, Словаччини, Румунії Віктор Орбан потрапляє у скандали і піддається критиці МЗС відповідних країн.

І таких прикладів чимало. Наприклад, , минулого року Орбан з’явився на футбольний матч з шарфом, на якому була зображена карта Угорського королівства з територіями, що зараз перебувають у складі України, Хорватії, Словаччини, Сербії та Австрії.

На подібний вчинок хорватський прем’єр Андрей Пленкович відреагував вкрай негативно.

Щодо Хорватії це був не перший такий провокативний вчинок Орбана, який у своїх заявах час від часу згадує про відсутність в Угорщини виходу до моря. Так він натякає на те, що колись країна володіла Рієкою, але після Першої світової війни, порт та місто відійшли до Королівства сербів, хорватів і словенців (попередня назва Югославії). Оцей факт політик використовує як маніпуляцію, коли вимагає від Хорватії зменшення ціни на транспортування газу до Угорщини з хорватського порту Омішаль. Орбан та міністри з його уряду зазначають, що країна через це стала заручником офіційного Загреба та історичної несправедливості.

Декілька днів тому Віктор Орбан поставив під сумнів територіальний суверенітет і цілісність одразу двох сусідніх країн – Румунії та Словаччини. І знов робить прем’єр Угорщини це не вперше, вже прямо заявляючи про те, що ці країни частину своїх територій отримали в незаконний спосіб.

На думку Орбана, Румунія не має права на Секейську землю, де проживає угорська національна меншина – секеї. Словаччину він назвав «відокремленою» від Угорщини територією. Угорських послів у Румунії та Словаччині викликали на «килим» до МЗС, але вибачень від Будапешта не надходило.

З Брюсселю не надійшла належна реакція на відверто провокативні заяви Обрана, за якими стоїть бажання угорського реваншизму.

Окрім того, що Угорщина вкотре готова поставити хрест на системі регіональної безпеки ЄС, під загрозою опиняються національні інтереси інших держав. Угорський прем’єр останні роки не приховує бажання перекроїти кордони своєї країни за рахунок приєднання територій, втрачених після Першої світової війни.

«Тріанонська травма» і угорський реваншизм

Віктор Орбан, який перебуває з 2010 має велику популярність серед виборців за рахунок актуалізації так званої «травми Тріанону». У 1920 р. країни-переможці підписали з Угорщиною підписанням у 4 червня 1920 р. Тріанонської угоди, за умовами якої Угорщина втратила значні території. Землі відійшли до Австрії (Бургенланд), Чехословаччини (Підкарпатська Русь або Закарпаття), Румунії (Трансільванія і Східний Банат), Королівства сербів, хорватів і словенців (Воєводина, Західний Банат, Хорватія).

Також Угорщина змушена була визнати незалежність Королівства СХС і віддати цій державі порт Фіума (Рієка), який зараз перебуває у складі Хорватії. Наразі землі, відділені від Угорщини за Тріаноном входять до складу шести країн, а практично до кожної Будапешт має претензії. Найбільш часто лунають маніпуляційні заяви Орбана та його міністрів у бік України, Хорватії, Румунії.

Для розповсюдження своїх наративів партія угорського прем’єра «Фідес» використовує діаспору та місцевих політиків. Основні акценти робляться на тому, що угорці за кордоном мають отримати особливий статус та право стати однією з державотворчих націй у Словаччині, Україні, Румунії, Хорватії, Австрії, Сербії.

Методи угорського реваншизму:

Збирання в єдиному правовому полі етнічних угорців у всьому світі.

Це передбачало, зокрема, надання етнічним угорцям за кордоном тих самих прав, як і у громадян Угорщини. У 2001 р. парламент країни ухвалив Закон про статус, який дозволив діаспорянам працювати і вчитися в Угорщині, мати пільги, отримувати безкоштовне медобслуговування.

Окрема увага приділялася роботі з вчителями з діаспори, розвитку культурних, освітних та медійних мереж.

Отримання спеціальних документів, які підтверджували угорське походження.
Формування у суспільстві концепту «тріанонської травми», яка є офіційним виправданням орбанівського реваншизму.

У 2010 р., коли Віктор Орбан вперше обійняв посаду прем’єр-міністра, в країні був запроваджений День національної єдності (4 червня). Нове державне свято мало відновити в угорців знищене Тріанонською угодою почуття національної гордості.

Створення прем’єру репутації захисника усіх угорців.
Розміщення в окремих регіонах країни карт, які демонструють карту «Великої Угорщини». Така ж символіка зустрічається на туристичній продукції.
Використання в інформаційному, медійному та науковому просторі таких слів щодо Тріанону як диктатура, травма, трагедія.

В англомовній версії Вікіпедії є стаття «Тріанонська травма/синдром», де описується специфічне соціальне явище, притаманне виключно угорському суспільству.

У такий спосіб Орбан уникає прямих заяв про необхідність перегляду несправедливих умов документа. Постійне використання цих методів позбавляє політика необхідності робити прямі заяви щодо повернення втрачених територій. Цей запит вже присутній в угорському суспільстві та політикумі завдяки постійним маніпуляціям та перегляду минулого.

Балканські імперіалісти

У Балканському регіоні небезпека реваншизму існує з боку Сербії. У 1990-ті рр. влада у Белграді вже робила спроби реанімувати ідею «Великої Сербії». Тоді носієм цієї концепції став Слободан Мілошевич, пізніше звинувачений Міжнародним кримінальним трибуналом по колишній Югославії у воєнних злочинах.

Мілошевич у 1989 р. під час виступу на Косовому полі (Газиместан) заявив, що більше не дозволить ображати і пригнічувати сербів. Одномоментно він став захисником і виразником інтересів сербського народу. Його найрадикальніші представники – Радован Караджич, Ратко Младич, Воїслав Шешель, Біляна Плавшич – очолили боротьбу за возз’єднання сербських земель під владою Белграда.

Screenshot промови Слободана Мілошевича на Косовому полі 28 червня 1989 р., http://www.slobodan-milosevic.org/spch-kosovo1989.htm

Це призвело до війни у Хорватії (1991 – 1995), Боснії і Герцеговині (1992 – 1995), Косово (1999). Сербія, яка тоді перебувала у складі Союзної Республіки Югославія, території не отримала, але домоглася для боснійських сербів визнання сепаратистської Республіки Сербської законним ентитетом у постдейстонівській Боснії і Герцеговині. Республіка Сербська є одним із форпостів просування великосербського шовінізму на території колишньої Югославії та важливою складовою так званого «сербського світу».

Найскладнішою проблемою, яку ніяк не вдається Сербії вирішити на свою користь, є частково визнана держава Косово. Сербська влада толерує у суспільстві міф про Косово як колиску сербської державності та духовності, щоб узаконити свої права на самопроголошену республіку. Щоб розхитати політичну ситуацію в Косово, влада у Белграді наразі активно вимагає від уряду в Приштині виконання пунктів 1-6 Брюссельскої угоди 2013 р., які стосуються створення Асоціації сербських муніципалітетів в Косово. Діюче керівництво Сербії пояснює це необхідністю захистити права етнічних сербів, які проживають в десяти муніципалітетах у самопроголошеній республіці. Останнім часом почастішали заяви з боку сербської влади і політиків щодо переслідування Приштиною косівських сербів. Фактично, Белград звинуватив уряд прем’єра Косова Альбіна Курті та президентку країни Вйосу Османі у етнічних чистках, які за міжнародним гуманітарним правом є різновидом воєнних злочинів.

Саме така конотація була притаманна Сербії у 1990-х рр., коли Слободан Мілошевич та його оточення «кинулися» захищати права етнічних сербів у складі Хорватії та Боснії і Герцеговини. Результатом такої політики стало утворення сепаратистських держав Республіки Сербська Країна на території Хорватії (проіснувала до серпня 1995 р., ліквідована внаслідок операції «Буря») та Республіки Сербської у Боснії і Герцеговині (поява узаконена після підписання Дейтонських мирних угод у листопаді 1995 р.).

Якщо поширити сербський варіант реваншизму на Хорватію не вдалося, то інші країни пост’югославського простору Белград і надалі намагається повернути під свій контроль.

Методи сербського реваншизму:

Формування образу Сербії як єдиної захисниці сербського народу в межах держави і за її кордонами.

Для цього Белград згадує про те, що саме сербська династія стояла на чолі Королівства сербів, хорватів і словенців, створеного після Першої світової війни, і представники цього правлячого дому захищали сербів та інші народи.

Сербське керівництво не забуває підтримувати наратив Югославію, як дім для усіх сербів, де вони були у «добрих» відносинах з босняками, хорватами, словенцями, албанцями, македонцями, чорногорцями.

Реалізація концепту «сербський світ», озвученої головою сербської розвідки Александаром Вуліним у червні 2022 р. Тоді він заявив, що процес створення цього «світу» вже не зупинити.
Посилення ролі Сербії у Балканському регіоні.

Президент Сербії Александар Вучич був ініціатором регіональної співпраці під назвою Міні-Шенген, яка пізніше стала називатися «Відкриті Балкани». Вучич наполягав, аби до його ініціативи приєдналися сусідні країни – Чорногорія, Косово, Боснія і Герцеговина, Албанія, Північна Македонія.

Головна роль мала відводитися Сербії, як країни, що готова допомагати іншим учасникам «Відкритих Балкан» демократизуватися, проводити реформи для швидкого вступу до ЄС. Тільки Албанія, Північна Македонія та Сербія стали повноправними учасниками ініціативи. Чорногорія, Косово та БіГ відкинули пропозицію Вучича через побоювання, що Сербія намагається відродити оновлений варіант югославської федерації.

Хоча у БіГ та Чорногорії приєднання до «Відкритих Балкан» підтримували просербські та проросійські партії і політичні сили.

Використання Сербської православної церкви для пропаганди ідей про єдиний «сербський світ».

Сербська православна церква є не просто релігійною інституцією на теренах колишньої Югославії. Вона включена до політичних процесів, через що з нею мають рахуватися при формуванні уряду, вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань.

Найбільший вплив Сербська православна церква має, окрім Сербії, у Чорногорії. Наприкінці грудня 2019 р. тодішній президент країни Міло Джуканович підписав закон про віросповідання і переконань і правове становище релігійних громад. Відповідно до положень закону релігійні громади мали довести право володіти майном, яким вони користувалися до 1918 р. Сербська православна церква постала перед загрозою втратити значну частину майна, яке могло перейти у державну власність.

Проти закону виступила сербська влада у Белграді, що призвело до кількамісячних мітингів – літій у Чорногорії та погіршення там політичної ситуації. Врешті-решт, у 2021 р. новий уряд, сформований за результатами позачергових виборів 2020 р. з просербських політиків, скасував цей закон.

Офіційного втручання Сербії у чорногорські події не було, але Белград діяв через церкву, яка офіційно підтримує курс діючої сербської влади.

Ризики реваншизму

Заяви Віктора Орбана знаходять позитивний відгук серед представників правих рухів.

Наприклад, в Італії політика угорського прем’єра імпонує учасникам іредентистського руху Італії (Movimento irredentista italiano). Вони вважають, що у їхньої країни несправедливо забрали Далмацію та Істрію – хорватські приморські регіони.

Активізація російської пропаганди і посилення позицій проросійських партій в Європі, які спираються на ідеї перегляду кордонів та захисту угорців чи сербів у Сербії, Косово, Республіці Сербській (БіГ) від переслідувань та знищення.
Посилення російської стратегії «м’якої сили», яка передбачає поширення «правильних наративів» та включення Балкан, Центральної Європи до єдиного інформаційного простору разом з росією.
Узаконення російських гібридних війн та агресії проти України, а також узаконення появи невизнаних республік Д/ЛНР, Абхазії, Осетії, Придністров’я.
Підтримка сепаратистських прагнень боснійського ентитету Республіки Сербської (БіГ) та її президента Мілорада Додика щодо відокремлення від Боснії і Герцеговини.
Намагання переглянути умови Дейтонських мирних угод, аби у складі БіГ був сформований третій ентитет – хорватський.