Menu

Розалія Антипова: «Не для того я вчилася сім з половиною років, щоб утекти при першій нагоді!»

Тендітна дівчина в червоній уніформі та бронежилеті – це Розалія Антипова, лікар медицини невідкладних станів та медицини катастроф. Вона працює на «швидкій» у Харкові з 2020-го, після закінчення вишу. Працює разом зі своїм хлопцем Олександром. Причому буквально разом – в одній бригаді, де вона – лікар, а він – водій.

24 лютого вони з Сашком мали вітати молодшу сестру Рози – Євангеліну – з 16-річчям. Передбачався торт і родинні посиденьки. Натомість прокинулися від вибухів. Спитавши себе: «Що робити далі?» – вирішили їхати на роботу й працювати.

Хоча, звісно, в кінці лютого чи на початку березня Розу ніхто б не засудив і не звинуватив, якби вона виїхала кудись подалі від зони бойових дій. Так зробило багато харків’ян, і лікарі серед них були також.

До слова: в Харківську офтальмологічну клініку імені Гіршмана перший оперуючий лікар повернувся мало не в червні, і до нього одразу вишикувалася черга людей, які потребували заміни кришталика.

Лікарі «швидкої» дозволити собі розкоші залишити Харків переважно не могли, адже хвороби і нещасні випадки трапляються, незалежно від війни!

Тож Розалія і чути нічого не хотіла про виїзд. «Не для того я вчилася сім з половиною років, щоб утекти при першій нагоді!» – сказала, як відрізала. Крім того, дівчина не хотіла залишати Сашка і тата.

Мама Рози Олена Антипова добре пам’ятає той момент, коли вмовляла доньку поїхати з Харкова. Але отримавши відповідь, відчула якийсь дивний спокій: «Твоя дитина на своєму місці, вона знайшла себе в цьому житті, і ні нам, ні їй самій нічого соромитись, нічого нікому не треба доводити. Її дії все кажуть, замість тисячі слів».

Розалія, як і її хлопець Олександр, – родом зі Змієва, що на Харківщині. Активна й завжди усміхнена дівчина закінчила у буремному 2014-му ліцей із золотою медаллю. В школі її пам’ятатимуть довго: де б що не відбувалося, без Розалії точно не обходилося – чи це стосувалося навчання, чи відпочинку.

Попри те, що фактично вона продовжила династію (батько Рози – лікар-стоматолог), стверджує, що медицину обрала сама. Тато навіть пробував відмовити, розуміючи, який то важкий хліб, але дівчина була непохитною.

Навчаючись на факультеті лікувальної справи університету Каразіна, шукала себе. Спочатку хотіла бути онкологом або інфекціоністом, але після практики у стаціонарі зрозуміла, що сидіти у кабінеті не зможе – знудиться.

Тому робота на «швидкій» – саме для неї.

На початку великої війни Роза і Саша майже постійно були на роботі. А коли не виходили на чергування, були в друзів, що працюють у ветеринарній клініці. Ті наполягли, бо в клініці – дуже хороше бомбосховище. Рятувалися вони там утрьох – разом із Розою постійно був її хом’як Персик. Кинути тваринку напризволяще вона не могла, тож кочували всі разом.

Потім вони, як і всі харків’яни, звикли до сирен і бомбардувань і живуть майже звичним життям. З поправкою на війну, звісно.

Дівчина зізнається, що спочатку дуже боялася кожного гучного звуку. Але помітила, що під час роботи про це не думається, коли зайнятий іншими справами.

Навіть попри те, що лікарів медицини невідкладних станів та медицини катастроф навчають як універсальних фахівців, які зобов’язані знати всі напрямки медицини й уміти надати допомогу в будь-якій ситуації, саме до війни їх не готував ніхто.

У мирний час найскладнішим завданням для «швидкої» є ДТП. Війна змінила пріоритети, навіть у роботі фахівців медицини катастроф. Сьогодні, як і вже шість з половиною місяця поспіль, найскладнішим завданням для них є «прильоти».

Коли надходить виклик, бригада має одну хвилину на виїзд. При цьому чи лунає сирена, чи ні – байдуже. У Харкові кожен день не схожий на інший, адже ніхто не знає, коли «прилетить» і куди «прилетить». А «прилітає» постійно.

За понад 200 днів війни, мабуть, не було доби, щоб Харків не обстрілювали росіяни. А кілька днів після успішного контрнаступу Збройних Сил України на Харківщині місто обстрілювали особливо жорстоко.

День це чи ніч, «швидка» мчить на виклик, навіть не розуміючи, з чим можуть зіткнутися лікарі: скільки постраждалих, хто, які травми… Особливо страшно вночі. Коли темно, коли нічого не видно, але ясно, що нічого доброго на тому виклику бути не може. Бо росіяни цілять саме в житлові будинки, намагаючись зробити боляче Харкову і харків’янам.

До речі, рішення про те, що лікарі та водії «швидких» мають працювати в бронежилетах, було прийняте в Харкові тільки наприкінці березня – через місяць після початку повномасштабного вторгнення! А перша партія броників для працівників Харківського центру медицини катастроф надійшла тільки 12 квітня. Й то – до цих засобів захисту тоді були питання. Втім, хіба тільки до них?

Були за ці місяці в практиці Розалії дуже емоційні виїзди, переважно пов’язані з порятунком військових.

Але не обійшлося й без курйозів.

Якось уночі бригада отримала виклик на «опік усього тіла». Хлопець хотів показати своїй дівчині фокус та підпалив дезодорант-спрей… Йому дуже пощастило, що опіки були легкого ступеня і на невеликій площі. Та він, мабуть, на все життя запам’ятав, що краще такі фаєр-шоу не влаштовувати!

Але, з іншого боку, війна показала, хто є справжнім другом і як важливо мати підтримку рідних людей.

Розалія і Олександр разом уже півтора року, а працюють разом понад рік. Таке життя в режимі 24/7 не напружує пару, радше навпаки.

«За час війни відносини сталі міцніші, бо у такий час ти все переоцінюєш, – говорить Роза. – Боїшся, що можеш не встигнути, тому кажеш більше теплих слів, слів підтримки, приділяєш більше уваги».

Лише через місяць, 23 березня, Роза й Саша із сюрпризом приїхали у Зміїв, до своєї родини.

«Сльози тоді були у всіх, всі були дуже щасливі», – згадує дівчина.

А особливо зраділа Євангеліна. Сестри взагалі дуже близькі, тому такі любі гості були найкращим подарунком Єві на 16-річчя, хоч і з запізненням на місяць.

До речі, Євангеліна, попри свій юний вік, вирішила докластися до загальної справи перемоги над ворогом. Вона почала малювати портрети олівцем – на замовлення. Але попросила не платити їй за роботу – замовники мали донатити кошти на потреби ЗСУ.

Мама Олена також стала активною учасницею волонтерського руху – працює в Благодійному фонді «Уклад Схід», який нещодавно був зареєстрований у Змієві. Фонд опікується, серед іншого, родинами загиблих військових, акумулює кошти та купує необхідне для потреб ЗСУ тощо.

«Мамою дуже пишаюся, – говорить Роза. – Намагаюся підтримувати її морально, поширюю інформацію, щось можу навіть порадити. Я бачу, що їй подобається бути корисною».

Знайшлося у цій війні й місце для святкового торта! Розалія Антипова зробила його сама – з нагоди власного 25-річчя. А потім вся її робоча «сім’я» скуштувала цей смаколик під час короткого затишшя між викликами.

«Дуже пишаюся нашим колективом, всі проявили велику хоробрість, що залишились тут, у Харкові!» – наголошує Роза.

***

«Надати статус учасника бойових дій ДСНСникам, екіпажам «швидкої» допомоги, комунальникам, залізничникам, які виконують свої обов’язки в зонах активних бойових дій». Така петиція зареєстрована на сайті президента, і вона вже зібрала понад 4 тисячі підписів.

Всі фото надані Розалією Антиповою

Тетяна Логвіна, Харківська область

15.09.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS