Коли вона погодилася на це інтерв’ю, в її очах були сльози. Після цього питати про пережите в Маріуполі, якщо відверто, було страшно. Але ставити багато питань не довелося — після першого ж дівчина як на духу розповіла моторошні деталі про три тижні виживання в місті. Для Дар’ї Маркович ця розмова — не так рефлексія, як прагнення докричатися до світу. «Я роблю це, бо хочу, щоб люди про це знали. Знали про злочини росіян і те пекло, через яке довелося пройти жителям блокадного Маріуполя у березні 2022». Вибачте, буде боляче.
Напередодні 24 лютого Дар’я з близькими, ясна річ, читала новини й знала про стягування російських військ уздовж кордонів. Керівництво Даші обговорювало з колегами варіанти на випадок «а якщо це станеться», люди готували тривожні валізи, думали про план евакуації. Однак, як каже дівчина, вона і багато маріупольців «були дещо зашорені», бо в місті й на околицях бахкало ще з 2014 року, тож жити із цим місцеві звикли. Думали, що нічого надзвичайного статися не може. Виявилося, що може.
“ЗА ЛІЧЕНІ ДНІ З МІСТА ВЖЕ НЕ МОЖНА БУЛО ВИЇХАТИ ЗАЛІЗНИЦЕЮ, А ВОЛНОВАХУ ЗРІВНЯЛИ З ЗЕМЛЕЮ“
Напередодні 24 лютого Дар’я з близькими, ясна річ, читали новини й знали про стягування російських військ уздовж кордонів. Керівництво Даші обговорювало з колегами варіанти на випадок «а якщо це станеться», люди готували тривожні валізи, думали про план евакуації. Однак, як каже дівчина, вона і багато маріупольців «були дещо зашорені», бо в місті й на околицях бахкало ще з 2014 року, тож жити із цим місцеві звикли. Думали, що нічого надзвичайного статися не може. Виявилося, що може.
Того ранку Дар’я прокинулася не від вибухів – тоді в неї ще був міцний сон. Її розбудив дзвінок колеги:
– Алло, Дашо, що будеш робити?
– В сенсі?
– Ти що, не в курсі? Війна почалася.
На годиннику була 7:15. На кухні мама готувала сніданок. Дівчина увімкнула новини, і її почало трусити.
Колеги та друзі дзвонили, обговорювали, що робити. Хтось їхав своїм авто, хтось платив шалені 30 тисяч гривень за таксі, щоб виїхати до Дніпра. Але все працювало: світло, вода, газ, інтернет і зв’язок були, та й через усе це вже проходили у 2014-му.
«Я жила в Кальміуському районі. Біля мене був басейн «Нептун», який от-от мав відкритися, і військовий шпиталь. Із вікон будинку виднівся металургійний завод «Азовсталь». Пропонувала мамі виїжджати, але вона не хотіла. Казала, якщо повибиває вікна, будемо забивати, якщо хата горітиме, будемо гасити. До того ж, мама грала в оркестрі і казала, що не забрала свої скрипки з філармонії і музичної школи, а без них вона не поїде. Мама знаходила мільйон причин, щоб залишитися».
Жінки залишилися в квартирі з котом та надією, що біда їх омине.
«На Східному [районі] вже бомбили, і я поїхала туди до друзів – у їх будинок влучила ракета, їм потрібна була плівка для вікон. Люди там бігали в паніці, зупиняли машини, щоб якось вибратися. Я відвезла дві родини на вокзал. Тоді ще ходив потяг на Київ. Маріуполь – тупикова залізнична станція. Перед нами – Волноваха, де вже точилися важкі бої. За лічені дні з міста вже не можна було виїхати залізницею, а Волноваху зрівняли з землею. 27-го чи 28 лютого пішов останній евакуаційний потяг і розбомбили шлях на Волноваху».
“Я РОЗУМІЛА, ЩО ЦЕ МОЖЕ БУТИ ОСТАННІЙ МІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. СВОЇ 30 РОКІВ Я СВЯТКУВАЛА ПІД ОБСТРІЛАМИ“
Місто активно включилося у волонтерство. Люди несли теплий одяг і ковдри постраждалим, стояли у чергах, щоб здати кров, збирали кошти і, поки працювали супермаркети, купували продукти для військових. Уже через тиждень вони шукали їжу для себе.
«Я волонтерила, допомагала всім, чим могла. До 1 березня в нас ще лунали сирени, а тоді зникло електропостачання, потім – зв’язок. Стало страшно виходити на вулицю. Я покладалася на те, що магазини працюють і там є продукти. Серйозних запасів їжі ми не зробили. Якесь диво, що буквально за кілька днів до повномасштабної війни я купила по акції 2 кілограми корму для свого кота. Хоча я ніколи так не робила. Це допомогло йому вижити».
5 березня у Даші День народження, тож вона з подругою-сусідкою вирішила піти по магазинах, щоб купити що-небудь для свята.
«Для мене святкування Дня народження завжди було особливим ритуалом, коли я збирала близьких людей. І я розуміла, що це може бути останній мій День народження. Я дуже хотіла побачити рідні обличчя, потриматися за руки. Хотілося запам’ятати кожен день і робити щось, що може порадувати».
За кілька днів до цього Даша встигла зняти 3000 гривень готівкою, після банкомати перестали працювати.
«Ми побачили, як вибивають вікна та двері в усіх магазинах і починається мародерство. На наших очах вікна вибили військові. Вони розуміли, що місто вже в блокаді і допомоги не буде. І якщо вони цього не зроблять, люди мародеритимуть безконтрольно. Несли і справді все: пральні машини, телефони. Тих, хто виносив алкоголь, військові зупиняли й розбивали пляшки. Це був жах, як фільм про зомбі-апокаліпсис: люди з пустими очима лазять по прилавках і беруть все, що бачать. А ми ж хотіли купити! В нас були гроші! Але гроші були нікому не потрібні. Це дивний стан: ти розумієш, що в тебе є гроші, але ти не можеш купити ні ліки, ні їжу, ні корм для кота. Гроші знецінилися і почався живий обмін товарів. Валютою стали сигарети».
Після цього почалися активні обстріли, десь далеко літали літаки, почали горіти будинки.
«Дуже страшно йти містом і бачити, що будинки горять, як свічки, бо немає води, щоб їх гасити. Свої 30 років я святкувала у підвалі під обстрілами. У мами була пляшка вина, яка нас трохи підбадьорювала».
“ПСИХІКА НЕ ВИТРИМУВАЛА. ЛЮДИ ПРОСТО ВИХОДИЛИ У ВІКНО“
Людям обіцяли евакуацію. Вони чекали на морозі, але коридорів росіяни так і не дали. Хтось їхав на свій страх і ризик, багатьох розстрілювали у дорозі.
«Я була спустошена, постійно плакала, було дуже страшно. Намагалася не плакати при мамі. Йшла в свою кімнату і по вечорах істерила».
Одного дня Дар’ю покликав знайомий чоловічий голос. Це був її колишній хлопець. У будинок його родини на Східному двічі влучили, тож вони попросилися деякий час пожити у Даші та її мами.
«А в нас тоді ще літаки не літали. Ми тоді ще не розуміли, що найстрашніше в житті – це літаки».
Тепер Даша з мамою і котом, її подруга та колишній із сім’єю жили разом то в квартирі, то в підвалі. Новини дізнавалися по «сарафанному радіо» – коли хтось щось почув чи побачив, повідомляли, бо зв’язку вже не було. Але була віра, що місто вистоїть.
У мікрорайоні, де жила Даша, почалися вуличні бої, їздили танки, почали помирати люди: природним шляхом від зупинки серця, інсультів, браку ліків та неприродним – від уламків ракет, у пожежах, під завалами будинків тощо.
«Було багато таких, що закінчували життя самогубством – люди просто виходили у вікно. Психіка не витримувала навіть у молоді, що вже казати про самотніх пенсіонерів…»
Різко похолодало. Газу вже не було і, щоб вижити, люди почали розбирати паркани, палити книги та меблі. Польові кухні були в кожному подвір’ї, люди чергували, щоб підтримувати вогонь.
«У нас було дуже дружне подвір’я: ділилися їжею – в когось розмерзалося м’ясо чи молоко, хтось щось встиг намародерити. Алкоголем із домашніх запасів теж ділилися, бо було дуже страшно і холодно, неможливо було засинати».
Добувати потрібно було й воду. З 6 березня Даша з подругою і колишнім хлопцем почали ходити по воду до струмка. Вона була дуже брудна, але для змивання туалету годилася. Згодом знайшли колодязь, воду з якого після кип’ятіння можна було пити.
«І ти стоїш у черзі по воду, а за кілька метрів від тебе прилітає міна… Когось розриває на шматки, когось ранить чи вбиває уламками, у когось лопаються барабанні перетинки… Десь лежить відірвана рука, нога. І їх треба поховати, бо сюди прийдуть бабусі, діти – вони не мають цього бачити. Ти намагаєшся абстрагуватися, думати, що це просто якесь м’ясо, це не людина. І навіть мимоволі думаєш, що людське м’ясо дуже схоже на свинину. Але вночі наздоганяють думки, картинки. Я не розповідала мамі про всіх людей, яких ми ховали. Але воду ти більше ніде не візьмеш. І тобі наступного дня треба знову сюди йти. Бо поїсти можна через день, а пити все одно хочеться».
“ПРОЙТИ МОЖНА БУЛО ТІЛЬКИ ПЕРЕСТУПАЮЧИ ТРУПИ“
Десь 12 березня з’явилась інформація, що у центрі міста ловить зв’язок. Літали літаки, але Даша з друзями пішла туди.
«У цей день бомбили місто. Звук літака ти ні з чим не сплутаєш. Спочатку він залітає і дивиться, куди кидати бомбу, а потім скидає. Ми йшли і бачили дуже багато воронок від авіабомб, перевернуті автівки, вибиті шибки, вирвані з корінням дерева. Було дуже багато мертвих людей, яких ніхто не збирав; знищені будинки, від яких, ніби ребра скелета, залишилися лише несучі стіни. Ти розумієш, що там точно під завалами загинули люди. А от коли обстрілюють фосфорними бомбами, то вже нічого не врятує, всередині не залишається нічого – ні людей, ні ліжок, ні холодильників.
Я бачила, як копали братські могили. Потім ми ховали людей біля будинків. Промерзлу землю розтоплювали вогнищем, а тоді копали могили. Коли з’являлися перші поховання у подвір’ях, це було дуже страшно, моторошно, як у фільмах жахів. Але за 2 дні ти звикаєш. Ідеш містом і бачиш на кожному подвір’ї, дитмайданчику могили. А зараз, коли гинули родичі, поліція просила виносити тіла на балкон, бо було ще холодно. Того Маріуполя, який я знаю, вже не було.
Поки ми йшли за зв’язком, були моменти, коли пройти можна було тільки переступаючи трупи. Ти думаєш, що не будеш дивитися, але дивишся. Спочатку дивишся під ноги, щоб не наступити, а потім не можеш відвести очей. У той момент я була шокована, ці емоційні потрясіння відкладалися у свідомості і вечорами глузд покидав чат».
Оминули пологовий будинок, на який росіяни за три дні до того скинули бомби, а фото звідси облетіли весь світ. Від будівлі Головпоштамту теж нічого не залишилося. Широка вулиця на 6 автосмуг була вся закидана землею після вибухів авіабомб. У центрі міста висіли дроти, вирвані електричні стовпи.
«Заряду на телефоні було дуже мало. Але коли з’явилися перші поділки мережі, це було так емоційно! Руки трусилися. І тут почали приходити SMS: «Укрофашист! Кольцо сжимается! Тебе жить считанные часы!» Це не те, що хочеш побачити, коли вмикаєш телефон».
Дар’я встигла подзвонити двом людям: своєму хлопцю Дімі, який був у Чернігівській області й збирався їхати до Даші в Маріуполь, щоб її врятувати.
«Я кричала, що я жива, і плакала. Дуже була рада почути його голос».
Другою була її керівниця з ГО «Рада жінок Донеччини» та Маріупольської спілки молоді.
«Вона сказала робити що завгодно, але виїхати з міста – вона мене чекає і з усім допоможе. Я розповідала, що немає зв’язку, що ходять чутки, ніби Київ узяли і нас усіх кинули. Вона переконувала, що це не так, проте ситуація критична, місто оточене. Але є маршрут, через села на Бердянськ, Василівку і до Запоріжжя. Уже є люди, які змогли так виїхати».
Дівчина наробила скріншотів заголовків новин, щоб розповісти хоч якусь інформацію вдома.
Дорогою назад Дашу шокувало, що на місці двоповерхового приватного будинку, який ще недавно тут був, воронка від авіабомби. За спиною почався обстріл.
«Назустріч нам ішли люди і сказали, що попереду багато трупів і попередили не дивитися чи обходити. Ми пройшли половину шляху і почав літати літак. Метрів за 700 він скинув авіабомбу. Усе трясеться, у тебе починається паніка, і ти або завмираєш, або починаєш бігти. Ми сховалися на цокольному поверсі розграбованого АТБ і відчували вибухові хвилі. Вдома показали фото зруйнованого міста і розповіли новини. Поки ти сидиш у себе в районі на подвір’ї, то здається, що ніби все не так жахливо, що всюди так. Але виходиш у місто, бачиш, що його немає, і все в голові перевертається. Це тваринний страх».
Коли окупанти влучили у басейн «Нептун», від вибухової хвилі в Дар’їної мами відшарувалася сітківка ока. Вікна квартири вилетіли. Через розбите скло виднівся завод «Азовсталь», який щільно обстрілювали й «поливали» фосфорними бомбами – там весь час щось горіло і вибухало.
Зруйнований «Нептун»
Зі слів Дар’ї, зазвичай з 11-ї вечора до 2-ї ночі літак скидав бомби, до 4-5-ї ранку було затишшя, а з 5-ї до 9-ї ранку знову бомбили. Дівчина пригадує, що 16 березня був дуже тихий ранок. Не було ні обстрілів, ні вибухів. Сусіди сказали, що у 12-поверхівці поруч на останньому поверсі є зв’язок.
«Ми зайшли на перший поверх 12-поверхівки, і тут почався обстріл «Градами». Там цікава система коридорів, можна сховатися. Будинок трусило. Я вперше кричала від страху. Ми вийшли хвилин через 20 і побачили, що останні поверхи знищені, горять машини. До мого дому йти пішки 2 хвилини. Ми повзли 20 хвилин від підвалу до підвалу. Будинки навколо були з вибитими вікнами, обваленими балконами. Ми чули крики і плач людей у підвалах, які ще не встигли зрозуміти, що відбувається. Це було останньою краплею».
ОСТАННЯ СКРИПКА МАРІУПОЛЯ
«15 кілометрів до Мангуша ми долали 9 годин. По дорозі було безліч блокпостів, рашистські танки. Було дуже холодно, але ми економили паливо і не вмикали пічки. Я забороняла мамі дивитися у вікно і сказала молитися. Я ніколи не вірила в Бога, але теж молилася всю дорогу».
Дівчина з щирою подякою згадує, як мангушські медсестри пустили її з супутниками переночувати у лікарняну палату та напоїли гарячим чаєм і кавою. Наступного ранку маріупольці вирушили до Бердянська.
У багажнику лежала скрипка Дар’їної мами. По неї жінка ще в Маріуполі потай від доньки сходила у музичну школу. Коли Даша дізналася, пригадує, дуже сварилася на маму, але та була щасливою, що забрала свій інструмент. Через це їх перевіряли на всіх блокпостах – думали, що у футлярі від скрипки автомат.
“МЕНІ ЗІРВАЛО ДАХ І Я ПІШЛА ДО РАШИСТІВ“
До Бердянська Даша їхала на шаленій швидкості. Пальне закінчувалося. Дівчина розуміла, що якщо бензин і газ ще можна купити, то дизель вона не знайде, а отже – не доїде до Запоріжжя.
«Я побачила, що стоїть військова техніка рашистів. Мені зірвало дах, я пішла до них і сказала: «Дайте дизель». Вони говорили, що у них немає, але я апелювала до того, що у них уся техніка на дизелі. Тоді вони сказали, що вдень ніхто не дасть, приходь вночі після комендантської години. Я взяла дві баклажки і о 7 вечора пішла туди. Хлопця, який мені це пообіцяв, не було. Окупанти сказали, що техніка за рогом.
Вийшло чоловік 8 у формі, з автоматами, у брониках, обвішані гранатами. Слов’янської зовнішності був хіба що один. Я казала, що у мене машина з дівчатами, і нам потрібен дизель, щоб виїхати. Вони пропонували залишитися з ними й обіцяли допомогти. Питали, чому ми погано до них ставимося, адже вони прийшли нас рятувати. Це дуже гидко слухати, але я розуміла, що треба мовчати, аби врятувати життя. Я розревілася, і вони винесли 20-літрову баклажку з дизелем. Ще вони пропонували чай, питали, чи є дитина, бо можуть дати молока, масла, печива. Я знала, що в будинку, де ми зупинилися, дуже багато дітей і немає їжі. Сказала давати все, що можуть. Дали величезну коробку з дитячими харчами, і о 8-й вечора я повернулася до своїх».
«У Бердянську в нас був вперше гарячий душ. Я стояла під гарячими струменями води і просто ридала. Після пережитого ти починаєш цінувати, здавалося б, незначні речі. Коли хтось приніс сигарету і запропонував покурити на трьох, коли хтось приніс цукерку, потримав за руку».
Дорогою на Запоріжжя на кожному блокпості чоловіків роздягали, дивилися тату і синці від прикладів, в усіх перевіряли телефони: Телеграм-канали і фотогалерею.
«Коли ми в’їхали у Запоріжжя, то побачили синьо-жовті прапори, наших військових із синіми стрічками. Я ридала, хотіла вибігти з машини і обіймати кожного і кожну. Коли ти місяць знаходишся між цих свинособак, то це неймовірні емоції – бачити наших людей».
“ЖИВИХ ТРЕБА БОЯТИСЯ, А НЕ МЕРТВИХ“
Питаю Дашу, що для неї було найстрашнішим. Для людини, яка наживо майже не бачила жахів війни і не знає звуку авіабомбардувань, відповідь була неочікуваною:
«Найстрашніше – коли летить літак. Від нього ти нікуди не дінешся. Ти бачиш, що він може зробити. Просто спиняється серце. Живих треба боятися, а не мертвих. До мертвих ти звикаєш. Так, трупи – це неприємно. Те, що ти бачиш, наздоганяє вже потім. Бо ти починаєш це згадувати мимоволі. Ці картинки можуть не давати спати. Але немає нічого страшнішого за літаки. Найбільший страх – це страх смерті.
Зараз Маріуполь сниться дуже часто. І цілий, і розбомблений: я щось шукаю, кудись тікаю. Іноді сниться, що прийшла перемога, і ми повертаємося туди. Це було дуже красиве місто, дуже багато спогадів, близьких, моя родина – бабусі, дідусі, батько похований у Маріуполі. Дуже хочеться додому.
Після того в мене почалися проблеми з психікою та нервами. Перший грім – істерика на пів ночі, від звуку літака мене паралізувало на вулиці. Багато людей думають, що самі собі допоможуть, але це часто не так. Психолог мені вже не допомагав, я звернулася до психіатра, стабілізувала психічний стан і зараз добре почуваюся.
За неофіційними даними на серпень 2022 року, в Маріуполі задокументували 87 тисяч загиблих. Але ще досі є тіла у дворах, у братських могилах, люди заживо поховані у підвалах, під драмтеатром, а від декого навіть тіл не залишилося. Це кожен п’ятий житель Маріуполя. Я не розумію, як я вижила».
Ксенія Шокіна, Ужгород
30.09.2022