8 і 10 травня на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька відбудуться прем’єрні покази вистави «Камінь» за п’єсою Маріуса фон Майєнбурга. Напередодні в Українському кризовому медіа-центрі відбулось обговорення тих питань, які неминуче виникнуть у глядачів після її перегляду.
Режисер вистави «Камінь» Євгеній Різніченко говорить, що це дуже цікава історія саме про контекст і про приховування. Про те, як люди майстерно вміють підмінювати поняття, переписувати свою історію, підробляючи це все для своєї зручності і виправдовуючи свої якісь злочини і гріхи.
«Це уроки з історії, які людство так і не вивчило. Мені здається, що нам як країні, яка зараз формується, дуже важливо вчити і знати справжню свою історію. Ми 30 років жили в цій ілюзії про братні народи. Жахливо, коли радянська і російська пропаганда створює оцю картинку спільності, і в результаті людина, яка може видавати себе за твого брата, за твого друга, може потім так безпардонно брутально агресивно зазіхати на твоє життя і твій дім», – так режисер визначив для себе головну ідею вистави.
З текстом п’єси Євгеній ознайомився ще під час навчання в університеті. Війна знов повернула його до цього твору, однак, тепер наблизила до самого серця.
«Я з Херсону. Моя родина полишила все там і ми зараз мешкаємо в Одесі. Ми виїхали з окупації і дуже багато якихось речей і моментів цієї п’єси мені зараз дуже болючі і дуже зрозумілі по своїй природі», – зізнався він.
Директорка-художня керівниця театру Юлія Пивоварова зараз знаходиться у місті Бремен в Німеччині, і під час розмови з глядачами після вистави сказала їм, що в Україні має відбутися прем’єра вистави, що розвінчує міфи, які були створені у Німеччини впродовж Другої Світової війни, і з якими ця країна дуже боляче прощалася.
«Ми всі сьогодні в Україні теж маємо прощатися з міфами, які були створені за радянських часів, але з якими ми потім не були готові попрощатися. В Одесі, наприклад, майже до 2022 року війну не усвідомлювали, і процес розвінчування міфів був повільним і досить болючим. Зараз мені здається, що нам треба врешті-решт довести і зафіксувати саме в Одесі і саме на півдні України історію з розвінчуванням міфів. Це зручніше робити через мистецтво. Через акторську люди зможуть зрозуміти, що з нами відбувається і з чим ми маємо сьогодні попрощатися», – відмітила Юлія Пивоварова.
Виконавиця головної ролі Віти у виставі «Камінь», заслужена артистка України Римма Зюбіна зазначила, що український театр сьогодні працює в абсолютно різних умовах. Режими роботи Ужгорода і Одеси відрізняються кардинально.
«Минулого тижня я не знаю, скільки під час репетиції у нас лунала в Одесі повітряна тривога, і нам треба було спускатися. Але такого життєлюбства, яке я зустрічаю в Одесі, немає ніде і якщо театр здатен вас перемістити в якийсь інший простір, то варто ходити в театр», – сказала вона.
За словами акторки, цей одеський театр ще й несе неповторну місію. Маючи свою історію, він не зраджує своїх традицій. Їй здається, що зараз дуже багато всього можна цих підтекстів і контекстів, які створювались і раніше в попередні роки до повномасштабного вторгнення, можна знайти у виставах Одеського театру імені Василя Василька
«Я кажу завжди що театр – це збудник вашої душі. Якщо після вистави три ночі вас буде лихоманити не від повітряної тривоги, а від тих думок і тих емоцій, які ми вам надаємо, то ця місія театру виконана», – додала Римма Зюбіна.
Філософ, публіцист, перекладач, спеціаліст з феноменології, доктор наук Вахтанг Кебуладзе вважає, що тема п’єси болюча, і такою вона залишиться, поки існуватиме людство. Чому люди приховують свої страхи, коли настає час подивитися собі в очі і зі своїми страхами зустрітися, озвучити їх, проартикулювати – предмет радше соціальної психології, а не філософії.
«У разі з німецьким нацизмом – це соціальна хвороба цілої нації цілого народу, якою перехворіли по-різному всі представники цієї нації без винятку. Чи буде колись каяття у росіян? Не буде ніколи. Для них це не буде гордості завжди. Нам не треба дивитися на історію Нацистської Німеччини. Нам треба дивитися на історію нашого рідного Києва, який був по колін в крові на початку 20-х років, коли сюди зайшли орди Муравйова та коли сюди прийшли «освободители» і захопили так само квартири тих, кого вони начебто звільняли після 45-го року. І це історія моєї родини. Коли моя прабабка повернулася з моїм дідом з евакуації, де працювала на танковому заводі, не змогла зайти до власної квартири, бо там якийсь офіцер Червоної армії оселився і навіть не віддав ї їй білизну жіночу.
Філософ переконаний: те, що росіяни прийшли нас вбивати, протверезили велику кількість наших співгромадян, які ще навіть два роки вважали себе вважали частиною цієї псевдокультури псевдоімперії. Але є і зворотна сторона, про яку треба говорити. Її добре розкрив у романі «Коханці юстиції» Юрій Андрухович. Всі історії, яка об’єднує ця книга – про найбільших злочинців в нашій історії, і всі ці злочинці – українці.
«Мі зустрілись у Запоріжжі на книжній толоці і я сказав Юрку таку річ: ти дуже важливу річ зробив, показав нам, що ми маємо створювати не лише Пантеон наших героїв, а і Бестіарій наших покидьків. Тому що якщо ми цей вакуум не заповнимо, і самі собі не розкажемо, хто в нашій історії є злочинцями, то нам прийдуть і нав’яжуть це», – наголосив Вахтанг Кебуладзе. – Коли ми намагаємося отак в дзеркалі минулого побачити наше сьогодення, як, наприклад, в цій виставі про те, як люди це не помічали чи помічали і вдавали, що не помічають, самі собі брехали і брехали собі про те, що вони собі не брешуть, я згадую думку, яку так любить історик Ярослав Грицак: «Історія не повторюється, вона римується». Оці події, які описані в цій п’єсі, і постануть на сцені в Одесі в театрі Василька у цій виставі, не можуть повторитися, але вони можуть відбутися в якийсь інший спосіб. Може навіть жахливіший».