Шостий місяць війни. Східна частина моєї Харківщини обпечена вогнем, розбита важкою зброєю, покалічена та поламана. Тисячі людей покинули домівки, тисячі потрапили під окупацію, отримали статус тимчасового переселенця, а ще скільки загиблих і поранених. Кляті рашисти!.. Згадую, як минулого року вели мову про посилення місцевої Територіальної оборони, готовність тривожних валіз. Я – серед тих, хто не вірив, що росія розпочне повномасштабну війну проти України. Факти – з 24 лютого.
Маршрут на війну – через коломацькі простори
У перші дні війни над моїм Коломаком, понад дорогою, майже врівні з верхівками дерев у напрямку Харкова пронісся на неймовірній швидкості український винищувач. Люди повискакували на вулицю від незвично сильного гулу. Відтоді в багатьох по-справжньому зародився страх.
Часто десь о сьомій ранку я вибігала на город, почувши вертольоти. Їх було гарно видно. Їх маршрут пролягав довгим яром, понад полями до східної частини області. Проводжала зі сльозами на очах та молитвою за наших бійців. Вечорами зустрічала, щойно зачувши знайомі звуки. Кожного разу рахувала їхню кількість. Якось пролітали прямо над подвір’ям так низько, що видно було пілотів. Махала їм, радіючи, що знову повернулися всі. Цим маршрутом шугали й винищувачі на схід і захід. Кілька разів бачила ракети, які високо в небі залишали по собі димовий слід. Запримітила, як одну, що неслася з півдня на схід, збили. Моя свідомість та напрямок її руху підказували – то ворожа.
«Асвабадітєлі», ми вам ніколи не пробачимо!
Війна зовсім близько. У нашому Богодухівському районі потерпає від «прильотів» Золочівська громада: велика кількість зруйнованого житла, пошкоджені комунальні та державні установи, є загиблі й поранені. На ворожих мінах підірвалися механізатор у полі, родина в автомобілі, яка хотіла евакуюватися на безпечну територію. Вигорів лан ранніх зернових.
Прилетіло і в райцентр – розбило м’ясокомбінат. Гірка іронія. «Асвабадітєлі»? «Звільнили»?! Що? Робочі місця? Прилавки обласного центру та області від продукції?
Відтоді, як рашисти почали обстрілювати весь схід України, окупували багато населених пунктів, з болем у душі постійно думаю про Харків. Моє улюблене, красиве місто, де я протягом свого життя часто гріла душу в мальовничих, яскравих місцях громадського відпочинку з музичними фонтанами, фантастичних парках, театральних закладах, насолоджувалася звуками органу. Де надихалася старовинною архітектурою в центрі міста, чудовими квітниками. Харків – моє натхнення!
Сьогодні його тіло дуже зранене. Але не скорене! За це вдячність і низький уклін нашим Збройним Силам, які витримали пекельний наступ і не пустили вороже військо до першої столиці України, зупинили авіацію. Місто і його мешканці не потрапили в окупацію. Але балістичні ракети, на жаль, долітають. Немає слів, щоб передати весь біль душі.
Салтівка. Яка ж там загроза була для російських орків? Спальний район перетворили в суцільні руїни. Найкрасивіша частина міста – його центр, парки – варварськи пошкоджені. Розбиті навчальні та культурні заклади, адмінбудівлі, підприємства, ринок…
Страх перед війною змінився на віру в перемогу
Думкою весь час летіла до Харкова. Ще в січні милувалася новорічними вогниками та прикрасами на його вулицях, відвідала дельфінарій. А вже серпень. Так довго я не витримую без побачення з містом, та й деякі справи виникли. Вирішила – поїду. Домовилася з тіткою та подругою, які живуть у більш безпечній частині – районі Нова Баварія.
Вибрала час – їду попуткою. Молодий водій – харків’янин. Повертається до міста із заходу України, куди виїхав, як тільки почали бомбити його Салтівський район. З водієм – пощастило. Їхав саме в район Нова Баварія, де в приватному секторі знаходиться старий будинок його родини. Що з квартирою на Салтівці – тільки здогадується. Тож я дуже комфортно прибула до своєї тітки Галини Степанівни, зупинилася в неї.
Мій сон у першу ніч у Харкові обірвався о четвертій ранку. Потужний вибух гримнув зовсім поруч, ще чотири – віддалено. Пізніше дізналися – десь за два кілометри від нас ракета влучила в СТО, вщент згоріло вісім автівок. Другої ночі рівно опівночі знову «приліт» – теж не далеко. Без руйнації і жертв, але нам розповіли, що вирва – десять метрів глибиною і двадцять у радіусі. Загалом майже одночасно було шість вибухів. Третій ранок почався о пів на п’яту трьома гучними «Бах! Бах! Бах!». Після цього, раз ми живі і неушкоджені, я накрила голову ковдрою і вирішила врешті виспатись.
За сніданком тітка іронічно згадала, як у Другу світову війну з родиною ховалися в погребі від німецьких окупантів. А цього року, на вісімдесят другому році життя ховалася від рашистів у німців.
24 лютого вранці до неї зателефонував молодший син Костянтин: «Мамо, почалася війна! Збирайся, через десять хвилин буду». Поїхала до дітей у передмістя майже в чому була, лише прихопила документи та ліки. Невдовзі зі старшим сином Олександром та невісткою Галиною рушили до Німеччини. Тут було небезпечно. Дякувати Богу, їхати було куди. Там вже другий рік живе внучка Юля з сім’єю. Її чоловік Олександр, хірург Харківської обласної поліклініки, в Німеччині працює за контрактом.
Молодший син і його сім’я залишилися вдома. Його вибір – це поле. Треба ж сонях засівати по весні, доглянути озимі й зібрати урожай. Адже на нього покладаються ще й десятки пайовиків у Першотравневому районі, де він орендує землю. Зараз на межі з його полями стоять наші військові. Далі – війна. Та зібрати урожай – мусить!
Побувши три місяці за кордоном у статусі переселенців, родичі, почувши, що до Харкова вже можна повертатися, прибули додому. Тітка знову оселилася в своїй квартирі. Бо найкраще там, де рідні стіни, хоч за ними й регулярні «прильоти». Звикли. Живуть. Олександр – капітан у відставці, працює ректором у Харківському політехнічному інституті.
Тітка – молодчина! Її вік не завада для активного життя. Розумна й розважлива.
Зустрілася і з подругою. Дружимо шістнадцять років. Ольга Равилівна та її чоловік Анатолій Алійович – вихідці з російської глибинки. Зрозуміло – роду татарського. У Харкові живуть понад тридцять років. Він – військовий у відставці, вона – вчителька фізкультури. Обоє вже досягли пенсійного віку, та ще викладають у педагогічних закладах, вдосконалюють володіння українською мовою.
Ще в 2014-му були глибоко обурені окупацією Криму та Донбасу. По духу вони давно вже українці: «Ну, ми ось росіяни, і що? Ніколи не відчували, щоб нас десь за щось і в чомусь утискали!»
У розмові згадали, як 1 березня ворожий літак гулко шугнув над дахом їхньої чотирьохповерхівки, ще встигли розгледіти його у вікно і за мить – вибух! Бомба, яку він скинув, впала на Ново-Баварському проспекті на завод підйомно-транспортного обладнання. Були жертви. Від авіаудару постраждав житловий будинок навпроти, багато травмованих, є загиблий. Людей витягали з-під руїн.
За час війни тільки в цьому районі ударів зазнали ще школа, бібліотека, кафе, продовольчий магазин, житлові будинки, СТО, адмінбудівля, олійно-жировий комбінат. Прилітає кудись постійно.
На початку війни мої друзі разом із сусідами, які теж не залишили свого житла, облаштували підвал будинку під бомбосховище. Там тривалий час перебували під часте виття сирен та обстріли. Та якось перестали ховатися. Не те щоб звикли, більше – замінили страх на віру в Збройні Сили України і перемогу над ворогом. Із цим і продовжують жити.
Любов Журавель, Харківська область
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS