У завершальній частині циклу матеріалів про родові травми нашої майже тридцятирічної країни поговоримо про історичну пам’ять. Адже, як казав Джордж Сантаяна, «ті, хто не знають минулого, приречені його повторити». Цей же мислитель також стверджував, що історія – це «брехня про події, що ніколи не трапилися, яку розповідають люди, що там не були». Чи можна сказати, що Сантаяна сам собі суперечить? Ні. Історична пам’ять – штука доволі пластична. У кожної країни вона своя. Ми тільки почали вибудовувати власну, українську історичну пам’ять (маю на увазі не в середовищі істориків, а загалом у соціумі) і тут також маємо суттєві родові травми.
Як і у випадку всіх попередніх матеріалів цього циклу, я не зроблю відкриття, коли скажу, що наші проблеми з історичною пам’яттю криються у колоніальному минулому.
Історичні наративи про Україну формувалися переважно у столицях держав, до яких українські землі належали. Тож маємо російське бачення історії України, польське, частково щодо деяких територій румунське та угорське. Усі вони написані з перспективи, відповідно, Москви, Варшави, Бухареста та Будапешта. І нам треба вибудувати свій (найважливіше – загальноприйнятий) наратив. І ось які проблеми і перешкоди стоять на заваді.
РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА
У Російської імперії було розуміння важливості «правильної» версії історії. Цим активно займалися ще з часів Петра І. Російський імперський міф вибудували довкола спрепарованих і маніпулятивних історичних фактів. Мовляв, існував «триєдиний», «братський» народ росіян-українців-білорусів, які потім почали дещо відрізнятися, але не суттєво, тому постійно мають жити разом під мудрою опікою «старшого брата», який не зовсім старший, хоча київська спадщина «спільна», тому таки старший.
Радянський наратив не відмовився від імперського, просто замаскував його під інтернаціоналізм і антифеодалізм. Мовляв, так, зазнавали гніту росіяни, українці та білоруси, але вони все одно «братські» народи зі спільним минулим і майбутнім.
Під цю модель «братськості» підганялася вся історична пам’ять і заперечувалося все, що б могло підважити цей наратив. Навіть сьогодні можна почути від багатьох українців щось, на кшталт, «не очікував я війни від братського народу».
Особливе місце російсько-радянський історичний наратив відводить Другій світовій, з якої виокремлює «Велику вітчизняну». За російською версією, у цій війні Радянський Союз переміг мало не самотужки, провідну роль відіграли росіяни, а всі, хто боролися проти сталінізму, були колаборантами нацистів. У сучасній Росії культ перемоги в Другій світовій став центральним, і проросійські сили перетягують його до нас.
Російський наратив – це також «Південний-схід України, насправді, колонізувала Росія, тому це не українські території», або «не було ніякого голодомору, а просто «іздєржки економіки». Російський наратив, як уже було сказано, претендує на старокиївську спадщину. Вони вважають її частиною своєї історії, як і здобутки всіх українців, що трудилися в Російській імперії чи Радянському Союзі. Тому Малевич – «російський художник», а Корольов – «російський конструктор».
КОЛОНІАЛЬНА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ
Колоніалізм, у тій формі, в якій ми його пережили, доволі сильно травмував нашу історичну пам’ять. З одного боку, залишається багато тих, хто і надалі приймає наративи метрополії. З іншого боку, існують ті, хто намагаються заперечити абсолютно все, що каже колишня метрополія. Обидва ці підходи неконструктивні та патологічні.
Колоніальними травмами можна також пояснити комплекс жертви, мовляв, це тільки нас утискали, а ми завжди були білими та пухнастими, а також бажання довести, що українці давніші за вавилонян, а з української мови розвинувся санскрит.
Оці останні викривлення, на щастя, не дуже масові, але їхня навіть невелика присутність свідчить про патологію.
НАСЛІДУВАННЯ ЧУЖИХ НАРАТИВІВ
Побудову нової історичної пам’яті роблять ті, хто є (або були) носіями інших історичних пам’ятей. Яскравий приклад – декомунізація. Якщо провести її комуністичними методами, то це не принесе бажаних змін. Тобто якщо імена одних вождів і героїв автоматично змінюють на імена інших вождів і героїв, то це просто зафарбовування серпа і молота в синьо-жовті кольори. Підхід до героїзації залишається той самий.
Повинне відбутися глибоке переосмислення: які нам потрібні герої? Які у нас локальні та забуті герої? А, може, нам потрібна зовсім інша героїзація? Ці питання не варто сприймати як критику декомунізації. У наших умовах усе відбулося так, як могло відбутися. Половину роботи зроблено, для глибокого переосмислення потрібен час.
Ще один не зовсім конструктивний підхід – спроба наслідувати сусідів. Якщо в Росії величезний культ Другої світової, то це не означає, що нам потрібно придумати свій такий самий, особливо, зважаючи на те, що людей з реальним досвідом тієї війни, залишилося вкрай мало. Якщо поляки носяться з культом шляхти і гусарів, то це не означає, що нам треба робити ті ж акценти.
БІЛІ ПЛЯМИ
Українська історична пам’ять має дуже багато білих плям. Вона радше нагадує зебру. Тут щось знаємо, тут не дуже. Щось про Русь давню чули, Святослав-Ярослав, а потім гоп – і козацтво, Хмель-Мазепа, а потім гоп – і Петлюра-Махно. Білих плям, чужих наративів, викривлень та маніпуляцій дуже багато.
Причому білі плями стосуються не тільки наших теперішніх теренів. Бракує свідомості про історію українців, що опинилися в інших державах: Холмщина, Берестейщина, Лемківщина, Стародубщина, Кубань, Зелений Клин. Поки ці терени займають доволі слабке місце в історичному дискурсі.
***
Якщо говорити про колективну історичну свідомість українського соціуму, то зміни є, але відбуваються вони доволі повільно. Уже не святкуємо 7 листопада, але усе ще маємо доволі викривлене уявлення про 8 березня та 1 травня. Дехто тишком відзначає 23 лютого. Червоні маки в нас майже повністю витіснили георгіївську стрічку, але до загальноукраїнського трактування Другої світової ще далеко.
Тут не варто забувати про те, що ми не перебуваємо у вакуумі. Наші сусіди активно намагаються насаджувати свою політику історичної пам’яті, причому не тільки східні, але і західні.
Здорова історична пам’ять – це консенсус для більшості її носіїв, брак зовнішніх впливів і виважене ставлення до проявів чужих наративів у своєму культурному просторі. Праці чимало, але тут доречно процитувати десантників: «Ніхто, крім нас!»
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ ІНШІ МАТЕРІАЛИ З ЦИКЛУ ПУБЛІКАЦІЙ “УКРАЇНА. РОДОВІ ТРАВМИ”:
- Перевірте себе у квізах від Uchoose.
- Грайте у Першу політичну гру.
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”.
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци.
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі.
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram.
ЛЕСЬ БЕЛЕЙ
Журналіст
