6 грудня українці вітають із професійним святом військовослужбовців Збройних Сил України. Днем раніше – волонтерів. У тому, що Міжнародний день волонтера припадає саме на цю дату, є свій символізм. Без надійного тилу, розгалуженої мережі добровільних помічників – так з англійської перекладається слово «волонтер» – система захисту країни не була б такою міцною.
Це історія лише однієї сімейної пари. Насправді таких прикладів – тисячі. Ці люди роблять сильнішими кожного з нас, наповнюють надією, що поруч завжди знайдеться той, хто простягне руку, віддасть останнє, аби допомогти.
Родина Привалових з Кручика Богодухівського району, що на Харківщині, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну допомагає захисникам, ні на день не полишаючи благородної справи. Хоча, зізнаються, інколи охоплює така втома, безпорадність, нерозуміння деяких земляків, що, здається, готові полишити все. «Але то до першого дзвінка хлопців», – посміхаючись, говорить Павло. «Так, тільки-но у слухавці почуємо голос хлопців: «Нам потрібно те і те…» – одразу де втома й поганий настрій поділися», – продовжує Валентина.
З Приваловими я зустрілася якраз того дня, коли вони тільки-но повернулися з чергової поїздки. Втомлені, але щасливі: нарешті назбирали всією громадою кошти на придбання такого необхідного хлопцям на передовій тепловізора і сьогодні відвезли за призначенням.
Бронежилети, каски, розвантажувальні жилети, камуфляж, білизна, медикаменти, біноклі, берці, кросівки, футболки, шкарпетки, ковдри, їжа – все це та багато іншого, починаючи з лютого, відвезли на лінію фронту добровільні помічники армії. Вони стали своєрідними оберегами для захисників прикордонної території на лінії вогню у Харківській та Сумській областях.
Так склалося, що Павло і Валентина не так давно живуть у Богодухівському краї. Спочатку подружжя мешкало у Мурафі на Краснокутщині, а три роки тому сім’я облюбувала і поселилася у Кручику – батьківщині славнозвісного засновника Харківського університету Василя Назаровича Каразіна.
Валентина, корінна харків’янка, ніколи не думала, що житиме в сільській місцевості. Павло ж, родом з села на Кіровоградщині, навпаки, з дитинства мріяв про хліборобську працю, роботу на землі. Після 9-го класу хлопець самостійно заробляв на життя, трудився на комбайні, тракторі.
Зустрівшись випадково, Павло і Валентина більше ніколи не розлучались. Одружилися, народилися діти. Їм було однаково де жити, аби поруч, пліч-о-пліч. Обидва зізнаються, що один в одному їх вразила і зачарувала внутрішня доброта. Справді, цей щирий вогник готовності віддати частинку своєї душі іншому притаманний не кожному. І саме цей промінчик серця допомагає спільно творити добрі справи.
«Ви б бачили, з якою радістю хлопці нас зустрічають! – розповідає Валентина. – Таке відчуття, що ми для них рідні. Власне, так вони завжди нам і говорять. Ну як можна їм не допомагати? Вони ж захищають нас із вами і нашу землю».
Привалови їздять туди, де їздить мало волонтерів або взагалі ніхто, крім них, не приїжджає. Звичайно, про ці візити знають ті, кому треба, оскільки до майже бойових точок дістатися не так просто. «Щемно, коли хлопці з радістю вибігають, щоб привітатися, обійняти, поцілувати, подякувати, – розповідають волонтери. – Поговоримо як з ріднею, підтримаємо один одного».
«Знаєте, коли перші рази приїздили до хлопців, Паша мене навіть трохи ревнував, коли бачив, як ми з хлопцями обіймаємося, – посміхаючись, говорить Валя і поглядом веде на Павла. – Але потім чоловік заспокоївся, бо ж і сам всім серцем переживає за кожного і розуміє, що у моменти наших відвідин для захисників немає нікого ріднішого за нас, ми для них ніби частинка їхнього дому…»
Подружжя розповіло, як близько до серця сприймають кожну втрату. А їх зараз багато, особливо на Донецькому напрямку. Як болить волонтерам, коли ще вчора спілкувалися з хлопцями, привозили необхідне, а сьогодні їх вже немає. Валентина пригадує першу погану новину: «Це була рання весна. Напередодні відвезли до Золочева, який щоденно бомбардували і обстрілювали, необхідне для хлопців. Поспілкувалися. Там ще один хлопчик постійно питав, чи не знаємо волонтерку Свєту з Харкова, видно, дівчина сподобалася. Допомагали ми тоді переважно на прохання дружин військових, які самі знаходили нас у соцмережах. Через кілька днів мали їхати туди другий раз, щоб привезти на прохання командира газові балончики, аби хлопці гріли руки в окопах. І тут… Нам телефонує жінка одного з вояків, плаче, розповідає, що ті хлопці підірвалися на міні під час обстрілу, і там був її чоловік».
Співрозмовниця не може стримати сліз. Павло продовжує: «Валя ридала весь день. Я заспокоював як міг дружину, бо їй не можна хвилюватися через хворе серце». Сам два дні ходив ніби чорний від внутрішнього болю.
Дітям нічого не сказали. Їм не треба знати таких новин, вважають батьки. Два сини і донька – 16-річний Єгор, 13-річний Михайло і 10-річна Світлана – то їхні найперші помічники. Поки мами й тата немає вдома, вони до їхнього приїзду і смачненьке приготують, і по господарству впораються. А за вечерею поспілкуються всі разом про чергову поїздку, що треба хлопцям, як допомогти…
«Розкажіть, коли до вас прийшло рішення стати волонтерами», – прошу земляків.
«Рішення прийшло само собою, точніше не рішення, а просто величезне бажання допомагати нашим захисникам, – говорить Валентина. – Ніколи не забуду ранок 24 лютого. Прокидаюся від незрозумілого гулу. Виходжу у двір, дивлюся: Паша ходить з моїм телефоном, який до цього ніколи в руки не брав, коли мені хтось дзвонив. Слухавка у нього біля вуха, а він мовчить, тільки киває головою. Думаю: що це таке? Потім Паша говорить: війна. То телефонувала моя сестра, що живе на Золочівщині на кордоні з росією, де було гаряче вже з перших хвилин повномасштабного вторгнення, і у прямому розумінні прощалася з усіма, плакала. На той момент вона думала, що ні обіду, ні вечора у неї вже не буде… Поговорила з нею і я. Ми були в розпачі. Як кажуть, соплі-сльози… Що робити? Вже 25-го Паша пішов до військкомату. Не взяли. Записали. Поїхав на блокпости – та ж історія. Відмова. Тільки вже з матюками. «Може, це тому, що в мене пальців немає?» – бідкався чоловік. Сидіти вдома і спостерігати – це не про нас».
У перший день повномасштабної війни Павло, побачивши, як захисники йшли пішки селом, віддав хлопцям свою машину «шістку». Попросив хлопців почекати біля двору, зайшов до будинку, виніс ключі та документи і сказав: «Нате, хлопці, їдьте». – «Дякуємо. Ми Вам після війни її повернемо». – «Дай Бог, хлопці, щоб ви залишилися просто живими. А машина – то не головне».
Поговорили з дружиною. Вирішили, що будуть допомагати наближати Перемогу.
Павло у довоєнний час займався ремонтом автомобілів, Валентина – теплицями. Тримали бройлерів, які пізніше стали смачною їжею для захисників. А скільки власними руками майстра відремонтовано машин для хлопців! Спеціально цієї весни взяли більше городів, щоб і для захисників заготовити на зиму консервацію. Зараз Павло ще власноруч виготовляє «буржуйки».
Золочів з перших годин повномасштабного вторгнення росії дуже потерпав від нещадних рук окупанта. Руйнування, смерті…Тож першою волонтерською «стежиною» Привалових став саме цей край. На той момент була величезна проблема з медикаментами, передусім для цивільного населення. По всій Україні волонтери шукали ліки і передавали їх разом з чеками через тих, хто міг туди доїхати. Пізніше з’явилася потреба у підгузках, продуктах харчування – і тут волонтери разом із небайдужими людьми простягали землякам руку допомоги. Павлу довелося не раз під обстрілами вивозити звідти місцевих жителів у більш безпечні місця.
Волонтери знали і усвідомлювали, що військовим конче потрібна підтримка. Тож ініціювали серед місцевих жителів та через соцмережі допомогу продуктами харчування, засобами гігієни, шкарпетками, спідньою білизною, ковдрами, необхідною амуніцією тощо.
Була змога пошити балаклави – відшили. Для 90 чоловіків. Потрібен був хлопцям перископ – вони його придбали і відправили за місцем призначення. А сьогодні люди вже самі телефонують і пропонують свою допомогу, запитують, що треба, кажуть, що в них є і чи не потрібне це хлопцям.
«Потрібні завжди і у великій кількості вологі серветки, перев’язувальний матеріал. Хоч і фуру привези – воно розійдеться серед хлопців, – говорять співрозмовники. – Що стосується харчів, намагаємося впоратися власними силами. Бройлерів тримаємо, є городи. А яку неоціненну допомогу надають наші кручанські дівчата! Буває, телефонуєш їм опівночі, говориш: якщо є можливість приготувати – приготуйте, завтра о 7-й їдемо до захисників. І що ви думаєте? Зранку вже все готове. Їдемо з Пашею в машині, аромати такі неймовірні розходяться салоном, що ми у прямому сенсі слиною давимося. Аж нудить – так їсти хочеться! Хлопці як бачать, що гаряченьке привезли – радіють, відчуваючи нашу підтримку, і, пообідавши, говорять, що ніби вдома побували за домашнім столом з рідними. Це для нас як бальзам на душу».
«Що найважче у волонтерській роботі?» – запитую. «Найважче – це коли не відповідають телефони хлопців», – каже Павло. Валя додає: «Всі, до кого ми їздимо, це не просто військові, це неймовірні патріоти. Велика їм шана і низький уклін. Це вже наші друзі. Немає слів, щоб пояснити, які вони нам дорогі і близькі – і ті, з ким пощастило спілкуватися особисто, і ті, кого навіть в очі не бачили…»
Волонтери, продовжуючи тему, розповіли, з яким болем нещодавно сприйняли звістку про смерть «своїх хлопців» на Донецькому напрямку. Але треба триматися і йти далі. Бо на них чекають.
«Намагаємося, щоб наші захисники відчули передусім свою значимість для нас усіх, відчули, що вони для нас справжні герої. Ось сьогодні ми приїхали до вас від хлопців. У мене досі перед очима їхні сині від холоду руки. А ми привезли їм балаклави, термобілизну, тактичні рукавички, ковдри – і тепло стає на душі, що ми зігріли хлопців. І це і є для нас найбільша нагорода – коли бачимо вдячні очі тих, хто нас захищає від ворога», – розповідає Валя.
«Нас об’єднала війна, – говорить Павло. – Захід і схід тепер дійсно єдині. Ми познайомилися з військовим, що родом з Коломиї. Так у нього два сини, АТОвці, загинули під Іловайськом, а сам він з першого дня повномасштабного вторгнення пішов на війну захищати Україну. Ми часто з ним спілкуємося, він нас називає братиком і сестричкою, говорить, що я схожий на одного з його синів. І, слухаючи його мелодійну мову, у кожному слові відчувається щирість і безмежна любов до Батьківщини…»
До речі, Валентина, яке все життя розмовляла російською, 24 лютого «псіханула» (так вона жартома прокоментувала своє рішення) і повністю перейшла на українську: «Я тільки вчуся говорити рідною мовою, але обов’язково навчуся!»
Чоловік і дружина зізнаються, що відколи почали волонтерити, більше спілкуються не про буденне, а про щось високе, патріотично-моральне. Діти повністю підтримують батьків у їхній діяльності і завжди допомагають. Радіють волонтери, що багато небайдужих людей, які завжди надають підтримку.
Без сумніву, родина Привалових, як і багато інших в Україні, є символом єдності нашого народу. Пліч-о-пліч з небайдужими людьми вони роблять все для наближення нашої Перемоги. Все буде Україна!
Тетяна Лучинська
13.12.2022