В інтерв’ю для румунського аналітичного порталу Karadeniz Press керівник Групи аналізу гібридних загроз Володимир Солов’ян розповів про останні перепетії довкола мирних переговорів, роль України в регіональній безпеці, відносини з Румунією та перспективи виборів в умовах війни.
Враховуючи триваючий конфлікт та поточну регіональну динаміку, як Україна нещодавно адаптувала або переглянула свою стратегію національної безпеки?
На мою думку, наразі рано говорити про концепцію національної безпеки, адже війна триває. Основині параметри повоєнної системи безпеки України залежить від умов перемир’я або мирної угоди. Незалежно від параметрів можливих міжнародних гарантій безпеки, Україна надалі розвиватиметься в парадигмі підготовки до нової війни. Вочевидь, пріоритетом має бути реформа ЗСУ та розвиток українського військово-промислового комплексу (ВПК) для забезпечення бойової та технологічної переваги над супротивником, що спирається на чисельну перевагу.
Російсько-українська війна принесла багато змін в розуміння тактики та стратегії сучасної війни. До прикладу, еволюція технології БПЛА докорінно змінила способи застосування бронетехніки та захисту комунікацій поблизу лінії бойового зіткнення. Якщо в минулому році пріоритетом обох сторін було насичення підрозділів FPV-дронами, то сьогодні логістика знищується БПЛА на оптоволоконні. На відміну від FPV, які подавляються системами радіоелектронної боротьби (РЕБ), дієвої протидії дронам на оптоволоконні наразі не знайдено. Активне застосування росіянами дронів даного типу стало одним з ключових факторів, що змусив ЗСУ відійти з території Курської області.
З точки зору Києва, які “червоні лінії” на мирних переговорах із Росією є непорушними і наскільки можливі компроміси в умовах міжнародного тиску?
По-перше, для України неприпустимі будь-які форми юридичного визнання анексії Росією суверенних територій, включно з Кримом. Перегляд кордонів неможливий в тому числі через складну процедуру внесення змін до Конституції, яка серед іншого передбачає такі етапи як всеукраїнський референдум, затвердження двома сесіями парламенту (при чому одне з голосувань має відбуватись конституційною більшістю), далі необхідне відповідне рішення Конституційного суду. Втілити даний сценарій практично неможливо процедурно, не кажучи про неприйнятність закріплення територіальних поступок в Основному законі для українського народу.
По-друге, Україна не може погодитись на обмеження чисельності ЗСУ та номенклатури озброєнь, яку виробляє український ВПК. В кулуарах дискутуються різні варіанти безпекових гарантій, зокрема розміщення військових контингентів на території України або розширення 5 статті НАТО на підконтрольні Києву території. Однак ці ініціативи наразі є виключно теоретичними, адже навіть серед європейських учасників «коаліції бажаючих» немає консенсусу. Окрім того, США обмежують свою залученість до «проблем Європи» – так на новоязі адміністрації Дональда Трампа прийнято характеризувати російську агресію. Тож виникають питання щодо оперативних можливостей європейських країн забезпечити належну підтримку своїх контингентів на території України. Але головна проблема, яку зазвичай ігнорують ті, хто пропонує розгорнути західні контингенти в Україні, – це жорстка протидія Москви. НАТО побоюється навіть незначного інциденту за участі Росії, а європейські суспільства не готові миритися з втратами своїх військових в Україні. Отже, цей варіант залишається малоймовірним.
В даних умовах єдиними дієвими гарантами безпеки України в осяжному майбутньому залишатимуться Збройні Сили та власна оборонна промисловість.
По-третє, з позиції України, є недопустимими компроміси, які дають Москві можливість блокувати участь нашої країни в міжнародних об’єднаннях, зокрема НАТО та ЄС. Це питання суверенітету держави, право самостійно обирати міжнародні союзи та об’єднання, яке не може бути обмежене кимось за “правом сильного”. Однак враховуючи неготовність НАТО в нинішніх умовах розглянути членство України, в ході мирних переговорів можуть бути досягнуті певні часові компроміси.
Які очікування має Україна від ЄС, НАТО та міжнародної спільноти щодо підтримки під час війни та подальшої відбудови?
2025 рік є важливим для України з огляду на початок переговорів про вступ до ЄС. Уряд та президент декларували плани відкрити впродовж року всі шість переговірних кластерів. Гадаю, це важливі кроки для повоєнного відновлення країни, в тому числі з огляду на залучення інвестицій та європейських фондів для відбудови зруйнованої інфраструктури, створення нової системи енергозабезпечення.
Щодо НАТО, гадаю, в найближчій перспективі це питання буде предметом жорстких переговорів з Москвою. Нажаль адміністрація Трампа, намагаючись заохотити Путіна до прямих переговорів, «спалила» карту членства України в НАТО однією з перших. Щонайменше за президенства Трампа це питання перебуватиме на паузі. До речі, відповідні зміни помітні і в останніх офіційних документах Альянсу. Зокрема у нещодавно опублікованому щорічному звіті генерального секретаря НАТО відсутні згадки про те, що Україна у майбутньому стане членом Альянсу, на відміну від аналогічного документу за 2023 рік.
Чи можливо провести демократичні вибори в Україні, поки триває війна, і як українське суспільство ставиться до ідеї проведення виборів за таких складних умов?
Законодавство України унеможливлює проведення виборів під час правового режиму воєнного стану, який діятиме до завершення бойових дій. Вибори в умовах війни високої інтенсивності неможливі з точки зору безпеки. В той же час фахівці з виборчого законодавства України та представники Центральної виборчої комісії називають різні терміни, необхідні для підготовки проведення виборів. В середньому, говориться про піврічний період, за який можливо організувати вибори в післявоєнних реаліях.
Однак якщо вибори стануть частиною мирних домовленостей і терміни їхнього проведення будуть пришвидшені під тиском Москви, це може обернутись вкрай небезпечними наслідками. На мою думку, основний розрахунок Кремля буде грунтуватись на підриві легітимності української влади через дискредитацію результатів виборів. Найбільш очевидний спосіб досягти цього – знизити явку через створення безпекових загроз для виборчого процесу а також кібератаки на сервери органів державної влади.
Чи бачите ви потенціал для розширення військово-політичного співробітництва між Україною та Румунією і якщо так, то в яких саме сферах?
Румунія залишатиметься стратегічно важливим партнером України. Безпека морських перевезень є вкрай важливою для української економіки, тому Київ зацікавлений у розвитку військово-технічної співпраці з Румунією як чорноморською країною НАТО.
Потенційні напрямки взаємодії між Україною та Румунією стосуються розмінування акваторії Чорного моря, розвитку безпілотних систем морського базування, допомога у відбудові ВСУ України, зокрема спільна розробка протикорабельних ракет на базі Р-360 «Нептун».
Також Румунії може належати провідна роль у морській компоненті моніторингу за дотриманням умов майбутнього миру між Росією та Україною. Однак наразі це питання гіпотетичних можливостей.
Джерело: unian.ua
В умовах війни та зростання геополітичної напруги в Чорноморському регіоні, як можуть розвиватися відносини між Україною та Румунією найближчим часом?
В політико-дипломатичній сфері для Києва важливо зберегти підтримку європейського курсу України з боку Бухаресту. Україні вкрай важливо розвивати добросусідські відносини з Румунією з огляду на її ключове значення в контексті для транзиту українського агроекспорту, а також логістики поставок західного озброєння.
Період травневих президентських виборів в Румунії може бути доволі турбулентний в контексті інформаційних провокацій.
Якщо говорити про розвиток україно-румунських відносин, то, звісно, певне занепокоєння викликає сценарій перемоги в другому турі Джордже Сіміона, відомого скептичним ставленням до ряду ініціатив на підтримку України. Зрештою, з 2023 року він перебуває під забороною в’їзду в Україну, тому українській дипломатії доведеться вибудовувати відносини з президентом-націоналістом з найнижчої точки. Однак враховуючи, що у випадку перемоги, Сіміону доведеться орієнтуватись на позицію проєвропейської парламентської більшості, конфронтація з Києвом навряд чи посилить його внутрішньополітичні позиції. Зрештою, для політичного табору, який представляє Сіміон, визначальним фактором в контексті України є позиція адміністрації Трампа щодо російсько-української війни.
Загалом я не думаю, що внутрішньополітичні перепетії в Румунії змінять позитивне сприйняття українцями Румунії, яка послідовно підтримує оборонні зусилля України. Красномовним прикладом цього є передача Україні системи протиповітряної оборони Patriot восени минулого року.
Стосовно Придністров’я, яким Київ бачить свій внесок у розв’язання цього багаторічного конфлікту і які конкретні дії він міг би зробити для сприяння вирішенню?
На мою думку, Київ узгоджуватиме позицію в питанні Придністров’я з політикою офіційного Кишенева, принаймні поки там при владі знаходяться проєвропейські сили. Для України вкрай важливо, щоб Молдова зберегла проєвропейську орієнтацію, а також дотримувалась спільної стратегії стримування російської агресії. Зважаючи на це, радикалізація ситуації в Придністров’ї, що може вплинути на результати вересневих виборів в Молдові, суперечить інтересам України.
Вважаю, що Україні доведеться змиритись зі збереженням проросійського анклаву в тилу в форматі поточного статусу-кво. З військової точки зору Придністров’я не становить загрози для України. Російські підрозділи, дислоковані там, не мають належного забезпечення. Окрім того, плани Москви задіяти Придністров’я для окупації Одеси та, можливо, Молдови остаточно зазнали краху, оскільки Україна знищила третину корабельного складу Чорноморського флоту та загнала його залишки до Новоросійська.
Однак після укладання перемир’я можна прогнозувати збільшення активності Росії в Придністров’ї з метою розвідки та проведення операцій саботажу. В таких умовах я допускаю окремі епізоди «війни дронів». Однак, враховуючи логістичні обмеження російської сторони та відверте небажання ескалувати конфлікт з боку керівництва режиму в Тирасполі, навряд чи можливий тривалий конфлікт.
Як, на Вашу думку, розгортатимуться події найближчим часом у зв’язку з мирними переговорами?
Наразі ми маємо два «чорнових» переліки умов, які можуть лягти в основу мирної угоди. Перший був представлений спеціальним посланцем президента США Стівом Віткоффом 17 квітня. Українська контрпропозиція, підтримана європейськими партнерами, була передана Вашингтону кількома днями пізніше. Український пакет враховує елементи американського плану, але містить істотні уточнення щодо моніторингової місії та гарантій безпеки.
Також Україна відстоює три головні «червоні лінії» – невизнання жодної частини власної території як російської, відсутність обмежень щодо збройних сил, оборонної промисловості та військової допомоги від партнерів, а також недопущення права вето третьої країни на участь в міжнародних організаціях.
Після цього, в минулу п’ятницю Віткофф зустрічався з Путіним. Однак досі не було оприлюднено зустрічного пакету умов Росії. Наразі всі «інсайди», про те, що Путін начебто готовий відмовитись від неокупованих територій Донецької, Херсонської та Запорізької області не мають належного підтвердження.
Зрештою, ввечері неділі очільник російської дипломатії Сергей Лавров повторив попередню позицію Путіна – Москва готова на перемир’я лише за умови зупинки поставок західної зброї. Ця забаганка Кремля є свідомим саботажем мирних ініціатив. Навіть якщо США в односторонньому порядку підуть на вимогу Москви, Європа продовжить поставки, оскільки затримка може радикально послабити ЗСУ. Керівництво Росії це чудово усвідомлює, тому продовжує висувати умови, що спрямовані на затягування часу та провокування непорозумінь між американською та україно-європейською групою переговірників.
Отож Путін продовжує дотримуватись своєї основної цілі – вести переговори з Трампом на тлі триваючої агресії. Наносячи жорстокі удари по цивільним об’єктам на територій України, які супроводжуються численними жертвами, російський лідер прагне зробити (принаймні в очах європейців) американського президента співучасником власних військових злочинів. Тому Кремль буде йти лише на риторичні поступки, намагаючись якомога довше втримати Трампа в переговорному процесі.
Чи можемо ми очікувати змін у позиції Трампа, якщо Путін продовжить свою незаконну агресію?
Небажання Москви укласти тривале перемир’я, вочевидь, стало розчаруванням для Трампа. З цим, я думаю, пов’язана більш жорстка, ніж зазвичай, риторика на адресу Путіна, яка пролунала в кількох останніх заявах хазяїна Білого дому. Погрози щодо запровадження вторинних санкцій діаметрально протилежні ініціативам спільного видобутку корисних копалин в Арктиці чи перезапуску російського газопроводу “Північний потік – 2” в Європу за підтримки американських інвесторів.
Чи готовий Трамп відмовитись від початкового підходу до Росії, який полягав у якнайшвидшій заморозці бойових дій та економічному «витягуванні» Росії з лап Китаю? Гадаю, що наразі президент США не готовий до кардинального перегляду політики стосовно Росії, попри те, що з кожним днем стає очевидною її наївність. Втім, якщо в найближчі тижні Трамп не отримає бажаного «подарунка» з Москви у вигляді заморозки бойових дій, то, скоріш за все, його інтерес до проблематики російсько-української війни почне невпинно згасати. Білий дім сконцентрується на пошуку оптимального сценарію згортання дипломатичної участі. Цей варіант може передбачати поставки Україні озброєнь, що були законтрактовані за часів адміністрації Бадейна, однак виділення нових пакетів малоймовірно. Натомість дипломатичні контакти Вашингтону з Москвою можуть продовжуватись на інших треках, зокрема щодо іранської ядерної програми та стратегічних озброєнь.
Джерело: karadeniz-press.ro