У дитинстві я дуже здивувався, коли дізнався, що бабусина хата, де ми з братом проводили кожне літо, перебудована з трухлявої німецької. Старий дерев`яний будинок німецьких колоністів моя бабуся купила в 50-х у селі Новозелене Новоград-Волинського району Житомирської області, коли німцями там уже і не пахло. Відтоді мене не покидала цікавість: звідки німці взялися і куди поділися?
Попри повсюдні сліди німців на Поліссі (як от старий німецький цвинтар на околиці того села), ми майже нічого не знаємо про їхню чисельну громаду, яка свого часу перетворила відсталу Волинську губернію на розвинутий сільськогосподарський регіон. Звісно, насамперед, це зумовлено зрозумілим негативним ставленням до німців після Другої світової. Однак ширший погляд на історію показує й їхню трагедію, міцно вплетену в криваву історію ХХ століття.
Отже, село Новозелене – це колишнє поселення Альт-Краузендорф (Alt-Krausendorf), лютеранський прихід Ґеймталь. Тут була своя школа і станом на 1906 рік 419 мешканців. Їхня історія починається в 1759 році, коли, наслухавшись, зокрема, про те, як переселенці-гугеноти з Франції допомогли Голландії та Англії, російська імператриця Єлизавета Петрівна запросила іноземців колонізувати вільні землі Російської імперії, аби якось підняти її відсталу економіку.
Через кілька років, у 1762-му, Катерина II – німкеня з роду Ангальт-Цербст – опублікувала в західній пресі маніфест, яким закликала всіх охочих, окрім євреїв, їхати до Російської імперії і вільно селитися там. Але непідкріплена ніякими гарантіями пропозиція була неприваблива, тому наступного року імператриця розіслала другий маніфест. Цього разу колоністів заманювали вольностями і реєстром зручних для поселення земель. Згодом умови стали ще кращими. Іноземцям дозволили їхати, куди забажають, вільно сповідувати свою релігію, на 30 років звільнили від податків і довічно – від військової повинності. Останнє стало вирішальним для німців-менонітів, яким воювати забороняла віра. Та, передовсім, виїжджати людей спонукала руїна після наполеонівських воєн і малоземелля.
Найбільше новоприбулих колоністів вабила Волинь, де вони селилися обабіч Києво-Брестського шосе – нині частина дороги М06 «Київ – Чоп». Перед Першою світовою їх у губернії було вже майже 210 тисяч. Німецька громада була четвертою за чисельністю після українців, євреїв і поляків. Це були, переважно, німці з Привіслянського краю Царства Польського, яке теж було частиною Російської імперії, і де було неспокійно після повстання 1863 року. За іронією долі, в Польщі німці опинилися теж на запрошення російського уряду (від 1809 року), який уже в 1817-му обмежив колонізацію краю через перенаселення. Як і в Польщі, в Україні гостинність російських окупантів швидко закінчилася. Наприкінці ХІХ століття російським шовіністам почало не подобатися те, скільки земель є у власності німців, які ще й краще на ній господарюють. Пільги для них скасували і почали розпалювати ненависть.
На той час німці вже встигли перетворити поліські болота на родючі поля, вони використовували кращі знаряддя обробітку землі, вносили добрива та з притаманною їм педантичністю стежили за сівозміною. За підрахунками дворянина Сергія Уварова, німці збільшили площу «високоефективних земельних ресурсів» на 874 тисячі га (для порівняння – це в чотири рази більше посівних площ під соняшник на Житомирщині цього року). Волинська губернія вибилася в лідери імперії зі сплати податків. Німецька місія була виконана, тож настав час їм зіштовхнутися з російськими ведмежими обіймами.
Колоністи хоч і не конфліктували з місцевим населенням, однак жили відособлено. Це були досить закриті громади. Найбільше царському уряду муляли їхні школи, якими керувало лютеранське духівництво, і які мігранти утримували самотужки. У 1887 році ці школи підпорядкували Міністерству народної освіти. Не важко зрозуміти, що метою такої реформи була цілковита росіянізація німців. І хоч їм таки не вдалося прищепити любов до «общєпонятного», справжні проблеми були ще попереду.
Із початком Першої світової війни німцям, зокрема, заборонили використовувати рідну мову, закрили навчальні і громадські заклади, обмежили права власності, ліквідували землеволодіння і навіть перейменували населені пункти. Почалися масові депортації тих, кого колись насилу заманили. Та, попри таку політику, частка німецького населення на Волині і в інших регіонах України залишалася значною.
Що ж сталося потім? Можна хибно вважати, що подальші репресії проти німців уже радянської влади були зумовлені Другою світовою. Однак репресії почалися задовго до війни. Світло на ті події проливає книга «Великий терор» в Україні: німецька операція 1937-1938 років», видана у 2018 році Галузевим державним архівом СБУ й Інститутом культури та історії німців Північно-Східної Європи при університеті м. Гамбург. Її 1245 сторінок містять масу неспростовних доказів безпідставності атак на німців, як і на інші національні меншини УСРР.
Отже, радянська влада успадкувала ставлення царату до нацменшин, хоча в Україні ситуація була дещо кращою, ніж у Росії. У 1921 році УСРР (ще до формального створення СРСР) німцями займався спеціальний відділ НКВС. Лютував голод, і місцева влада дозволяла українським німцям контактувати з Німеччиною, головно, задля отримання звідти допомоги. Але це не сподобалося Москві, і лавочка швидко закрилась.
Симптоматично, що ще задовго до приходу нацистів на чолі з Гітлером до влади в Німеччині, у 1925 році, ОДПУ вже стверджувало, що німці в СРСР мають «фашистсько-національні політичні прагнення». Усі вони були під підозрою, адже не йшли в колгоспи і були класово чужими совку. У 1919 році на Одещині німці навіть підняли повстання проти радянської влади, яку, до речі, туди приїхали встановлювати німецькі та австрійські інтернаціоналісти! Забігаючи наперед скажу, що й цих «діячів», незважаючи на «заслуги», репресували у 1935-му.
В Українській Народній Республіці багато вихідців із німецьких колоній стали генералами, які доклалися до українізації військових частин колишньої Російської імперії. Правознавець, професор Київського університету Отто Ейхельман написав проєкт Конституції і Статуту МЗС УНР. Про це теж пам`ятали в Москві. Та найбільшим «гріхом» німців стала допомога селянам під час Голодомору 1932-1933 років, яку надавали і місцевим (навіть комуністам!)
У згаданій вище книзі йдеться: «З ідеологічних міркувань допомога голодуючим отримала назву «гітлерівська допомога». Факт її одержання відносили до категорії «антирадянська пропаганда» і кваліфікували як злочин, відповідно до ст. 54 КК УСРР (ст. 58 КК СРСР)». Відтоді репресії проти німців набули гігантських масштабів. Наприкінці 1934-го в національних німецьких районах України запровадили спеціальні посади уповноважених особливих відділів «для роботи по німцях», а в згаданому на початку Новоград-Волинському, а також Черняхівському, Ємільчинському та Володарсько-Волинському (після декомунізації – Хорошівський) районах Житомирської області – посади резидентів особливих відділів. До німців наказувалося вжити жорстких репресій – аж до розстрілів. Каральні органи хутко наказ виконали.
Після того, як Гітлер і Сталін поділили територію Польщі, вони взялися за людей. Німці мали виїхати з СРСР до Райху (а саме на окуповану польську територію), а українці і білоруси – з Райху до СРСР. Кампанія, яка отримала назву «Heim ins Reich!» («Додому в імперію!»), почалася в 1940 році.
Нацистам не довелося переконувати «фольксдойче» (діаспору). Хтось був радий утекти з СРСР, хоч і залишаючи обжиті домівки та господарство, хтось повірив нацистській пропаганді. Із собою можна було взяти лише найнеобхідніше. На новому місці Гітлер обіцяв цим людям нові гарні будинки, худобу, реманент і землю, тільки не договорював, що це будинки депортованих поляків. Було наказано, аби нові господарі не бачили звірств під час виселення поляків і не мали змоги з ними спілкуватися. Людям казали, що поляки поїхали добровільно.
Існує дуже велика спокуса піти протореним більшовиками шляхом і заклеймити всіх тих німців без розбору свастикою. Однак історія не чорно-біла. «Фольксдойче» теж не вдалося уникнути поділу за нацистською расовою теорією. Їх поділили на 4 сорти. Перші 3 селилися в чужі домівки, останню категорію становили ті, чия «расова чистота» викликала сумніви. Ці люди покидали все в СРСР і не отримували в Райху нічого.
Лише збагніть чорну іронію. Повіривши нацистській пропаганді, чи зі страху перед репресіями в СРСР українські німці – нащадки людей, які колись тікали сюди від розрухи наполеонівських війн – знову стали заручниками тиранії, пустилися в дорогу та були незаслужено викреслені з історії України… У поселенні Альт-Краузендорф, перейменованому на Ново-Зелене, в їхні добротні будинки на все готове невдовзі заїхали росіяни. Одна з них продала свою «трофейну» хату моїй бабусі – доньці вбитого в 1933-му «куркуля», яка саме повернулася з нацистських концтаборів і ховалася від НКВС, аби не потрапити ще й у совєцькі…
Ілюстрація до статті: поштові марки «Німці» серії «Національні меншини в Україні». В 2020 році Національний поштовий оператор увів в обіг ці поштові марки, які присвячені історії та культурі німецької меншини. Над ескізами поштових марок працював відомий український художник Миколай Кочубей. Консультативний супровід роботи здійснював історик, доктор Альфред Айсфельд та колектив Ради німців України.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose.
- Грайте у Першу політичну гру.
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”.
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци.
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі.
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram.
