В Українському кризовому медіа-центрі відбулась презентація книги “Історія Запорозької Січі”. Це вже третє видання. Як зазначив директор Інституту козацтва, доктор історичних наук Тарас Чухліб, вперше подібна ідея виникла ще у дев’яностих роках у колі науковців Інституту історії України.
«Головним подвижником справи був професор Віталій Щербак. Він тоді надихнув, і ми зорганізувалися в Інститут козацтва. У той час вийшло перше видання під назвою «Козацькі січі. Нариси з історії Запорозького козацтва». Потім було друге видання, а сьогодні представляємо третє», – пояснив науковець.
Він також розповів, що сьогодні Інститут козацтва спільно із Запорізьким державним університетом і Національним краєзнавчим музеєм у Нікополі розпочав програму дослідження місць Запорозьких Січей, адже звільнилася земля, яка у 50-х роках згідно з рішенням комуністичної тоталітарної влади була затоплена, а там знаходились місця козацьких Січей.
У представленому виданні описано 8 Січей. Всього ж, зі слів Тараса Чухліба, запорозькі отамани володіли територією у межах сучасних Донецької, частини Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, а також частиною Херсонської, Миколаївської та Кіровоградської областей.
«Про раннємодерну добу написано чимало. Багато книг присвячено військовій та економічній історії, і особистостям, і це дуже добре. Але якось так виходило, що історія Запорозької Січі залишалася збоку, або про неї згадували між іншим», – відмітив професор Київського університету ім. Б. Грінченка, доктор історичних наук Віталій Щербак.
Окремо він зупинився на спірному питанні острова Хортиця. Наприкінці 19-го століття були зроблені спроби ідентифікувати цю назву і прояснити, звідки вона взялась. І тоді дослідження чітко показали, яким чином назва Хортицька Січ попала у літописи і в літературу.
«На сьогодні ми знаємо лише одну справді історичну довідку про місця того часу із подорожі Еріха Лісоти. Коли він їхав до Запорозької Січі, назвав островом чи виступом, відомим з давніх часів як переправа з лівого берега на правий. А коли їхав назад, написав, що їде мимо острову Хортиці. Але він намалював схему малої Хортиці. Щодо Хортицького замку, то він існував, однак, ця назва потім почала асоціюватись із Запорозькою Січчю», – розповів професор Київського університету ім. Б. Грінченка.
Професорка Одеського Національного університету доктор історичних наук Олена Бачинська у своєму виступі приділила увагу дунайському регіону. Перші роки перебування запорожців в очаківській землі промальовують декілька центрів, які претендували на те, що могли заснувати якусь автономну територію в межах нової держави. Але ті Січі, які відомі і були організовані за прикладом Запорозької, сьогодні знаходяться за межами України.
Вчена навела ще один факт, який у сьогоднішньому контексті викликає певний інтерес.
«Нова війна, яка мала відбутися у 1828 році, була запланована на два роки раніше. Але місцеве керівництво рекомендувало військовому керівництву не починати бойові дії проти Османської імперії, поки Задунайський кіш не буде переведений назад або відведений від берегів Дунаю. Запорожці могли заблокувати дії російського флоту і не дати просунутись далі на територію. Тільки тоді, коли вдалося домовитись з новим кошовим отаманом, Російська імперія змогла розпочати нову війну», – сказала вона.
Треба пам’ятати, що союзники можуть змінюватись. Історія показує, що головне – зосереджувати свою енергію на подоланні внутрішніх протирічь. І в нас достатньо енергії, щоб з новою силою протистояти зовнішнім загрозам коли ми єдині. Про це заявив старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, кандидат історичних наук В’ячеслав Станіславський.
«Ми говоримо про героїчні сторінки Запорозької Січі, дивимось на Мазепу – людину, яка спочатку тихою сапою, а в кінці виступила проти царя. Але між ними такі величезні протиріччя, що Мазепа хоче знищити Січ. Слава богу, що ці протиріччя в 1708 -1709 роках закінчились тим, що і Мазепа разом із старшиною показав патріотичну позицію, і Запорозька Січ підтримала, виступивши на його боці. Як результат маємо прекрасний приклад цієї взаємодії людей, які протягом двадцяти років були в дуже непростих відносинах», – підкреслив старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.