26 квітня 1986 року назавжди увійшло в історію світу як день Чорнобильської трагедії, коли в результаті двох теплових вибухів і подальшого руйнування четвертого енергоблоку сталася техногенна екологічно-гуманітарна катастрофа.
Напередодні річниці цієї дати в Українському кризовому медіа-центрі відбулося публічне обговорення «Чорнобиль: річниця трагедії і нове значення в контексті протистояння з РФ». Його учасники нагадали події тих часів, причини, які призвели до аварії, реакцію тодішньої влади та спробували встановити зв’язок із сьогоденням.
«Те, що зробила тодішня влада, жахливо, і в ніякі рамки не влазить, – відмітив Анатолій Демський, колишній завідувач сектору відділу безпеки атомних станцій, який був очевидцем подій. – На четвертому блоці аварія, все в радіоактивному бруді, всюди шматки графіту, людей посилають на смерть і в той же час йде розпорядження запустити третій блок».
Замість того, щоб людей вести подалі від епіцентру події, величезною кількістю військових почали цю дірку закривати. Відселяли тільки Прип’ять. Мешканці трьох десятків сіл перебували там ще кілька місяців. «Було таке відчуття, що влада цими десятками тисяч людей відгороджує себе від аварії», – додав Анатолій Демський.
Директор Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті Ігор Кулик власну оцінку дій з ліквідації наслідків аварії поділив на дві частини. З одного боку, був персонал. Йому тільки честь, шана і повага. Проте, від цих людей нічого не залежало, оскільки вони були лише гвинтиками системи.
«Інша частина питання стосується партійного керівництва, – зазначив спікер. – Якщо КДБ помічало, що десь з’являлися українські сине-жовті прапори, про це повідомлялося у Москву незалежно від того, який був день – вихідний чи свято. Водночас аварія на Чорнобильській станції не була для КДБ чимось особливим. Інформацію про це відправили у понеділок звичайним повідомленням, що охоплювало ситуацію у вихідні дні. Причому аварія значилася на другому місці. Перше місце традиційно відводилося інформації щодо іноземців на території Української СРСР».
Реакція влади дійсно була неадекватною. З цим погодилась радіобіологиня, старший науковий співробітник Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України Олена Паренюк. Втім, вона впевнена, що ніхто не хотів таких страшних наслідків.
«Ми маємо запам’ятати, що Чорнобильська аварія була першою подібною аварією у густонаселеному регіоні світу, яка вийшла за кордони атомної станції. Ніхто не знав, що з цим потрібно робити. Приймалися ті рішення, які наразі здавалися оптимальними. Треба враховувати, що люди, які боялися якихось наслідків від партії чи охоронної системи, приймали рішення, беручи до уваги свою політичну та адміністративну безпеку. І цим можна пояснити недосконалість передачі інформації. Тепер ми можемо сказати, як було б зробити правильно, але на той час не було такого досвіду».
Говорячи про Чорнобильську трагедію, Олена Паренюк не оминула ситуації, яка склалася сьогодні на Запорізькій атомній електростанції. І хоча викидів радіонуклідів ще не сталося, але це вже аварія, гостра фаза якої триває протягом року.
«Це переосмислення поняття «ядерний тероризм», – заявила старший науковий співробітник Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України. – Наша спільнота, яка спеціалізується у радіаційній безпеці, буде ще довго осмислювати наслідки цього. Така ситуація потребує формування абсолютно нових сценаріїв. Що робити, якщо в реактор прилетить ракета? Як бути, коли вона прилетить у лінії електропередач? Такими сценаріями нам доведеться цим займатись».
